6. Максим відмовляється від батьків

Улас Самчук

Корній, як забожився, що не піде, так і не пішов. Можуть його отут на дрібні шматки, як капусту, посікти. Це значить, – до колгоспу. До нього приходили комсамольці. Дядьку, Корнію! Та запишіться! Корній рубає сокирою на колодці тютюн, пихкає люльку і сам ставить питання: – А це ж як? Добровольно чи по принуждєнію?

– Добровольно, всі добровольно!

– Ну, то я не пишусь.

– Краще йдіть, поки з вами говорять.

– А перестануть – тільки подякую.

– А то побачимо.

– Що ж. Більше смерті нічого мені не вдієте.

– Маємо дещо й від смерті більше.

– То ви вже так для бадьорості.

– То ви, значить, царя ждете.

– Кого я жду, тобі до того, сину, зась!

– О, то напевно не діждетеся.

– Коли будеш у моє літ мати, тоді з тобою поговоримо. Кілька днів приходили – все даремно. Викликали – де сховав хліб, а він спокійно своє: – Не я сховав хліб, а ви сховали хліб.

Лишили «чорта сивого», не хотіли вже надто брати. А він не сказав усього, бо ж мав кілька гелеток закопано. Жив «індусом», з Марією, з сином Лавроном у хаті Закаблука. Обробляв свої три гектари, що йому лишили. Може, тут щось уплинув Максим, а може, й самі побоялися гріха. Все обсіяв і все зібрав, і продналог виповнив, і собі мав. І все без бур’янів, ніби це поле інше. Навіть з області начальство докоряло колгоспникам: – А вот у етаво індуса і бур’янов нєт…

На жаль, забрали йому його машини – син умудрився, кулакам такого не «полагається» мати. Вернувся до рук, до ніг, до коси, до лопати, до ціпа, але не здався і не підняв рук. Було смертельно шкода розлучатись з молотілкою, прощав її, як матір рідну, плакав старечими сльозами. Стільки все-то йому коштувало, стільки служило, стільки приносило втіхи. – Все те чортові дісталося, – казав гірко, був сам, довкруги сам, ніхто й ніде йому не поможе.

Зима видалась гостра. Лаврін знов у місті. Старі живуть самі. Час від часу забігає Надійка, скиглить, мов підстреляна, не помогли Архипові його суперечки, заперли як стій до колгоспу і мовчи. – Ой, що я, чуєте, наплакалась, що набідувалась. Забрали чисто все до рубчика, до ниточки, голі й босі зостались, коняку вже сам забив – хай хоч поїмо.

Тепер вони, як їх Бог народив, а в неї ж дитина. Марія від уст своїх відриває, шукає, що тільки може, хай уже сама недоїсть. А Надія гуторить: – Ото сиджу, чуєте, та чекаю на свого… А він у тому проклятому колгоспі, відрання не ївши і не сівши. А прийде, чуєте, як вовк голодний, а що вже перемучений – ляже і лежить, як труп, прости Господи. Треба щось дати їсти, а що дам…

– А як там дитина? – питає Марія.

– Ох, і не питайте, мамо… – і Надія заливається сльозами. Марія дивиться, дивиться, уста її шепчуть… Мовчить, туго мовчить, бо що поможуть слова?

– Не хотіли ми до того колгоспу, – терендить крізь сльози Надія. – Ой, не хотіли. Ніхто не хотів. Ми, баби, під трактор лягали, як межі наші орали, а «ті» мені кажуть: – У колгоспі багачами станете. Заможним життям заживете. А вчора, чуєте, зігнали людей з усіх-усюдів картоплю з-під снігу вибирати. Кирками розгребали землю, і де ж чувано і де ж видане отаке… Мука, кара, кпини – сміх, сміх з нас чинять.

Марія у вікно дивиться, уста перестали шептати, очі болем залиті. Навмисне одвернулася, щоб та не бачила її очей, а сліз уже немає – витекли. А Надія ніби отямилась і сказала: – Мамо! А ми все-таки виживем, – і злякалася своїх власних слів, бо мати також заплакала. Мати плаче! Марія плаче! Кудись у світ через віконце дивиться, кудись далеко шле свої скарги, але хто, хто? Де? Де серця людські? Де сумління? Звірину шанують, рослину шанують, мурашку шанують, навіть того останнього черва, а тільки не шанують людини-матері. Боже, Боже, коли ти справді є, поглянь! Ну, подивився з великої своєї ласки. Справді нема Бога в житті, бо ж нема і життя, а той сто раз проклятий світ чи можна назвати світом, а хліб той, прокльонами заллятий, хіба дасть життя справжнє?

Марія не знала, як-то воно «в тому западенному» колгоспі, не пішла туди і не бачила того, але їй про все казала Надія. Часто та заходить і не може втриматись, щоб чогось не бляузнути: – От, думали, цю зиму вже будемо без жури, а дивіться, яке лихо. І яке в тих людей мусить бути серце, і це, кажуть, наші люди поїдом самі себе їдять. Думали, було, розділять щось на душу, а вони все забрали, все чисто – до полови. А ми? Що будуть наші діти їсти? Нам, кажуть, до того нема діла. Приказ такий прийшов, а ви їжте, що на полях лишили. Колосся он по бур’янах у снігу, картопля під землею.

Мусіли, чуєте, як стій солому перемолочувати, щоб хлібозаготовку досипати, кажуть, саботаж. А хто дав оті їх машини, що не вимолочують? Бачили, які то машини? Пустиш снопа, а він цілий вилітає. А хто винен? Ми, певно, кулаки, саботажники. Не вони отам, нагорі, що все-то задумали, а ми, ми! Ми голод робимо. Ми молотимо проти неба, ми дощ зробили, ми все, що було, згноїли. Нагаями гнали людей швидше – дощ-не-дощ, з поля збирати, бо спішили: наказа виконати на сто і більше відсотків. Ударив дощ – і все вкрилось зеленим… Наїдяться!

Теренділа і теренділа. Сьогодні те саме, завтра те саме, за місяць те саме. Марія вже навіть не слухає, а йде просто до своєї комори і, що там ще є, бере й дає.

– На, дитино. Давай хоч тій малій… Та вже напевно нічого не винна.

– А що ж вам? Що ж ви будете їсти?

– Не журися за нас, ми вже й зубів не маємо, а думай за себе. Надія йшла, і всі бачили, що під фартушком щось несе завжди. Комсамольці також бачили, але не відбирали…

К Різдву повернувся з Києва Лаврін, змарнілий і невеселий. Не хвалився ані батькові, ані матері, як вони там живуть, але ті й так знають. Дома застав голод. Бачить – Марія б’ється чайкою, щоб щось йому дати. Нема. Нічого нема. Шматок хліба-вівсяниці, капустяні качани мерзлі. А Лаврін до всього добавляє: – Здається, каже, і мене заберуть.

– Куди тебе? – питає Корній.

– Отуди… Самі знаєте… Куди і всіх.

– Так завіщо?

– Максим. Його робота. Чистка підходить. Люди дибки стають. Я не можу мовчати, ніхто не має сили більш мовчати.

Побув три дні й поїхав. Марія не зупиняла, бо що ж тут є. Перехрестила лише, в душі бурю мала, все до дрібниць чула, боляче-боляче, стояла на порозі і дивилася, як сніг замітає сліди.

Далеко, мабуть, не зайшов, бо вже по тижневі Марія йде до окружного міста і несе на плечах клуночок хліба. Сніг, метелиця, дороги зрівняні, у вічі січе січнем, засипає, забиває дихання. Підійде і зупиниться, підійде і зупиниться, відсапує, втирає мокрі очі. Вона не плаче, сльози не течуть з її очей, вона їх уже виплакала. Вона лише, як почула, що «він там», узяла, що мала, в торбинку і пішла борюкатись з вітрами, з холодом, з власною слабістю…

І тільки вона, Марія, мати, могла це зробити. До міста все-таки шмат дороги. Це те саме місто, де колись лежав Гнат. Ідучи навіть згадала його: де-то він тепер? Кажуть, живе ще. Ішла все далі, і коли б треба, зайшла б, як кажуть, на край світу.

Зайшла просто в тюрму. – Чи тут, люди, тюрма? Як світ-світом не мала з тюрмою діла.

– Нєт у нас тюрем, старуха, – кажуть їй.

– Ну, от… А мені показали на вас. Допра тепер, чи як там. Я вже стара, чуєте, а там мій син…

Стояла, мов з каменя січена, очі їй злилися, уста зціпилися, сухі пальці з чорними нігтями тримали за гичку торби. Перед нею кругла, сіра, з червоним округлим лицем людина. Сказали Марії, що його вже тут нема, що таких відразу беруть до центра, а де той центр, то вже само небо знає. Марія все-таки не рухалась, а може, а може… Ні. Нема. Хай іде додому. Нема!

Пане, голубчику, товаришу дорогий! Пустіть мене до нього! – незчулася, як ноги в колінах зломилися, впала навколішки, землю цілує, тверду, мерзлу землю.

– Ну, что ти! Что ти! Какой я пан? Нєт єво здєсь. Панімаєш? Нєт. Німа… Поукраінскі гаварю. У центр таких бєрут…

Коли здіймалася на свої ноги, земля вгиналася під вагою її великого горя, в очах плями чорні… Впаде. Не встоїть: – І куди ж я тепер піду? І кого буду питати? Несла, несла і, кажете, нема…

– Німа, німа, старуха.

Марія подибала на вулицю. Це не далеко – десять кроків, але для неї це великий простір. Ось уже смеркає. Холодне, сіре притемнення оповиває все довкруги. Очі дивляться і не бачать, з серця витікає відвага, в ногах збільшується тягар. Вона відрання нічого не мала в устах. Несла той хліб дитині, боялася відкусити від нього один малий шматочок. А тепер він замерз і її зуби не вкусять його. Вони не мають більше сили. А вітер різкий віє вздовж порожньої вулиці їй назустріч, а перед нею поле, простір і ніч. Марія підійшла до першого пристінка, притиснулась до муру і стоїть.

Того самого дня «Пролетарська Правда», що виходить у Києві, містила таку заяву: «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюсь від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу, стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються тих своїх ганебних засад. Також осуджую, п’ятную і вимагаю суворої кари своєму бувшому братові Лаврону Перепутько, який став до послуг петлюрівської контрреволюції та своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої квітучої батьківщини».

На другий день хтось приніс і читав це Корнієві. Саме вернулась Марія. Її привезли добрі люди ледве притомною, казали, впала на вулиці і сніг замітав її. Її поклали на постелі, тяжко дихала і поволі заснула. У неї гарячка.

– Тихше, тихше, – просить Корній. – Тихше! Хай уже хоч вона того не чує. Марія того не чула.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 227 – 236.