13. Повернення Корнія

Улас Самчук

І народила Марія третю дитину – дівчинку. Назвала Надією. Гнат зовсім забув своє «ет». Назганяв кумів і горілки, помирився з Михайлом та Одаркою. Хрестини вийшли такими, яких уже давно на цьому кутку не було.

Роділля лежить у подушках. Гнат, як тільки видере вільну хвилинку, крутиться коло неї. – І чого ти тут цілий час крутишся, Гнате? – свариться баба Уліта.

– Хай буде тут, – каже Марія. – Дивися, Гнате, на дитятко… Твої уста. Ні?.. Так і здається, усмішка злетить.

Гнат не знає, де подіти радість. Скаче на здоровій нозі, реготить. Тож дитина має його уста… А очі материні. Чорні очі… Ах, як радісно іноді буває на світі. Хіба ж не варт пожити для такої радості?..

Росте дерево, росте стеблина жита, росте й Надія. З непомильною точністю повторила життя малого Романя. Так само з’явилися в неї зубки. Так само починала рачкувати, так само зводилося на хисткі ноженята і робила перші кроки. Так само тішилася Марія здібностями своєї дитини.

Життя з новою силою вхопило Гната в свої обійми. Бігав, турбувався. Праці мав досить. Його майстерня так розрослася, що часто мусів брати допоміжну силу. Молоде й розхитане його господарство почало швидко розростатися. Засіки засипалися зерном, кадуби борошном, крупою. У хліві стояли повні корівки, годувалася товстюча льоха. Придбав і коники порядніші. Воза зовсім нового змайстрував.

За два роки Надія бігала, вигукувала «тату», «мамо», ластівкою літала коло своїх батьків і щебетала дитячі щебети. Марія пишно одягала її, купала, мила. У неділю чи свято виведе до церкви – куми і рідні не натішаться. – Боже, яке миле дитятко! І, Надійцю, те, Надійцю, се… Той дає десятку на цукерки, та ще чогось.

Гнат і Марія чують під собою твердий грунт. Усе, що було, стерлося з пам’яті.

Живуть спокійним селянським життям. Сіють, збирають збіжжя, святять паску і щодня зустрічають і проводять сонце.

Не думалося і не могло думатися, що й цьому буде край.

Видалася сильна зима. У Великий піст по селу вдарив тиф і шкарлятина. Лікарської допомоги ніякої. Влада, яка, не відомо де – за білими морями, за високими горами, за темними лісами – не знає і не відає, що діється з її незчисленними народами. Посипалися люди, мов мухи восени. Щодня десятками відвозили на місце вічного відпочинку. На село наліг смуток, відчай, плач. Темними морозними ночами виють голодні собаки. Вони чують, як іде з подвір’я в подвір’я жорстока смерть і косить, не минаючи ні старого ні малого.

Вступила вона і до Гнатової хати, і не минув місяць, як весела говорунка Надія в муках та в стражданні покинула назавжди наш світ. Марія думала: нема більше справедливості. Це ж жорстока несправедливість. Тож безглуздя. Якісь кпини над нею… Зрештою, навколо смерть, смерть і тільки смерть. Де ж життя? Коли почнеться життя? Навколо покотом люди. Чого вмирають люди? Чому не живуть? Горе Марії не мало меж…

До того ще сталося друге нещастя, яке дещо притупило перше. Гнат цілий місяць лежав хворий і змагався зі смертю. Тиждень пролежав у непритомності. Дома вийшло паливо, борошно. Треба було до лісу, до млина і, як тільки почав зводитися, не міг усидіти дома.

Навколо стільки роботи, що ніколи хворіти. Одного дня поїхав у ліс, попав під деревину, яка перетрощила йому якраз криву ногу. Був ще не зовсім видужалий, щоб міг як слід справлятися з працею. Пізно вночі майже непритомного, витіклого кров’ю привезли Гната додому. Марія не розуміла, що це твориться. Бігала і благала в когось рятунку.

Але ніякого рятунку не було. Гната відвезли в лікарню, двадцять дві версти від села. Марія залишилася сама на господарстві. Тиф якимсь чудом оминув її. Не було родини, де б не лежали всі покотом.

Марія іноді навмисне заходила до Михайла, де всі лежали, поралася там, допомагала і нічого.

Щотижня їздила Марія до Гната і відвозила йому харчі. Він потребував доброго відживлення. Довго змагався зі смертю і врешті її переміг. Його ногу різали, вибирали потрощені скалки і заправляли в лубок. Коли заживе – не відомо. Скоро це не буде…

Між тим земля поволі оберталася обличчям до сонця… Дихнув лагідніший вітерець, і вступила весна.

Перед Великоднем сталася подія. Відслужив свою службу і повернувся додому, живий і здоровий, матрос Корній Перепутька. Дужий, кров з молоком, «что да как», носа в хустинку сякає. Всі сусіди збігалися подивитись, а він стоїть, дубило, серед потрощених тифом кістяків і тари-бари розводить. Міцний тютюнище окаджує його низеньку хатчину. Стоїть і голова в сволок упирається. По лавицях навколо дядьки. Слухають, слухають і слухають. Самого царя бачив і кричав йому ура…

Сонце допомагало життю. Он парує широке поле. Воно вимагає зерна. Встає раненько селянин, хреститься на схід сонця і плужиться на ниву.

Марія зустріла Корнія. Глянув на неї. – Аа! Здраствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломяной вдавой осталась?..

У Марії від несподіванки занімів язик – Малчіш? Да многа лет тєбя не відал, а всьо такі нічево!.. Красавіца. Глазіща, как углі, гарят. Не скучна адной? Нєбось, скучна. Да?..

Хіба вона знала, що на це сказати? Коли б хоч по-людськи говорив, а то бозна-як… Марія червоніла, як дівчинка. Серед усіх тих, кого перемолов тиф, видавалася красунею. Що йому сказати. У нього підкручені догори вуса, у нього голена потилиця, у нього годинник на білій волохатій руці.

– Атучілася, відна, гаваріть. Раньше, как запойоть, не пєрєслушаєш, а тепер малчіть.

Марія не заборонила йому приходити. Хай. Поможе що-небудь. Тепер весна. Робочі руки потрібні. Марія мусіла хлопця взяти, але й хлопець сам з усим не впорається. До того, в Корнія дома навіть хліба не було. Мати з сестрою так догосподарилися, що тільки й зосталася напіврозвалена хатина.

Корній вештався по господарстві Гната, як у себе дома. Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, як Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати.

– Ну, – моргали хитро сусідки, – це їй не Гнат. Так їй, суці, і треба.

Гнат лежить, сумує за ріллею, за Марією. Бачить сонце, весну. Он за вікном гілка вкривається зеленим, птаха якась навіжено виспівує, а він не може підвестися, він прикований до ліжка. Марія, видно, не має часу. Вже другий тиждень не приїжджає. Де ж той у Бога час навесні. Там же праці, по вуха праці…

Дома дійсно не мало праці. Одарка не раз дивилася, як Марія догоджала Корнієві, як ходила навшпиньках коло нього. Набере вузлик муки і до Оксеньки. Закололи веприка, половину Марії, другу забрав Корній. Скільки тієї навесні праці… Марія ж переживала весну… Навколо весна! Хіба ж не бачите весни?..

Підіймається зелена озимина. Цвітуть яблуні біло-рожево… Соловейко ллє співи… Сонце як сміється. Подивіться, як воно сміється!..

Під вікном лікарні, де лежить Гнат, цвіте яблуня. На яблуні виграє ранкова заграва. Яблунецвіт блищить росою і співами птахів. Де ж Марія? Стільки в неї бідної праці…

Одного разу, замість Марії, заїхав до Гната Михайло. Привіз пиріжків з сиром. Гнат зелений, як весняне поле, але міг уже повертатися, міг спертися на лікоть.

Коли Михайло скінчив розповідати, Гнат пожовтів. Ах, краще б не говорив такого. Хай би не знав. За вікном погасла яблуня, сонце почорніло, як підбите око. Витягнувся на ліжку і замовк каменем… Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив Марію, що хмелиною в’ється навколо дужого тіла ворога. Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка її б’є по лиці… Михайло від’їхав.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 96 – 102.