Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Герась Соколенко / Поезія – на життя і смерть

Герась Соколенко

Поезія – на життя і смерть

Ростислав Доценко

Історично перевальним в історії України був 1941 рік – і через вселенський зудар двох тоталітарних монстрів на українській землі, і через короткочасний проблиск – крізь грозові тучі – визвольних надій. Тож не випадково маємо цілий гурт поетів, яких умовно можна було б назвати «поколінням 41-го року». Йдеться наразі не про тих, які в полум’ї кривавого досвіду війни прискорено дозрівали в пізнанні світу і змогли таки сягнути творчого зеніту: хто в межах куцого соцреалістичного життєпростору, обминувши ҐУЛАҐ (як Василь Швець), або й зачерпнувши добрячий ківш його (як Василь Боровий), а хто й вирвавшись на вільновідпущенський захід (як Олекса Веретенченко чи Ігор Качуровський). Мовиться про інших, творчість яких розпочалася на порозі того великого крутолому 41-го року і достроково була зметена у фізичну безвість. За радянських часів лише декого з цих поетів згадувалось – тих, що перебували в лавах Червоної армії і загинули на фронті чи в полоні, і їх якось там вдавалося вписати в офіційний «літканон». Але ж були на той час молоді й талановиті віршотворці і з власне українського – третього, так би мовити, − боку барикад. Це такі імена, як Андрій Кравець-Кравченко, Мирослав Кушнір, Йосип Дудка, Анатоль Вільхівець, Микола Первач, Олесь Квітневий, Микола Болкун та багато інших. Тільки трьом першим із них – Кравцеві-Кравченку, Кушніреві та Дудці – пощастило ожити в наш час друкованим у книжці словом, решту ще треба добувати з глибин давньодруків і архівів.

Один з таких молодих і майже не відроджених поетів – Герась Соколенко (справжнє його прізвище – Шмигельський). Народився він – тепер це вже достеменно відомо – 1920 року в селі Михля поблизу Заслава на Волині [1]. Закінчивши семирічку, став працювати в місцевому лісництві, водночас навчаючись у старших клясах вечірньої школи. Перед війною він уже трохи друкувався в періодиці, захоплювався й малюванням. До армії його не мобілізували через прикру хворобу – зоб, від якої йому так і не судилося вилікуватись.

Від осені 1941 року Герась співробітничав у новопосталій після відходу більшовицької влади газеті «Заславський вісник». У цьому й наступний рік-півтора часто наїздив до Шепетівки, бував у Проскурові (теперішній Хмельницький), і ще деінде, як от і в Києві, де познайомився з Аркадієм Любченком, якому привіз листа від Уласа Самчука з Рівного.

Саме Самчук і зберіг цікаві документальні деталі про цей період у житті Соколенка. Редаґуючи рівенську газету «Волинь», він не раз бачився з юним Герасем та й листувався з ним. І аж ген по війні розповів про все це у двох книжках спогадів: «На білому коні» (1965) і «На коні вороному» (1975). Так, у першій книжці, говорячи про завал кореспонденції на адресу «Волині», автор із прикрістю зазначає, який безмір там був самовпевнених віршоманів. А далі він згадує:

«Але деяких з тих поетів забути не можна. От хоч би Герась Соколенко і Микола Болкун – два нерозлучні барди з Проскурівщини, які прибули до Рівного пер педум апостольорум [2] в перших днях мого там побуту – загорілі від сонця, запорошені, голодні, але безконечно бадьорі і безконечно щасливі…

Обидва голодні на книгу, як хижаки, накидалися на все друковане, негайно схоплювали головне з тематики, настрою, стилю. По-юначому початкові, з них швидко робилися поети виразного різьблення. Побули в Рівному і відійшли на схід. Ось лист Соколенка з Шепетівки [в іншому місці Самчук вказує дату цього листа – 31.12.1942 – Р. Д.]: «З Новим Роком! Дорогий Улас Самчук, хочеться написати вам щось таке тепле і висловити ту вдячність, яка захована в моїй душі. Хочеться бризнути чуттям прихильности і поваги і сказати одне лиш слово – дякую… Дякую Вам за все. Останні дні – це для мене щось надзвичайне: Ваш лист, серія львівських журналів «Наші дні» і книг – Маланюк, Холодна, Гординський; Микола Болкун і «Пробоєм» [3], між іншим, Вам теж передали декілька журналів; Микола повернувся [4] справжнім гайдамакою – «а в серці залізяцька кров», ножаку в руки і в степи. Розумієте, яка несподіванка. В понеділок отримую лист – просить намалювати козака з шаблюкою, «такого, що – ех! (бо там хлопці цікавляться)», а у вівторок дзвонить по телефону (я саме відповідь писав) і говорить: «Я Болкун. Приходь у бюро праці». Через хвилину зустрілися. Думаю, що десь після свят і до Вас достанемось; з’явимось несподівано, нещадно, як тоді у травневу пору [1942 р. – Р. Д.], принесемо Вам «жар молодих очей» і цілі купи зошитів, наговоримо різної всячини про Заслав, поезію і «РУДу – ГЛіну» («руда глина» – наш криптонім для німців у рудих уніформах – У.С.). І ще, і ще…

«Пишу зараз вірші для збірочки «Запорожці» (так для форми собі). Незабаром дещо надішлю Вам: «Козачий заспів» й інше. Читаю 4 ч. «Тихого Дону» Мих. Шолохова, нещодавно прочитав «Педагогічну поему» А. Макаренка, яка мені дуже сподобалась. Совет. літ. енциклопедію можу дістати на 2-3 місяці (потім поверну), не знаю тільки, як їх переслати до Вас. В одній з них є портрет А. Любченка і його біографія, в іншій згадуються «фашисти» Маланюк і Стефанович. У «Пробоєм» пишеться, що в газеті «Нова доба» була поміщена Ваша стаття «Розмова з молодими письменниками», яка під іншими назвами обійшла майже всю Волинь. Цікаво, яка це і які назви вона ще носила, може я її і читав» (31.ХІІ.42)».

Тут слід зазначити, що десь у тому самому 1942 році Соколенко був заарештований гестапо. Про це Самчук згадує в обидвох книжках спогадів, але з деякими розбіжностями. Так, у першій з них говориться, що влітку 42-го року Самчук почув про арешт і навіть розстріл Соколенка, а невдовзі по тому з’явилась до нього якась незнайома дівчина з проханням допомогти Герасеві, котрий сидить у Шепетівській в’язниці; у другій книжці Самчук цитує недатованого листа від Герасевого батька, в якому йдеться про те, що син його «уже більш 4 місяців знаходиться в камері заключення в м. Шепетівці, за що − невідомо», і теж із проханням заступництва. Самчук якраз перед тим і сам відсидів у гестапо місяць за надто вже самостійницьку передову статтю у «Волині» (22. 03. 1942) під заголовком «Так було – так буде» (він справді грався з вогнем, треба віддати йому належне, але це тема окремої розмови!), внаслідок чого позбувся редакторства в газеті; однак він таки звернувся у справі Соколенка до декотрих німецьких урядовців, з якими ближче контактував – серед них були його знайомі ще з довоєнних років, коли він один час проживав у Німеччині. «Не знаю, чи це вплинуло», − зауважує Самчук, маючи на думці звільнення Герася.

Та ось (наводимо ще фраґмент з книжки «На білому коні», в якому йдеться начебто про початок осені 1942 року),

«раптом одного дня, як звичайно – несподівано, Соколенко появляється в нашій хаті. Весь виснажений, брудний, занедбаний. Ми з дружиною дуже радо його вітаємо і одразу залишаємо його у нас.

Виявляється, що його з в’язниці звільнили, але силою везли на роботу, до Німеччини, і він у Здолбунові втік з потягу. Кілька з них прорізали у помості вагону діру і вночі втекли. За що його арештували? Таки дійсно за його зв’язки зі мною, при допиті весь час питали його про мене, що я роблю в Рівному, чи не маю контактів з партизанами і т. п.

Він пробув у Рівному деякий час, а потім знову зник».

Тепер повернемось до згадки про «Розмову з молодими письменниками», або ж «Розмову з Мартином Іденом» – саме під цією другою назвою Самчукова імпульсивно захоплена стаття-звернення була надрукована в бердичівській газеті «Нова доба» 24. 06. 1942, а дещо раніше (14. 06. 1942) – у «Заславському віснику». Щоб внести ясність, додамо, що спершу заславська газета числилася за місцевою «Просвітою», і тоді буйноквітлі вірші Г. Соколенка з’являлися в ній дуже часто. Від 19 березня 1942 року вона стала органом «Заславського окружного комісара», набравши майже всуціль окупаційно-офіціозного характеру: тепер уже в ній і близько не було націонал-державницьких публікацій, а згадана стаття становила разючий «учорашницький» виняток (парадокс тут ще й у тому, що саме в ті дні Герась, можливо, вже сидів у шепетівській в’язниці!). Зрозуміло, що написав свою статтю Самчук до того, як довідався про арешт хлопця, а якими йому бачились представники цього щойно пробудженого мартин-іденівського покоління, можете самі судити:

«До мене зайшло ще два Ідени. Це вже поети. Герась Соколенко і Микола Болкун. Вони зовсім – капля в каплю – подібні до Ідена Джека Лондона. Тільки від них пахне не морем, а полем, сонцем і курявою доріг. Йшли пішки з-за Славути – 80 кілометрів. Принесли купи зошитів, дослівно цілі купи зошитів на рахунки, які старанно виповнили мережами поезій. Ось вони «В дорозі»:

Пилять шляхи, де авт пробіги лункі…

Вони з боків загорнені в кущі,

На щоки вітер подиху цілунки

Кладе містком, зникаючи мерщій!

І знов:

Іду та йду… Авто пробіги лункі,

Поля й поля, узгір’я і кущі…

І приходять, приносять із собою жар молодих очей і ті зошити такі акварельні, майже прозорі і барвисті. Скільки у них не підробленого, щирого і юначе гарячого дихання. Як бризкає з них любов, туга за новим:

Сходить сонце і кличе в дорогу…

На прощання вклоняється гай…

Або:

В далекий край простелиться дорога,

І я піду схвильований по ній.

Ти будеш ждать за батьківським порогом,

Щоб продзвенів знайомий голос мій…

Так. Це тричі так.

О, Краю мій! О, шепіт трав…

Мені пора іти…

Прости ж мені, прости,

За те, що так кохав…

Рідний Соколенку… Йдіть в дорогу… Йдіть. Вам ще так дійсно мило і широко у цьому світі. Шлях, такий розлогий і довгий, а там десь мета. Це шлях усіх Іденів, шлях всіх, хто одного разу відчув зов далечі, зов краси, зов обов’язку перед святою землею предків.

Ось ви сидите, дорогі Ідени, у кімнаті моїй з запахом сонця і поля, ви не знаєте, де покласти вашу шапку, ваші руки… Ви хвилюєтесь дуже привабливим хвилюванням, і хочеться сказати вам словами Мартина Ідена: «Знаю добре, що посію. Знаю напевно краще, ніж хто б то не був інший… Не буду переможеним… Весь палаю від надміру того, що хочу висловити пером… Одначе не прошу, щоб ти в те вірила…»

Ви, панове в дорозі… І Ви, Василь Степовик, і Ви, Герасю, і Ви, Болкуне, і Ви, Семенюк, і Ви, Первачу [5], і Ви всі, всі, що на зорі цього нового життя серед бур і катастроф берете в свої юні руки перо і хочете сказати своє слово. Скажіть його. Висловлюйте! Вірте в себе… Не бійтесь своєї незграбності. Йдіть у ту дорогу, на якій стоять столиці світу, де Рим, Неаполь, де сонце і музика Бетховена, де широта океанів і заокеанські суходоли з пірамідами та пальмами.

І тоді вернетесь назад на рідні поля, під рідні стріхи і вже будете відважно, пановито ступати по землі предків, і не злякає вас ніякий салон, ніяка обставина, ніяка виделка чи ніж, ніяка жінка, ніяке нарешті мистецтво, бо Ви будете його необмеженим творцем і паном, − якраз тим, для чого Ви прийшли на цю землю і для чого взяли на свої барки хрест жреця всього, що добре, сильне і гарне…»

Тим часом уже настала весна 1943 року, і до Самчука дійшла ще одна – повторна вже – чутка «про розстріл мого молодого друга Герася Соколенка, яка вдарила мене дуже болюче і під враженням якої я довгий час перебував» (Самчукові слова з книжки «На коні вороному»). На щастя, ця чутка так само «виявилась неправдивою».

А над осінь того ж року він дістав таку листівку від Соколенка (наведений нижче текст – уже з «Білого коня»):

««Дорогий Улас Самчук, привіт із Шопеніц, Сілезія. Працюю на цегельні. Все гаразд, тільки нічого читати. Надіслав листи у Прагу та Львів. Потроху пишу. Дуже жалію, що не застав Вас, коли був у Рівному. А так хотілося. Після такої довгої розлуки, не зустрів ні жодного друга. «У час жорстокої розлуки мені ніхто не стис руки». Пишіть. Що нового? Привіт Вашій Дружині. З пов[агою] Герась» (23.VІІІ.43).

З Рівного він подався на схід, і там десь знов його піймали. Їхав знову через Рівне, але на цей раз мене там, видно, не було. Правдоподібно, це було під час моєї поїздки до Берліну.»

Отож у 1943-му році опинився Соколенко в таборі остарбайтерів. І у вільні проміжки, коли стихав сонно барак, творив і далі поезію, яка зігрівала йому душу в години підневільної робітницької прози. Та й друкувався, де міг: не тільки у волинських та подільських газетах, а й у журналах «Наші дні» та «Пробоєм» – найзмістовніших тогочасних місячниках у Европі, − і в остарбайтерському «розваговому» журналі «Дозвілля» (цей двотижневик виходив у місті Пляуен в Німеччині), і в інших – надраритетних нині – періодичних виданнях від Харкова до Праги й Берліна.

Остання відома нам звістка від Соколенка – його грудневий лист 1944 року до товариша по остівських пристанищах полтавця Петра Ротача, в якому він завважує, що вже трохи вільніше почувається в таборі і має змогу часом виїздити до поблизького міста Катовіце, де зустрічається з молодими українськими літераторами-східняками Олексою Веретенченком, Михайлом Ситником та іншими, − а ще з деким, кого доля закинула до центральної Німеччини (Леонідом Полтавою, Ганною Черінь, Йосипом Дудкою), листується. Десь у тому часі Герась передав декотрі свої вірші до редакції журналу «Золотий перстень», яка, перемістившись зі Львова до Катовіц, готувала там третій номер часопису…

На цьому катовіцькому етапі й вичерпувались донедавна біографічні дані про Соколенка. По війні серед «переміщених осіб» у Західній Европі ніхто не міг сказати, як склалося його подальше життя. Згодом на еміґрації висловлювались припущення, що він, можливо, вирвавшись на волю, пристав до Української Повстанської Армії і там наклав головою, що його ув’язнили радянські каральні органи (здогад Самчука), або ж він передчасно помер з ласки самих каральників.

Виявляється, що юному поетові таки судилася передчасна смерть від рук «визволителів» зі сходу. Його, хворого на зоб і ледве чи вимуштруваного на вояцький лад, оперативно з остівського табору мобілізували до армії і спровадили на передову, куди запрограмовано було сплавляти так званих «не обмундированих» хлопців з українських земель, які ще вчора були окуповані нацистами, а також примусових робітників, що мали остівські пов’язки на рукавах.

Одне слово, «проявив геройство и мужество», Соколенко загинув 20. 02. 1945 біля села Борау (Німеччина), як було сказано в офіційній довідці з військової частини, надісланій Герасевим родичам невдовзі після закінчення війни (і уточнено в довідці з центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації від 12. 07. 2005, що «рядовой Соколенко Герасим Иванович умер от ран 20 февраля 1945 г.» і що с. Борау, де його поховано, розташоване за дванадцять кілометрів на північний захід від міста Штрелен – нині це Стшелін Вроцлавського воєводства Польщі).

Леонід Полтава, коли опинився у повоєнні роки в Америці, спершу остерігався публікувати вцілілі у нього поезії свого ровесника (а ну ж той покутує власні «гріхи» на Воркуті чи Колимі – то ще й погіршиш йому долю!). Але з часом став подумувати про видання їх окремою книжкою. Так, у листі до У. Самчука від 21. 09. 1963 Л. Полтава писав:

«Нещодавно мав у Л[ітературно]-М[истецькому] Клюбі [в Нью-Йорку] виступ, і замість своїх віршів читав поезії Герася Соколенка (збираю їх, де лише можу)… Людям у ЛМКлюбі його вірші дуже сподобались, а я піддав думку про посмертне видання творів Г. Соколенка. Бачу, що зберуть хоч трохи грошей».

Самчук відгукнувся на це звернення 6. 12. 1963: він підтримав намір Полтави, захоплено висловився про цього молодого поета, а ще й про Болкуна («Жадіб[н]і на знання, на мистецтво, на все добре, милі, хороші хлопці, яких я дуже любив і які не лишалися під цим оглядом у боргу зі мною» [6]), пообіцяв «при нагоді» пошукати в «хащах» свого архіву щось із їхніх рукописів, але віршів Герасевих – за свідченням Полтави – так наче і не надіслав…

Загалом пошуки творів Соколенка і можливостей книжкового видання їх затяглись на довгий час. Полтава встиг ще добірку його поезій вмістити 1965 року на сторінках лондонського журналу «Визвольний шлях», потроху й деінде друкував, аж поки врешті з’явилась упорядкована ним збірочка з 21 вірша під назвою «Герась Соколенко. Твори поета невідомої долі» (Ню Йорк – Філядельфія, 1981).

Останніми роками віднайшлося досить багато Соколенкових віршів ранньо-сорокових друків, очевидно, будуть і подальші поодинокі знахідки – також із уцілілих редакційних та приватних архівів, – і тоді ще більше матимемо підстав для висновку, яким непересічно обдарованим був цей поривний юнак із надиво свіжими й небуденними образами і яке плідне творче майбуття могло б у нього бути! Могло б – якби не чужі війни, окупації і терори.

Власне всі відомі на сьогодні Герасеві твори – це політично відсепарована частка його спадщини: одні – з публікацій офіційної підцензурної преси, інші – з приватних листів, які так само підлягали осторозі – зовнішній та й внутрішній. Хоча безумовно має рацію Л. Полтава, зазначаючи у спогадах про Герася, що

«у ті жорстокі роки розпинання й катування нашої матері-України мало хто з поетів із молоді говорив про це так відверто і з таким великим серцем, як цей визначний і досі майже невідомий поет».

Зрозуміло й те, що до кінця зформуватись і викристалізуватись його поетичній особистості просто забракло часу, не кажучи вже про те, що самі обставини життя не сприяли цьому. А що він, як поет, був саме на стадії становлення – знати і з мови його, в якій зрідка подибуємо позаукраїнські слова та граматичні недоладності («хвилі вдарять все чаще і чаще», «чужих вулиців» і т. п.), невиправдані лексичні повтори («забута тінь Кармалюка», «забута пісня з полонини» тощо), хибні наголоси («мідним язиком») і ще якісь вади чи й чернеткові недогляди. Аж надто помітне в окремих його віршах наслідування поетів попередньої доби (скажімо, «Колискова пісня» виразно нагадує Лесю Українку) або явні образні перегуки зі своїми більш-менш перевесниками (один з них – Михайло Дяченко, майбутній Марко Боєслав у лавах УПА; ось хоча б для прикладу уривочок з його вірша «Щодня…» у збірнику «Вони прийдуть», Прага, 1941, такий звабливий своєю контрастністю для юного Герася:

Щодня п’ю розкіш юних ранків –

Цілую сонце золоте,

І слухаю, чи ревом танків

Не сердиться мій любий степ).

Але в більшості поезій Герась Соколенко промовляв таки власним, ні на кого не схожим поетичним голосом, бувши вродженим образотворцем і звукописцем. Незаперечний доказ цього – самобутня його метафорика й евфоніка: «квітнуть піснею уста», «до гір причалюють вітри», «в обіймах хмар зітхає небо», «зацвітуть угорі альбатроси сивим помахом бронзових крил», «на дротах бандурить вітер лунко», «мов ягнятко золотаве бродить місяць у траві», «лебедино на долину падав сніг»…

І що важливо – голос цей був почутий його земляками й тоді ж підтриманий і належно оцінений. Ось, наприклад, на пару літ старший Соколенка за віком Харитон Довгалюк із сусіднього села Криволуки, ще в кінці 1941 року опинившись на роботі в Німеччині, озвався до свого молодшого товариша через газету «Заславський вісник» (листа було надруковано 14. 06. 1942):

«Доброго здоров’я, Герась! […] Прошу – напиши листа як маєш бажання, вклади щонебудь з своєї поезії. Постараюсь помістити тут у місцевій українській газеті і потім переслати тобі. До побачення. Привіт Колі»

(останні слова явно адресовано Миколі Болкуну, з яким теж був знайомий Довгалюк). Не відомо, чи скористався Соколенко цією проміжною можливістю наближення до друку, але в пам’яті Довгалюка, котрий по війні проживав у США і став автором кількох томів поважної реалістичної прози (романи, повісті, оповідання…), вартої передруку в Україні, збереглася до кінця його віку шаноблива думка про Соколенка (цитуємо Довгалюкового листа до Києва 2000 року):

«Так, він був мій товариш і друг життя. За нами полювали німецьке гестапо і московське КГБ. Але в той час ми мали щастя лишитися серед живих. Ви знаєте, що Герась Соколенко був обдарований Богом поет. Він часто читав свої поезії, а я з захопленням слухав, і давав критичні зауваги: Я кажу Герасю ти не з Михлі… Ти зірка з неба дана Україні, щоб освітити її новим світлом в новому часі. Герась часто пригортався до мене, і в його очах блищали сльози радости»

(фраґмент листа подаємо без ніяких мовних правок).

В цьому листі Довгалюк згадує ще такий епізод:

«Одного дня гестапо зробило наліт на редакцію [газети] «Заславський вісник». Я тоді був в Криволуці. Прискакав на коні вершник і швидко повідомив: тікай, бо Соколенка й Болкуна в Заславі вже нема… Я думаю, що їх могло врятувати те, що Болкун пливко говорив німецькою мовою, його мати була німецького роду. Болкун міг проголосити себе фолькдочером… (для гестапо). Ця подія відбувалася в 1941 році».

(Отже, маємо додаткове «питаннячко» для Соколенкових біографічних пошуковців…).

Не поминули поетичні друки Герася «позауважно» і для сторонніх фахових поціновувачів, навіть сподобившись дечиєї схвальної оцінки. Так, у доповіді на «Дні письменника» у Києві 18. 07. 1943 (з дозволу київського штадткомісаріяту кілька разів проводилися такі заходи) Віктор Петров – відомий учений і прозаїк, людина неоднозначно політичної і однозначно драматичної творчої долі, − перелічуючи кільканадцятьох українських письменників від Юрія Клена до Дмитра Ніценка (Нитченка), для тогочасної творчости яких характерні були політична визначеність, «крутий поворот лицем до Европи, глибокий і принциповий патріотизм» та «високий художній рівень», називає і Герася Соколенка, наймолодшого з-посеред них. (Інформацію про цей захід було вміщено в київській газеті «Нове українське слово»).

Зверталися до його творчости і композитори – приміром, Василь Овчаренко, що з 1950-х років мешкав у Сполучених Штатах, поклав на мелодію Герасеву «Колискову пісню». (Може, і ми колись її почуємо, якщо «Золотий фонд українського радіо» вийде за межі схвалених радянською політичною цензурою авторів та виконавців і поповниться багатющим музичним доробком українських діяспорян з десятків країн світу і доробок цей прорветься в етер, окупований нині «всемодною» попсою…).

Та повернімося до творчої конкретики Герася Соколенка. Чи не найголовніше в його письменницькій спадщині, що він, такий юний поет, устиг визначитися з самою серцевиною свого поетичного (і громадянського!) світовідчування. Про це свідчать раз-у-разні прориви його із замкненої сільським загумінком чи табірним бараком кубатури до відкритих просторів і розпростореної боротьби – цих органічних прикмет кожної вільної та повнокровної людської особистости, як і національної спільноти також. Його устами заявляла про себе «юність палка», певна свого життєвого призначення:

Перед нами – непройдена вічність

І повалені в прірву мости.

Ми закохані в гори величні,

Над якими лиш бурям цвісти!

Ми закохані в музику грізну

Маршів бою і в громи пісень.

Наша юність палка й огнебризна

Над знаменами сонце несе!

(«Гимн молодих поетів»)

Козаки, за Україну!

Чути гук копит.

І знамено жовто-синє

Кличе у степи.

(«Пісня»)

Ей, ви! Відчиняйте двері ці

Революційним вітрам:

Америка – Америці,

а Україна –

нам!

Присвята»)

І це був не голос самітника-самозванця, а голос доби, голос покоління, що поривалося жити і творити «крізь життєву грозу» (слова з київського вірша Михася Сопілки – псевдонім Михайла Ситника – «Тризуб», осінь 1941 року). Недарма ж так унісонно-суголосно з Герасевими звучали слова його майже однолітка Мирослава Кушніра, який загинув у 1944 році в УПА:

Нестримно буду я тужити за морем,

де вгорі і долом блакить.

Дихати хочу – і дихать простором.

Я хочу вічністю жить.

Життєствердна настроєність романтичної Соколенкової музи напрочуд органічна. Не міг він відсторонити свого ліричного героя від маґістральних проблем, коли «в лісах, …у селах чарівних / бадьорий спів лунає повстанців молодих» (вірш «Волинь», написаний і навіть надрукований 1942 року – саме тоді, як у волинських лісах уже формувалися зовсім не метафоричні загони УПА під проводом Тараса Бульби-Боровця!). Разюче актуальною виглядала ця атрибутика двобою світлих сил із силами пітьми, дарма що сам нещадний двобій був більшою мірою гаданий і бажаний на перспективу, ніж реальний. Та як там не було, а діяв імператив боротьби: «спогади про братів замучених» поривають до чину, коли «відгук грізних лун» озивається в ході юних та запеклих, і «тремтить від жаху далечінь», «і славою жорстокою вінчається земля». Поетичний час – він максималістський, йому вільно переливатись через мізерію років, його надихає вічність: «Ми живемо не тим, що є, а тим, що збудеться колись», – крилато прорік в одному вірші 1920-х років львів’янин Микола Голубець (більше знаний як мистецтвознавець, ніж як поет), і ці самі слова з усіма підставами міг повторити від себе Герась Соколенко в ранні 1940-ві. Щоправда, на кількадесят віршів, може, і надмір був у нього металевих футур-варіяцій, що в них «гримочуть поїзди зміями гримучими», бринять «ніжнотонно мечі» (он як несподівано озвався відгомін Тичини!) і «цвітуть пожарами вогні палаючих мечів».

Звісно, на всій оцій буревійній метафоричності молодого поета позначилося його жагуче припадання до духовних джерел позарадянського українського світу, до творчости поетів-вісниківців та пражан, і не тільки їх, бо й сам час набрякав металом: «В просторах дзвенять мечі!» (Євген Маланюк), «Ой, устанеш ще Ти, Отамане, і пройдеш над степами з мечем» (Наталя Лівицька-Холодна), «Благословенний дзвін заліза і шлях, накреслений мечем» (Юрій Клен)… Ці поети ставали «меченосними» в нетерпінні до вікового національного бездолля, але не менш затято і юний Герась Соколенко протиставлявся гнітливому довкіллю. Як і вони, він наче «виворожував віршованими заклинаннями» (вислів Маланюка з іншої нагоди) суверенну майбутність України. А майбутність та, заобрійно далека ще, незважаючи ні на що – таки вже творилася крок за кроком передусім у свідомості тодішньої молодої ґенерації, готової перековувати орала на мечі. Бо ж скільки можна було тонути у скімливих сентиментах, адже «перед нами в диму Батьківщина» і «простреляний стяг» наш на «землі, стомленій від ран», – нехай навіть ці мечі були радше духовні, а цим фізичним ранам та димам судилося простягтись іще на ціле драматичне півсторіччя, коли й автор не з власної волі мав залишатись «поетом невідомої долі», і його батьківщина залишалася землею рабської неволі? До того ж на образному діяпазоні й тональності віршів юного поета відбилося і незаперечне знайомство його з хлопцями із похідних груп Організації Українських Націоналістів, перейнятих енерґією та оптимізмом молодости, − з цією навіч побаченою часткою другої половини українського відродженства, розчахнутого панівними в Україні режимами (вірш «Літо 1941-го року» – з легковгадним підзаголовком «Похідним Г.», тобто похідним групам ОУН; акровірш «Присвята», в якому обіграно ім’я Степана Бандери).

Однак не самими громовицями живе людина, навіть серед буреверхів на всіх чотирьох сторонах світу, тим паче молода людина. А що Герась був красиво молодий, то й спромагався на прегарні молоді й весняні слова про рідний крайобрій, хоч би й зимової пори:

Згадаєш землю дорогу,

Село, загорнене в серпанок,

Заграє сонце на снігу,

І забринить над степом ранок.

За місто вийдеш. Сам-на-сам.

В п’янких вітрів позичиш тему

І прочитаєш небесам

Ще ненаписану поему.

(Цього ліричного міні-шедевра Соколенко присвятив Леонідові Полтаві, і вцілів цей вірш лише тому, що Леонід зберіг Герасимового листа до себе разом з віршем.)

Та за порогом – хати чи бараку – несила була довго втримуватись на суто інтимних мотивах. Поет мусив знову вертатися до жорстокої дійсности:

Осіла курява доріг

На грані веж і на руїни

І ти виходиш за поріг,

Щоб слухать гомін України.

А в цьому гомоні вчувався – незважаючи на все! – усе той самий спалах надій на воскресіння державної України, коли встає (не «встане», а таки «встає»! – заповзята юнацька візія вперто переносила надії в теперішність) –

Встає від Києва до Львова

У золоті тисячоліть

І Володимира обнова,

І Гетьмана залізна мідь.

Так пише поет у вірші «Літо 1941 року». Та не міг тоді не бути короткохвильовим цей спалах: гітлерівська «Нова Европа» не потребувала державної Нової України, а тільки «райхскомісаріяту Україна», який постачав би рабську робсилу з чотириклясною освітою для великонімецького «райху». Вихід залишався один – «партизанський»:

І коли жар огнистих ракет

Зацвіте над перонами станцій,

Ти узнаєш, що син твій, поет,

Взяв меча і пішов у повстанці –

(промовисто звучить цитата з вірша «Матері»).

Зовсім наче несподіваною є у Соколенка морська тематика. Море, якого цей юнак, може, і в живі очі не бачив, розбурхало йому в уяві шерег образів, як у боротьбі зі стихією гартуються воля й мужність для завтрашнього визвольного змагу:

Зброя, вмита промінням блискучим,

Повертатиме жерла на Схід,

І всміхнешся ласкаво із кручі

Ти, рукою махаючи вслід.

І, втираючи радісні сльози,

Не забудеш, як з палом чуття

На борту поклялися матроси

Полягти в боротьбі за життя.

Чорноморська поема»)

Не важко в цьому погляді лісостеповика, зверненому до моря, добачити спадкоємність з поетами розстріляного і поґвалтованого великоукраїнського відродження 1920-х років – при всій умовності цього терміну, під яким, власне, розумілося народження того, чого насправді через украй несприятливі історичні обставини ніколи не могло бути раніше (мова йде про творчість Олекси Влизька, Євгена Плужника, Юрія Яновського, Леоніда Чернова, Максима Рильського, Юрія Клена та інших). Але це був не просто ухил від усталеного й обжитого кола понять, а ще один прорив до нових обріїв і перспектив, до героїки, буденної і творчої, до свободи. Зовнішня мотивація тут могла бути різна (як і «незалежна» камуфляція на підрадянських і позарадянських теренах теж), та суть щоразу була та сама: йшлося про формування мужньої вольової особистости як гідного представника нації, що має врешті змести зі своєї дороги задавнені історичні знегоди. Про це останнє відкрито не говорилося у наддніпрянській пресі більш-менш відродженської пори, але заретушовано й завуальовано такий мотив виразно прочитувався.

Не про що інше промовляє і пророча Соколенкова «Баляда про триста мечів», присвячена героїчній трагедії українського юнацтва наприкінці січня 1918 року, коли почасти через недоголовість тогочасного проводу Української народної республіки загинули сотні молодиків студентського й ґімназійного віку, перекриваючи більшовицькій навалі «шлях на Київ». Але поет провісницьки бачить, як покликані незборимим духом свободи,

Із могили встають

Юнаки,

Що боролись

І впали в бою

За вітчизну

І славу свою.

Вони зір повертають

На схід.

І крокують

В далекий похід.

Голубими просторами

Йдуть

У далеку

Тернистую путь.

А за ними встає

Весь нарід,

І в повстанні хитається

Світ.

Це катам

Час розплати прийшов:

За руїни,

За муки,

За кров!

(Цитуємо за повнішим варіянтом «Баляди»).

Поетова заповзята візія знов і знов переносить визвольні надії в реальний переможний чин: коли «за вітчизну» збройно «встає весь нарід» – то за ним таки перемога!

Таким духовним переможцем прибуде і Герась Соколенко – навік молодий вояк українського визвольного походу.


Примітки

1. За уточнення біографічних даних про Г. Соколенка щиро дякуємо його землякові Дмитрові Калитюку. − тут і далі примітки Ростислава Доценка, якщо не зазначено інше (ред.).

2. Пішака (латин.).

3. «Наші дні» – єдиний на всю тогочасну Україну (як не рахувати короткочасний харківський «Український засів») під німецькою окупацією літературно-художній місячний журнал (Львів, 1941-1944). Далі згадуються поети: Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Олекса Стефанович, поет і художник Святослав Гординський. «Пробоєм» – літературно-художній місячник (Прага, 1933 – поч. 1944).

4. У цих словах згадка про звільнення Болкуна з остарбайтерського табору в Ганновері – можливо, за сприянням Самчука.

5. У. Самчук перелічує молодих прозаїків і поетів, які надсилали свої твори до газети «Волинь».

6. Листи Л. Полтави й У. Самчука цитуємо за матеріялами відділу рукописів Інституту літератури НАНУ.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4430

Модифіковано : 19.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.