1. Прихід більшовиків

Улас Самчук

З вечора почало гупати. Били десь отуди, як Ноумалин, як Верхів. Було лунко долинами та по дібровах. Теплий, м’який, попелястий туман стелився низами, а люди сходилися біля перелазу Кухарчуків, курили махорку й гуторили.

– Е-е-е! Якось воно буде… А може й навіть лекше, – дивились на сади згори, і здавалось, бачать, як міняється само повітря. Хтось прорвався з Ноумалина і каже, що петлюрівці до повітри лихої тікають, бо йдуть «ті», а села в яри та займиська, бо беруть підводи і хтозна коли повернуть.

І так цілу ніч. Спочатку було на сході, опісля пішло отуди обходом, як Клопоти, як Угрин, рано сторожко замовкло, але в селі рух, десяцькі від вікна до вікна бігали: – Ідіть на сходку! На сходку! До Шинковець, на сходку!

Був барвний ранок. Свіжий, яскравий, дзвінкий. Ластівки скоса шмигали і сполошено викрикували, півні за Паньковою пасікою захрипло дерлися. Всі думали: кінець бою. Ні. Коли сонце підійшло на сніданок, десь отам на лугах почалось знов те саме.

– Як перестріляють, візьмеш, Маріє, хлопця і підете перевернете конюшину на Довгій. Я покосив учора, щоб, було, в покосах не зіпріла. А я піду на ту сходку…

Корній сказав і з місця пішов. Мав недобрий вигляд – сірий і неспокійний. Усе невгод. Марія навздогін встигла сказати: – Та не барися там до смерку.

Уполудень таки затихло. Марія бере вила, кличе Лаврона і йдуть. Дорожиною через поля на Поповому суне обоз. Курява направо й наліво здіймається, ні тобі початку, ні краю, кілька вершників гицають боками. Розхрістані сорочки барви землі, зарослі, випнуті попелясті груди, ручна гармонія в ранньому повітрі тахне, а хриплий з горла голос наспівує:

Ех, Україна да хлєбародная,

Нємцу хлєб отдала, сама галодная…

Марія і Лаврін роблять своє. Скільки їх таких за ці роки пройшло та проїхало, не перелічиш і не переслухаєш. Скільки того викричали та виспівали. Марія та Лаврін обертають покоси.

– Ех, бабка! Па чом клєвєр? Рєбяята! Клеєєвєр! – вирвалось з обозу.

З підвід, з куряви виринуло кількох ніби з сивої хмари. Ось вони вже матюкають, метушаться, конюшина хвостами тягнеться в хмару, лишається ковтунами по дорозі… Все нові й нові появи, покоси зникають, і не дійшло навіть до кінця обозу, як Марія й Лаврін не мають більше чого робити. – Господи! І що це твориться? Звідки ці люди такі до нас наїхали? – тошніє вголос.

– Малчі, бабка! Ленін всьо заплатіт! Он тебе всю землю отдал, а ти крічіш! Корочкі жаль!

– Але ж ви не татари!

– Ха-ха-ха! Вайна!

– З ким, люди, воюєте?

З гамором проповзав обоз, тягнувся на захід сонця, куди ховалось воно, червоне, за пригірки від зору людського. Марія пропускала віз за возом, тих сивих від куряви конят, ті возики з підбитими колесами, тих людей, ліплених з багна, ті клаптики на їх грудях червоної матерії ніби рани. Це ж наші люди! Ні. Це не наші люди. Таких вона ще не бачила. І де їх стільки набралося?

Навпростець стежкою поміж квітчастим лугом пішли на свій куток. Увечері в присмерку вернувся зі сходки «він». Марія вже, було, чудувалась… Де міг подітися: забрали чи що? Цілий Божий день не ївши, не пивши…

– І що ти там таку добу робив? – Корній лише гостро сплюнув. Марія все зрозуміла і внесла велику миску кислого молока зі сметаною.

– Та що там, кажеш, було?

– А ти вже хоч не питай!

– Та ти вже хоч промов.

– Мовчи! І так не буде лекше. Корову мусимо дати!

– Та кому?

– Чортові в зуби! – крикнув Корній і кинув ложкою з молоком… Але зараз спохватився, нагнувся за ложкою і казав: – Півдня, сучий син, говорив, загнав нас усіх, і всі проголосували. Я сам підняв руку…

– Чому ж ти не боронивсь?

– Боронивсь, боронивсь, боронивсь! Іди сама й боронись, така тут розумна! – кричав усе Корній, ніби Марія оглухла.

– А конюшини також уже нема, – зненацька вирвалось у неї.

– Як, питаю, нема? – здивовано й суворо підняв той голову, ложка стирчала в руці загрозливо.

– От так нема та й годі!

– Як-то, питаю? Все?

– Половину забрали, а другу втоптали в землю… Коротка, грізна тиша. – От власть! – виривається разом з серцем, і він кладе ложку. – Не дурно до неї отой наш виродок пристав.

Мовчать. У хаті напружена тиша. Лаврін устав і, виходячи, кинув: – А чи я не казав, що Україна таки ліпша!

– Мовчи мені з тією Україною! Теж вояки! Бились, бились, а піддалися шантрапі. Режиму строгого треба, а вони все тобі оголошення. Оголошенням у нас не поїдеш! – але цих слів Лаврін уже не чув.

Увечері біля перелазу знов дядьки. – Ну… Ці вам, здається, не будуть у рукавичках, – каже сам Кухарчук. – А я що, хіба не казав? – кидає набік Трихон.

– Та… Ми всі щось казали… Мудрість наша виходить затильними дверима.

– Не треба було здіймати царя! Був цар – усе було, не стало царя – все димом піде! – казав своє Трихон. Усі мовчать. Ніч і стоїть і йде. На селі в м’якій темряві собачий гавкіт, дорогами на захід усе тягнуться обози і довгий валун куряви здіймається до самих зір.

За декілька днів десяцькі знову попід вікнами і знову сход. На цей раз уже не корови, а коні. Дехто пробує перечити, але нова совєтська власть з такими діє коротко – «під стєнку» й баста. То ліпше вже послати за себе коня. Для Корнія це питання ще не вирішене. Він готовий, як треба, сам стати, бо ж коні не ростуть як гриби.

– Щоб вас Бог побив, як ви нас б’єте, – бурчав сам до себе, а слухав його один тільки каштан. – Стій! Чого стрижеш тими вухами? Підеш возити того чорта, що нас хоче додушити. Не моргай, не моргай, не довго будеш моргати. Все зведуть зі світа, все в землю втопчуть. Трруу! – хотів розчесати гриву, махнув рукою. Нема для кого. Вивів каштаного, попід боками кололи кольки, у грудях спирало, ніби там напхано отави, в очах було зовсім вогко. Не коня вів – вирвав і тягнув за собою своє власне, живе і болюче, серце. З чола капав піт, ніби він тягарі двигав.

Комісія довго не возилася. Відв’язали каштаного, дали папірця в руку і «пашлі». – Щоб вас таких мудрих грім побив, – думав Корній, згортаючи на десять складок того проклятого папірця, тиснув його у шорсткій гарячій долоні і тягнув свої власні ноги ніби стопудові гирі. Боявся явитись на очі жінці й синові, ніби він зробив якийсь тяжкий злочин. Але це ще не все. Кожний день приносив своє. То реквізиція «лишків», то «продразвьорстка» на красний фронт і, коли дійшло до «все на революцію», дядьки завили вовками. Бились, кидались на кулю, бігли туди, бігли сюди, хапали до рук суховила, гострили ночами коси.

– Не було кому народ учити, – казав один одному. – Знаємо, знаємо… Не було. Ти тепер мудрий! – Бо все-таки не було! Звір і той знає, що можна, а що ні, а наш народ тьма-тьменна, бий його, ріж його – усе йому непочом! Революції, бач, заманулося, овес, бач, заграв йому в задниці, цар, мовляв, ходу йому не давав, мало було вареників та оковитої, та мало гуляв, різун його матері!

– А ще, люди, не таке прийде, як почнуть он рівняти та нагинати, та голови більшим стинати, та менших з живота витягати. Крівцю вашу отак, як сивуху, краплю за краплею вицідять, а тоді скажуть: – Усі рівні!

– Не дозволимо! Не дамось! Кінець комуні! Дядьки вперлися. Сутужно і цупко. Хваталися хто за що: обрізан, шабля, сокира. Село за селом здіймалось дуба, мов дикий кінь під непрошеним вершником. Кожний кущ і кожний яр обернулись у фортецю. Крові вже не щадилось. Раз ішли вперед, раз з рокотом відпливали, мов хвиля, що б’є об скелю берега. І, як тільки ставало вільніше, хватались знов за чепіги, бо земля не сміє гуляти.

1920-21 роки – роки солі і хліба. Валки босих і обдріпаних з мішками за плечима йдуть по сіль. Сотні кілометрів човпуть вони репаними ногами за тим пудом солі… Туди десь до Почаєва, до границі, бо десь нестало солі, зникла раптом сіль. А з півночі ночами і днями на паротягах, що гріють дровами, сунуть інші з торбами по хліб. – Чортова кацапняяяя! Опаскудили всю Росію, тепер на Україну прете! – рвуться до них чорні сердиті п’ястуки, але поїзди з торбами сунуть далі. І так безконечно.

Щоб боронитись, знов формуються загони, під рейки підкладаються «шашки», і поїзди з торбами «йдуть під откос». Мішочники летять, мов дрова, просто в обійми обрізанщиків, і там уже починаються братні обійми за «спільний котьолок», за «єдину неділиму».

Хліб. Жорстоке, незбагнуте, повне життя і смерті слово. Де дівся хліб? А поїзди все сунуть, без упину і кінця – буде-не-буде, ллється кров, а повстанці йдуть лісами, а за ними комуністи, а там знов поїзди з мішками. Хвиля за хвилею, а Росія багата на людей, а поля широкі від краю до краю вкриваються бур’янами, і нема вже кому рятувати від них саму землю.

Шумить степова тирса, хитаються будяки, крячуть ворони летячи скісно, гнані вітром і відчуттям тривоги. Над землею морок і затьмарення, не життя і не смерть, глухими відлунками до посірілих міст входить і розлягається голод.

Розбиті віконні шиби і вилуплені вітрини вилонюють понурість умирання. Зупинились годинники й трамваї… Навіть свистки паротягів відгукуються хрипло, і семафори опадають мляво й зрезигновано.

Смерть стоїть над землею, виразна, неминуча смерть. Ні неба, ні Бога, ні диявола, ні добра, ані зла. Люди зовсім злиняли, стерлись їх обличчя, гасли очі. Перший рік, другий, третій… і немає кінця, геть чисто зникає надія.

І тоді ті, що там – за мурами Кремля – нарешті похитнулись. Вони розгромили Врангеля й Денікіна, вони викинули Петлюру й Пілсудського, вони зломили мужика і повстанця, вони перекреслили мораль і етику, але вони не можуть перемогти смерті. Смерть! Довкруги смерть! Армія смерті. Вона розлилася по всіх просторах, вона ось дряпається на мури, де сидять самі найвищі вершителі. І ті не видержали. Над мурами враз повіяло іншим духом. «Новая економіческая політика» – НЕП! Неп! Неп! – побігло це маленьке слово широкими просторами країни, і все почало воскресати, рухатись, діяти.

Повстанець-мужик вилазить із своїх лісових хащавин. Він увесь оброслий волоссям, очі його давно здичавіли, його «фуфайка» обернулась у клоччя. Страшний, волохатий, печерний, у руках обрізан, зуби зціплені. Прикладає до чола руку і дивиться вдаль. – Невже нема? – не вірить. Минають дні і ночі – починають вірити. Є! Є! Перемога! – гучний, дикий регіт виривається з його сухого горла і полошить зграю ворон, що сиділи на кістках повішеного комісара. Амністія! Неп! Уесесер! З-за кордону вертаються вигнанці. Осанна, всім осанна, мир і щастя! Закрутилось перше колесо, з димаря пішов перший дим.

Тупнув мужик переможною ногою, зареготав сонячним криком і дико, мов спраглий коханець, обійнявся із здичавілою, окривавленою землею. Плуг його заржавів і розсохся, поле в бур’янах, він має лише брудні руки і висохлі перса… Він лізе сам у шлею і поре отупілим лемішем твердінь морога. Піт ллється з його осатанілого лиця, а із зціплених зубів рвуться прокльони, але він уперто, під скрегіт зубів, поре і поре землю предків… І бур’яни сполохано никнуть, поле криє рілля, сиплеться плід хліба і кропить спраглу роділлю…

І гнала знутра паростки, і рунилась зеленим – сонце, піт, молитва зливались разом, вергли барвами, співом жайворонка, хвилями колосся, ішло літо, гриміло літо, літо гімни било під самі хмари патлаті на втіху сонцю та дзвонам, що вернулись назад з неділями і вечорами відпочинку, коли літає ластівка і пахне цвітом яблуня, а розніжена голубка просить ласки свого коханого.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 190 – 200.