2. Корній міркує про майбутнє

Улас Самчук

Втомлена Марія притягла з поля старечі, як не кажи, ноги, сіла під залитою цвітом грушею і слухає згасаючу пісню сонця та відгуки монастирського вечірнього дзвону. З поля вернувся також і Корній. Має обвітрене, посіріле, заросле шпакуватою стернею обличчя, розбите, злипле потом посивіле волосся.

– Нічого. Пшениця росте гарно, – каже і сідає також біля Марії. – Багато за тамті роки розвелось волошки, – каже по хвильці і дивиться перед себе.

– Надія щодня кілька ряден приносить. Навіть веприк, коли обмішаєш товчею, їсть, – каже Марія та кидає на Корнія звиклий погляд. – Коли б тільки сила… Щось мої ноги стовпіють.

Корній великим указівним брудним пальцем шурнув під носом.

– А де ж Лаврін? – питає.

– Ще не привів коней з паші.

– Казав же йому не бути до смерку. Там та комарня… – а по хвильці додав:

– Дяка Богові, хоч одного сина маємо. Як ти думаєш? Чи не віддати б його на школи? Марія глянула злобно. – А хто тут буде? Думаєш отой поведе? – вказала поглядом на половину, де жив відділений Максим. Маленька мовчанка, а далі Корній каже:

– Гублю, знаєш, віру, Маріє. Все в землю вірив, але «вони» нас так не лишать. Не добились ми до кінця, Маріє… – ноги, подібні до двох груд землі, заворушилися. Заходить за обрій сонце. Нечуйно вітер шерхнув – і кілька пелюсток квіту лишили свої місця і зійшли спокійно на призьбу. Корній мовчить, але не мовчить його душа. Мова сама на уста кладеться. – Отамта антонівка стирчала дичечкою в Соловейовому яру. Я, жартуючи, висмикнув її з мерви і втицьнув отам. І диви, що сталося, яка вийшла яблуня і як себе заплатила. А це ось місце… Отам над ровом стирчала одна вишня. Ходилось, збиралось – дичка по дичці, щепилось, пильнувалось… Боже, Боже! Навіть не віриться, що то були твої руки… А тобі, Маріє, казав і кажу: Бог любить труд. За труд нагорода, але мені не йде ніяк до мозку, як-то в нас так сталося, що хто любить труд, дістає кару. Коли б я отак дармував, як отой мій виродок, що носить нагана, я б сьогодні пішов і збирав би несіяне і був би паном. Я теж матросом був і теж світ бачив, але в мене сили не стало на «твайо-майо», а він мене сьогодні кулаком обзиває – оте бездушне, кам’яне сотворіння, прости йому Боже, бо ж не знає, бідне, що творить його паскудна рука.

– А може «вони», дасть Бог, утихомиряться, – каже Марія.

– По «нашому» видно, що ні, – похитав головою Корній. – Поки власть мають, не втихнуть, неп той дали, щоб баки нам забити. Не комуни, не непів їм треба. Їм треба власті, силу прибрати хочуть, на цілий світ намірились, свого їм мало, бачиш, а інколи отак, коли дивишся на повітря, здається, бачиш, що все під їх стопою гасне. Не можуть дати життя ті, що сіють смерть. Смерть є смерть. А як що до чого, то й я паклю візьму і все оте, що руки мої придбали, пущу в повітря. Не дам кпитися над старечою головою. Я не дармував, хліб родив, давав жизнь, руки мої й сьогодні ще живі, а вони ругаються над їх мозолями. А в комуну їм не піду… Що вже ні, то ні! На раба, на вола, на безмовну твар мене не зманиш.

Так. Корній уже своє сказав і то не раз. Зробилась на подвір’ї тиша. Десь там далі жило село. Там і молодь, і сміхи, і співи. Марія мовчить також, обидві руки в пелені, дивиться перед себе в далечінь смеркання. У теплій, непорушній ночі проходять перед нею видива минулого, чує далекі, колишні сміхи, погляди теплих очей дивляться й зараз в її глибоку душу. Вечір ішов, бамкання дзвону затихло, голуб утихомирився і заснув. І зненацька Марія проговорила: – І, думаєш, нас таки засудять? І ніхто не вступиться?

Що ще можна сказати, казала мовчанка Корнія. Де ті справжні слова, що висловлять невимовне? Від повітки потиху вилонивсь з півтьми пес Сірко. – Лаврін вертається, – промовила Марія.

– Ага, заіржав кінь, – відповів Корній і підкликав Сірка. – Ех, ти, ти! – поласкав його тяжкою рукою по великій м’якій голові. – Вірний друзяко! І ти тепер, як і ми, зайвий. – Собака не сказав нічого. Корній устав. – Піду хіба – поможу. Ходи, собако! А ти щось там приготов вечеряти.

– Аби-но боржій приходили, – відповіла Марія. А Корній пішов у темноту на той край саду. Вечір міцнів. На молоду мураву клалась роса. З імлистої долини доноситься кінське іржання та молодий спів хлопців. То їдуть верхи з діброви і співають:

Гей, хто в лісі, озовися,

Хто за лісом, обізвися!

Та викришем огню, та закурим люльку.

Не журися! Гей, долиною, гей!

Корній наслухує. Небо і земля близькі до себе. Там син його, тут він сам.

Ті молоді люди мають зостатися в цьому світі і жити далі. Вже по-іншому, як «вони» кажуть, «і без Бога». Не знають, бідні, що жити «без Бога» не можна. Нікому, нічому і ніде. Але так думали ми, інакше думають «вони». Тисячу років, з покоління в покоління, було так. «Вони» там зненацька ввірвали наш час і почали свій. Тому ми і не розуміємось.

А потім пісня в долині урвалася. Останні відголоски луною летіли крізь туман і десь там під ясними зорями згасли. Хлопці поять коней біля старої криничини з трьома вербами. Чути підсвисти і сміх. Корній сперся на струхлявілого, ще довоєнного плота, і йому робиться також радісно. А може, думає він, земля наша і ті он цупкі люди переживуть ту неміч…

Сірко стоїть біля Корнія, вичуває його радість і помахує тяжким, кудлатим хвостом. Йому хочеться брехати, але не відважується порушити настрій. Хай аж опісля, коли накричаться ті люди, коли їх сон пойме.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 201 – 205.