14. Розлучення Марії з Гнатом
Улас Самчук
На Зелені свята Гнат повернувся. Ходив на милицях. Цвіли дзвіночки, братчики, кружляли метелики. За перший день обходив подвір’я. Обходив, як тінь. Зазирав до хліва, до комори, до льоху. Другого дня обходив садок.
– Ти, Маріє, не обкопала яблунь.
– Ти лежав, а хто-то мав обкопувати…
– Але ти й грядок на городину не приготовила…
– Тре було не бути там так довго і приготовити…
Гнат мовчить. Марія сильна, випростана, оновлена. Вечорами переходила босими ногами пекучу жижавку, тріщали трухляві хворостинки плоту, лішник закривав Марію молоденькими свіжими листочками.
Гнат брав тесака, стромляв його за пояс і дибав на милицях у браму. Смішний Гнат. Хіба ж він піде через браму? Стояв, тремтіли хворі ноги, минала ніч. Вертався до хати і заставав Марію в обіймах натхненного і радісного сну. Одне її око дивиться через вії. Гнат виймає тесака, кладе його на полицю і довго сидить в темноті над столом. Після засипає. У запічку, де колись спала Марія, обібрав собі місце. Там найкраще. Ах, нога!.. Ах, як вона, клята, болить…
Вечори. Ідуть, ідуть вечори, мов чорняві веселі парубки. Ідуть і виспівують.
– Далі так жити не можна, Маріє, – сказав одного разу Гнат.
– Ні. Так далі не можна, Гнате, – відповіла Марія.
У Гната не вистачає слів. Замовк. Але Марії вистачає.
– Я, – каже, – не видержу цього. Дозволь розлуку.
Гнат ще нижче повісив голову. Такого він не сподівався.
– Мовчиш?..
– Ет… – витиснув він.
Знов те западенне «ет». Кажу до нього, як до людини, а він своє «ет».
– Маріє! Не думай так…
– О, Боже мій! Боже мій! Я ж не люблю тебе. Я ніколи не любила тебе. Я зраджую тебе з іншим, якого завше любила і без якого не можу жити. Розумієш ти це?
Довга мовчанка. Нарешті Гнат:
– А я без тебе… думаєш, можу…
– Але ж… але ж… Господи Боже мій!.. Тож це не можливо… Це не те… Ти… ти!.. Ти мучиш мене, Гнате! Ти силою забрав мене… Сім літ терпіла тяжку каторгу. Сім довгих літ. Сам Бог не хоче, щоб ми жили разом. Пусти мене, дай мені розвід, не муч себе й мене…
– Ніхто не знає, чого хоче Бог… А ти ж усе-таки присягнула мені… в церкві ж присягнула…
Марія з відчаєм відійшла. Що має далі робити?
Через кілька тижнів Гнат уже знов міг дещо робити по господарстві. Вийшло борошно, треба їхати до млина. Поїхав і забарився. Коли вернувся, не застав дома Марії. Сів і їсть кусень сухого хліба. Вечоріло. Чекав на Марію, обдумував, що має сказати. І ненароком поглянув на образи. Впало в око, що там одного бракує. Бракує Матері Божої, тієї, якою благословляли їх на шлюб. Тяжкий здогад огорнув Гната. Підійшов до скрині – порожня. До ліжка – нема подушок. Оглянув усе і не знайшов нічого Маріїного. Винесла.
У хаті порожнеча і тиша. Сів коло столу… Думав, думав і думав… Прикро і боляче. Пішла все-таки. Кажуть, б’є її, тиранить. У нього ж немає чого їсти. На подвір’ї навіть хвостяки нема, хата ринеться. А все-таки пішла. Любив, шанував… Не сказав марного слова… Терпів стільки, що навіть кінь не витерпів би, і все-таки пішла… Маріє! Чого ти від мене пішла? Вернися, Маріє! Не скажу тобі нічого прикрого. Вернися! Коли б ти знала, як болить у мене тут і тут… Коли б ти могла все знати… Чого ти пішла, Маріє? Може сказав тобі за сім літ одне погане слово? Може скривдив тебе одним недобрим учинком? Може, скажеш, не дбав про тебе?
Діти наші… Чи ж я, Маріє, винен, що вони повмирали? Ні, я не винен. Любив їх, турбувався за них, болів їх смертю… І хіба ж, Маріє, я винен? Чого ж ти тоді пішла від мене, Маріє?..
Того вечора Гнат не міг молитися. Гляне на образи, а найсвятішого немає. Порожнеча і павутиння на тому місці, де стояла вона, велика й усміхнена Мати. Немає слів для молитви. Рука не підноситься, щоб покласти на себе знак хреста. Ніч тягнулася тепла, літня, пахуча. Цвіли десь рожі, співали півні. На сході розливалася заграва, у саду падали опадки і шелестіла широколиста яблуняпаперівка.
Цілу ніч Гнат не спав. Як, прошу вас, можна в такий час спати? Зійшло, як звичайно, сонце. Зійшло, піднялося і жахкотить. День минув і знов ніч. Скільки тих днів і тих ночей. Не перелічиш. Тижнями йшли, місяцями, роками… Все дні, все дні… До якої тисячі дійдуть? А Марії нема й нема.
Ні, є Марія. Вона живе, боліє новими болями. Вона завагітніла. Корній довідався й лютував. Знайшла час вагітніти! Що вони будуть тепер з дітьми робити? Народиться – обох викине. Хай собі до Гната йде. Ні, ні… Воно не народиться. Боже! Дай, щоб воно не народилося! Не хочу… Не можу!..
Пішла до якоїсь баби. Та патралась у ній, виривала живе тіло, ніби залізом гарячим випікала плід. Ціпила Марія зуби, янчала, заливалася кров’ю, але терпіла. Треба було терпіти і навіть хотілося терпіти. Вернулася до Корнія хвора, але порожня, мов вилущений стручок. І Гнат зовсім нічого не знав…
Осінь. Село збирає багаті овочі і згортається равликом до зими. Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе.
Марія втішилася, але де взяти грошей? Треба на залізницю, треба за самий розвід. До Корнія звернутися. Ні, до нього не може звернутися. Не дасть, накричить, та й не має він грошей. Побігла до жида. Просить. Добре. Той дасть їй грошей, але за тверду заруку. Бери тверду заруку. Марія готова все віддати, аби дав гроші. І той дав гроші, великі гроші, цілих тридцять карбованців.
Опісля їхали з Гнатом залізницею до консисторії. Раз у житті їхала так. Там дали розвід, але Марії не вистачило грошей. Мало не плаче, просить Гната, і що ж йому було робити, як не допомогти? Погодився завезти десять пудів пшениці, і на цьому справа скінчилася.
На вокзалі Гнат: – Ти, Маріє, нічого сьогодні не їла, а вже вечір… Зайдем сюди… Тут можна поїсти.
– Ні, ні… Не можу, Гнате… Не можу…
– А ти не бійся. Я гроші маю…
І вони зайшли. Сіли коло стола, Гнат замовив шинки, хліба і гірчицю. Марія їсть, їсть жадібно, швидко кусає хліб з шинкою. Гнат дивиться на неї. Змарніла. Не така вона в мене була. Покликав кельнера. – Дайте мені ще пива. Два кухлі…
І в Гната, і в Марії в кишенях папірчики. Вони кажуть, що Гнат і Марія вже не належать собі. Все, що було, що пережилося, все те можна забути і не думати більше про нього… Марія має під очима синці, чує сильний голод, але не почуває смутку. Ні. Весело їй. Здається, тільки народилася, тільки починає свобідно, по-своєму жити і справедливо дивитися на великий Божий світ. Мовчить Марія, і Гнат також мовчить. Він тільки дивиться на Марію. Можна ж йому хоч надивитися на неї…
– Маріє, – каже і робить перерву, не вистачило духу нараз довести до кінця, – порвемо, Маріє, ті папірці… Вернися до мене…
Мовчанка. Марія перестала жувати, глянула на нього. Запер віддих… Чекав. Остання соломинка…
– Хм!.. – усміхнулася вона криво. – Хіба ж можна про це говорити, Гнате?
– Їж, Маріє, їж… Ти голодна… – Марія далі їсть. Гнат мовчить.
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 102 – 108.