5. П’ятирічка й колективізація
Улас Самчук
Говорили і говорили. Говорили всіляко. Казали:
– Воно так довго не буде. Світ на таке не дозволить. Мовляв, не видержать – з голоду здохнуть. Виходило, що «люди» мають правду, може, й справді «ті» не видержать. Комсамолія гукає й гукає, мовляв, старі порядки вертаються, за що «ми кров проливали»? Мужики навшпиньках присідають перед колишньою корчмою, і все один одному до вуха гдирають, що «так воно не буде».
Звідки йдуть ті чутки. Кажуть, неп не неп, а колективізація на всі сто процент прийти мусить. Ет, таке дурне. Хто-то має слухати. – Не підемо і досить. Хто хотів – пішов, та й ті також вертаються. Закушали раю. Досить.
Коли б тут не така ще земля, коли б тут були голі скелі, коли б тут не було стільки сонця… Де ж видно і де ж чувано, щоб тут міг бути голод. Гріх таке не лише казати, а й подумати.
На степи, на яри, на ліси навалилась зима. Хати, дим і жаріючі вогниками віконечка. Скриплять намерзлі ворота, вулицею йдуть обшубкані в кожухи українці.
Степом гуде, мов фабрика, хуртовина, широко й далеко розмахнувся отой вітрисько і гасає, мов дикий. А село міцно вп’ялося в яр, здається, не село, а кліщ, вгризлося, всмокталося в той свій славетний чорнозем, укрилося сірими солом’янками, – і хай там потоп. Сильне село. Тисячу років має за собою. Самі кулаки.
Був у селі й монастир, багато років розливався над просторами його дзвін. Коли прибувала весна і коли квітчались дерева, тоді дзвін, здавалось, лився з самого неба, мов роса і, як не кажіть, у тому є своя сила, як би ви не міркували інакше…
І так було багато віків, мінялись люди, а не мінявся світ… Рили землю, щось там у ній кожний шукав, брали з неї хто камінь, хто дерево, ставили все нові стовпи, клали підвали, зводили крокви, завжди «справляли зводини». Це вже таке справіку завелось свято – хрест і китиця квітів на крокві, на столах, значить, празників-празник.
Ворони крякали і накрякали. Прийшла весна і принесла перше щастя – п’ятирічку. Що це має бути? Чудо! Всі нарешті відчують рай. По газетах і так піднявся галас. Комсамолія загасала, мов скажена. З монастиря і з приходської церкви, ні з сього ні з того, зняли дзвони. Дядьки вперлися. Їм хочуть добра, а вони впираються, їм кажуть: – Ходи. А вони: – Ні! Але вже пізно. Тепер у ліс не підеш, обрізан давно заржавів, а нового не знайдеш. Ті там нагорі відсапнулися, вони там цілі роки сиділи, машинки цокотіли, усіх та все рахували. Ні! Тепер мужик за своє мужицтво не сховається.
На місце дзвонів у селі появилось ГПУ. «Государственноє політіческоє управлєніє», такий уряд. Це не жарт і не забавка. Сількори прийшли, вуха і очі, гепеу все бачить і все знає. Тепер не одиницями підуть на Сибір, а отак усіх за шором, на станції вже стоять поїзди, як-то було за царя на худобу; худоби тепер нема, а запхати місце треба. Кулаків повезуть, у «допрах» повно їх, усе запхано. На Сибір, на Соловки, на каторгу! Що-то з того вийде?
– Мамо! А де наш тато?
– Цить, дитино. Забрали нашого тата, немає його, сирото живого батька.
Хмарами, мов сполохане вороння, здіймаються і відлітають у безвість села. Люди йдуть, мов розбиті ватаги буйволів. їх оточують у лісах, їх з усіх боків підпалюють вогнем, у них стріляють, як на диких качок. У льохи, в Сибір, тисячі, десятки тисяч, мільйони… День-щодень, місяці і роки.
Ні, це прокляті люди, це звірі. Де ще в світі щось таке може статися і чому, і навіщо? Тягнуть їх залізними гаками в колективи, і якими ще карами їх карати – саботажників, рвачів, терористів, куркулів, підкуркульників, буржуазних націоналістів, релігійників… Ні кінця, ні краю, самі скрізь вороги, і їх зроку-в-рік не меншає, а більшає. Почали згори, з тих «по двадцять п’ять тисяч десятин», пішли до тисячі, до ста, до десяти. Сьогодні вже до двох-трьох, а вони всі ті самі, тільки щонижче, то міцніші.
Петра Кукуріку, підкуркульника, десять днів на блясі з газом смажили і все питали: – Де сховав хліб? – не сказав. Падав, як підкошене стебло, а мовчав, як мовчить камінь, коли його колють на кусні молотом. Хто намовляв не йти в комуну? Мовчав, як проклятий, хоч би раз писнув, коли вивертали клуби на ліктях. Так і пішов на десять років за саму впертість.
Загальна колективізація таки наступила. Впертість пішла на впертість. Усіх без винятку. Комсамольці не мають уже чим дихати, з них пре останній дух революції, а там згори батюжать, ні дня, ні ночі не знають, пруть і пруть уперед. Невеличкий, сучковатий дядько з хитрими малоросійськими очима, з обтятим на правій руці пальцем, цілий день і цілий тиждень вовтузиться біля будови спільного колгоспного барака. З ним працює з дюжина таких саме хитрооких. Безпалький їх бригадир, а всі разом – ударники, пайок дістають першими і то справно, без перебоїв.
Дядьки тешуть і курять цигарки, добудовують ударно барак. І ось він готовий, стоїть, новий і повний запахів свіжої живиці. Настав вечір, як і завжди. Було і перед цим тих вечорів досить, але цього останнього безпалький бригадир забув у трісках свою недокурену цигарку. І десь біля півночі барак почав горіти, а до ранку з нього зостався тільки попіл. «Не хочуть з народом, хай ідуть з чортом» – думає безпалький.
Так думає безпалький, так думають тисячі і мільйони безпальких, так думають усі. Надходять перші колективні жнива. Наперед почали газети, далі пішли ударні пропагандивні бригади. Кричали з Москви, кричали з Харкова, кричали з усіх міст і містечок, але на полях, де росла колись пшениця, дивом-дивним тепер виріс лише бур’ян. Добрий, урожайний бур’ян. Усі здивовані, як він міг такий вирости, тож сіяли не бур’ян, а пшеницю.
Бригадири бігають від світанку попід вікнами, будять і женуть сонних. Змучені, невиспані, голодні жінки, чоловіки йдуть на колгоспні лани, а Явдошка Пелехата, що відзначається філософським змислом, упевняє, що її покійна баба також ходила на панщину, але тоді бригадири звались гайдуками, а за трудодень значно більше платили. Таке говорить Явдошка Пелехата, але одного разу хтось там підслухав, і Явдошка опинилась у ГПУ. Ну, що ж… Що правда, то правда. Явдошка таке чула від своєї баби, але государство також має своє право. Воно не стерпить, щоб кожна Явдошка втручалась у його плани.
Появились на полях трактори. Скільки було гамору. Ішли з тим трактором, співали йому, обвивали вінками, чіпляли на нього прапори, кланялись йому до землі сирої. Повзали ті трактори по колишніх межах, а дядьки гуторили все своє: – Наїсися ти того бур’яну…
А з центра йшов наказ за наказом: «Україна пазорно атстайот!» Давай хлєба, Україна! – кричать телеграфи, телефони. Хлєб! На кожному місці «хлєб». По станціях, по редакціях, по канцеляріях…
– У них, бачте, все по плану, – кпиться хитроокий. Він уже дещо запас собі на зиму, з поля колоски в кишені носив, троє дітей та жінка, та сам – вийшло кілька пудів зерна, зім’яв на рядні вночі і закопав під припічком. А ті там хай ждуть «хлєба».
Нічого не знають хитроокі, що там, нагорі, думають. Щось там діється. Одного разу по селу заметушились комсамольці, а це певний знак, що буде лихо. Пішли з хати до хати, з комори до комори, з повітки до повітки, з льоху до льоху. Не минули ні одної дірки. Справді, ті бідні діти мають досить роботи. Вони вже самі, може, не раді, але вороття нема. Їх душі вже продані. їм самим.
Рили землю, зривали помости, валили печі. Прокльони, самі прокльони сипались на них з неба, з-під землі, з повітря. Кров стигне в жилах, коли в старої Грушчихи, що живе на виїзді і має сімдесят з чимсь років, забирали горщик гречки. – Діти! – казала вона старечим беззубим ротом. – Господи, Матінко Божа! Тож у мене нічого більше немає. – Дивилась на них такими очима, що сам Люципер міг увійти від того в землю. А казали ще, що вона чарами відає, зуби замовляє, пристріт викачує, вроки зводить на чорні болота, де люд хрещений не ходить і не відає.
Нічого. Забрали й ту гречку, все забрали, шматок хліба, жменю пшона, кусник гливкого коржа, десять картоплин. Усе, що знайшли, забрали. Москва вимагає «хлєба». А коли вже нічого не було, кликали то Карпа, то Данила і питали: – Кажи, як хоч, по-доброму – де маєш хліб? – Нема, – казав той. – Знаєш, що? Ми з тобою можемо так пожартувати, що твоя прабабця на тому світі засміється. Де хліб? – Нема, – казав той і був німий, німий, як дерево, сухий, сірий, непорушний. Брали його далі, до центра, крутили з нього вужівки, капиці, налюшники. Карпо все терпів, не відчував уже болю, був дерев’яний, не кричав і не стогнав. На нього находило здеревіння.
Брали так одного за одним, усіх брали, нікого не минули. Ох, і страшний це край, ох, і твердість-твердість, коли треба твердим бути. Данило Князь, що все-таки вернувся і не признався, що має хліб, сказав: – Я, людоньки, навіть читав історію. Було. Різне було. Але такого татарства край наш ще не знав і, може, ніколи знати не буде.
На колгоспний край робить наступ зима.
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 220 – 227.