Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

11. Корній вбиває сина Максима

Улас Самчук

Прокинувся ввечері і побачив перед собою Марію.

– Чого ти така? Що з тобою, Маріє?

– Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: – Надіє! Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де? Засміялася знов. Нема Христусі. Нема вже її…

Корній зробив великі очі. – Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? – кричав Корній. – Тож так не можна!..

– З’їла вчора того коржика. Там дерево було. Дитина ж. Узяло, каже, і скрутило. Але… – Марія нахилилася до Корнія і шептала: – Вона задушила його… Задушила… Дитя мучилося і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється…

Марія розвела руками. Корній запер віддих. Слухав, і здавалося, сниться страшний сон.

Марія знов лягла, а Корній вийшов. Вернувся пізно, зовсім уночі. Марія лежала на постелі і дивилася в темноту. Почула рейвах і подала голос: – Це ти, Корнію?

– Я.

– Був?

– Був.

– Ну, й що?

– Казала не приходити. Чого, будете ходити. Все одно…

– Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не знає, чого ходити…

– Спи, Маріє. Я вийду надвір. Там тихо так… І Корній вийшов надвір. Але, виходячи, взяв з собою сокиру. Темнота і тиша. Підбіг Сірко. – Іди геть! Не лізь перед очі. Сірко підігнув хвоста і відійшов, а Корній попростував на подвір’я сина Максима. Ішов бадьоро. Чувся в силі, і думка працювала особливо добре. Підійшов до дверей і затарабанив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті в сінях голос. Це вийшла Максимова служниця Гафія. – Хто там?

– Я. Корній. Є дома син мій Максим?

– Вони сплять…

– Відчини. Хочу поговорити.

Гафія відчинила, і Корній, не зупиняючись, попростував до кімнати, де спав із своєю жінкою Максим.

– Хто там? – зривається сонний Максим. Але Корній не має часу відповідати. Перед ним смутні обриси ліжка і Максима. Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий, – розмахнувся і опустив сокиру.

Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала в щось м’яке, у щось, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але й вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука.

А тоді Корній отямився, зупинився, прислухався, чи все в порядку. А де ж ділася Гафійка? Обернувся. – Гафіє! Гафіє! Де ти? – але ніхто не відповідав. Корній заложив на руку сокиру і вийшов.

Надворі зоряно і тихо. Прийшов до себе. – Спить. Хай спить. Але де ж там. Вона зовсім не спить. Рухається. – Де ти, Корнію, був?

– От так собі… Вийшов, походив. Гарно там… А тепер ще вийду. Ти спи. Спи, моя Маріє, відпочивай. – Підійшов до неї, обгорнув щільно старим кожухом. – Тепло тобі, Маріє? Ну, то спи. А я… Так-от і скінчилося… Хочу сказати, що все скінчилося… Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і… ет, чи ж треба щось казати?..

Устав і хотів іти, але розумів і вернувся ще. – Там ще лишилося трохи зайця? Ні. Я це так питаю… їсти не хочу. От з’їв дещо і не хочеться. Аби хоч назавтра хватило. А ти підеш певно до Надії? Піди і скажи, що я благословляю її… Скажи, може, виживе, може, ще буде, не зникне наш рід… Скажи… Все їй скажи…

– Ти, Корнію, кудись далеко йдеш?

– Не знаю. Куди далеко? От вийду, може щось знайду. Може знайду синів наших… Може… – голос його затремтів, утявся сам під себе. Ноги відмовлялися тримати, і він скоро пішов до виходу. Рипнули двері і зачинилися. У хаті темно і тихо.

– Корнію! – гукнула тихо Марія. Нема відгуку.

– Корнію! – гукнула сильніше. Тиша. Надворі підбіг до Корнія Сірко. – Ходи, ходи, собако! Підемо разом. Будемо йти у світ, десь упадемо, обіймемося і здохнемо разом… Корній подибав просто в поле, а за ним, спустивши голову і хвоста, волікся пес. Більше вони не вернулися.


Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 266 – 270.