Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Герась Соколенко / Волинський Мартин Іден : штрихи до портрета

Герась Соколенко

Волинський Мартин Іден : штрихи до портрета

Володимир Федотов

Час! Час! Час! Було нескінченним його стенанням.

Джек Лондон

Моє знайомство з Герасем Соколенком сталося на межі тисячоліть, коли й мені було стільки років, як і йому лишається дотепер. Здавалося, що в ньому є щось невисловлене, непомічене чи обійдене увагою як ним самим, так і, в подальшому, його критиками. Так лишається… Хоча сказано багато. Вуста неціловані, життя непрожите, доля невідома.

Герась Соколенко – це не лише ім’я, що його вигадав собі Герасим Шмигельський, але й ім’я, під яким були надруковані усі твори цього поета, а по смерті це ім’я залишилося його матері, про що згодом.

Поки ж можна здогадатися, чому найближчий приятель Герася Микола Болкун називав його Мартином Іденом. Серед друзів тепер, як і колись, досить поширеним є нарікати другим іменем. Персонаж однойменного роману Джека Лондона мав багато спільного із справжнім Герасем. Приречений на важку працю бідністю, спраглий до шукання краси і можливости її вираження у слові [1].

Герась Соколенко народився 3 березня 1920 року в сім’ї Івана й Олександри Шмигельських. Батько сам був із с. Михля, а мати із сусіднього села – Лютарки, Андріюківна. В проміжку кількох років у Шмигельських з’явилися ще двоє – дві сестрички, спочатку Варвара, а потім й Марія. Вп’ятьох вони тулилися в маленькій хатинці в тій частині села, що зветься Дохторівкою.

− Заходиш, бувало, в двері, − пригадує Геннадій Мурашов, − одразу невеличкі сінці, і кімнатка, може, метра два була довша і на метр ширша. Лавка одна, тоді стіл і друга лавка, отак стілець стояв біля лавки, а тоді піч, потім ванькир, а тоді ще одна кімнатка. У ній був настелений піл, але не дошки, а обтесані кругляки. Солома застелена рядном, а зверху укривалися ще одним рядном. Мати з дочками спали на печі, а він [Герась Соколенко – В. Ф.] з батьком на полу цьому, на ванькирі.

Дитинство Герася навряд чи можна назвати безхмарним, ситим, але – не безрадісним. Нині михельські діти мають десь ті ж самі забави. Вони досліджують довколишній ляндшафт: ставки, річки, ліси, чагарі. Вони ще знаходяться поряд з природою, переймаючись не надто нічим. Петро Пуць, Іван Данчук, Іван Калитюк, сусідські, Сергій Шацький, Василь Сімчук, Геннадій Мурашов, більш віддалені хлопці, були Герасеві за приятелів.

Ольга Гайдамака, яка допіру живе в Михлі, розповіла мені, що в часи дитинства грала різних ігор разом з однолітками. Хованки часів мого дитинства вона називала калдованками. Того, хто першим калдує, обирають жеребом. Усі по черзі беруться однією рукою за палицю і чия рука виявиться зверху над усіма, той грає першим. Хіба не звідси український варіянт солідарности, висловлюваний у вітанні: «тримайся!»

− Раз, два, три, чотири, п’ять, − калдує. Усі ховаються – хто куди. Хто за липу, хто за хату. Кого першим знайдуть, той далі калдує. Звичайно, ще грали чижика, скрагля (мені відомий як пекар) і штандер. Останнього грали так: ведучий підкидав догори м’яча, коли ж усі інші кидалися врозтіч. М’яч падав донизу, перехоплений ведучим, він мав бути скерований на когось, хто не встиг утікти. В разі влучного попадання, він ставав наступним ведучим, коли ні, то все повторювалося знов у виконанні попередника.

1932 року, коли Герасеві було дванадцять років, закривають останню михельську церкву. Верха розкидають і перетворюють храм на клюб, а відтак вівтаря на сцену. В клюбі встановили проєктор «на движку», потребу в видовищах таким чином було задоволено, для всіх інших ставало руїн [2].

У селі Герася запам’ятали замріяним. Він часто ходив понад Горинем, між лозами, які тоді ще були густими. Від Михлі починаючи і аж до Голиків уздовж річки тягнуться зарості щавлю. За переказами, його насіяли згідно вказівки князя Санґушка, щоб врізноманітнити харчування селян, які працювали на князівській господарці. У голодні 1920 – 30, 1940 роки щавель допоміг вижити багатьом людям. Герась полюбляв рисувати дівчат, які рвали щавель і несли кошиками додому. Сосна, на гіллі якої гойдалися з дитинства, обличчя батька, зображені Герасем, прикрашали інтер’єр оселі Шмигельських. Жодного рисунку не збереглося, окрім хіба автопортрету в листі до Святослава Гординського.

Відучившись у школі, Герась Соколенко влаштувався на роботу здимником у «Промлєсхоз». Вибір був ще йти до колгоспу, але в колгоспі за роботу практично нічого не отримували, крім того, Герасевий батько колгоспником не був, а працював на смолярні у михельському лісі. Мати взагалі ніде не працювала, поралася по господарству. А «Промлєсхоз», заславське представництво якого знаходилося, де тепер дитячий садочок у Старому місті, щедро обдаровував своїх працівників. Крім зарплатні грошима, можна було отримати хліб, борошно і, навіть, тканину, якої тоді ніде було дістати.

Робота здимника починалася в квітні і тривала до вересня. Ланка складалася з десяти осіб – чотири жінки і шість чоловіків. Власне живицю збирали жінки, фізично важчі завдання припадали на чоловіків. Взимку жінки залишалися сидіти вдома, а чоловікам знаходили в лісі таку-сяку роботу. Варвара Власюк, тодішня працівниця «Промлєсхозу», згадує: як Герась йшов вранці на роботу, то майже завжди розмахував перед собою руками – так в його «умі» народжувалися вірші.

Це було у 1937 – 1938 роках. А потім Герасеві запраглося продовжувати навчання у заславській вечірній школі. Влітку він і далі працював у лісі, інший час – у редакції газети «За соціялістичне село». Яку функцію Герась виконував у газеті, нині важко сказати. Він недочував, давалася взнаки золотуха, а стан був близький до такого, який пізніше свідок тих часів назвав соціяльним невдоволенням [3].

Редакція газети вкупі з друкарнею містилася по вулиці Кузнечній у Заславі. Працювали там переважно гебреї, які замешкували цю вулицю, називаючи її «Золотою» [4]. Герась винаймав помешкання у двох гебреїв. Його сестра Варвара пригадує, як після нападу Німеччини на СССР, брат прийшов до матері в Михлю й сказав, що один він лишився з колишньої редакції, усі виїхали. Гебреї ж, в яких він мешкав, говорили: «Герасиме, лише ми лишилися. Тебе заб’ють, нас заб’ють».

З-поміж одноклясниць вечірньої школи найбільшу симпатію поета мала Люда Луцик. Вона запам’ятала його погано одягненим й голодним. У черевиках «латка на латці», без шапки, в розстібнутому пальті. Він подарував їй два зошити віршів, які не збереглися.

Найчастіше одноклясники зустрічалися на гостині в Нонни Перуцької, мати якої грала на піяніно. До дівочого гурту належали вже згадана Нонна, а також Люда Луцик, Лідія Карвіна, Віра Мордач, Ляля Тірентьєва.

− Хіба ж тоді така молодь була, як нині? Нині дівчата набагато сміливіші і розкутіші, − розповідає Людмила Михновецька [так за чоловіком, дівоче прізвище – Луцик – В. Ф.], − А тоді… Господи, та коли Герась мене якось поцілував лише в щічку, то мені здалось, ніби моя кров вибухнула в моєму лиці. Я вирвала руку, відбігла від нього і стала за кілька метрів. «Ну чого ти така кізочка? – усміхнувся тоді Герась. – Ти ж мені подобаєшся, Людочко». І він протягнув до мене руки, щоб я не втікала. Однак в той вечір і в наступні я трималась оддалік, хоч він мені так подобався, що й не передати… то було кохання на віддалі. І таким воно, на жаль, залишилось. На роки й роки.

Герась мене завжди проводжав. Адже жили ми тоді на Гончарній вулиці. І я сама боялась йти додому після занять у вечірній школі. Найстрашніше мені було те, що поряд було старе єврейське кладовище. То Герась ще й навмисне підлякував мене: «Дивись, Люда. Підеш сама, то тебе там і перестріне хтось із мертвих» [5].

Із Миколою Болкуном Герася пов’язувала не тільки міцна дружба, а й поезія. Микола – син вчительки Ольги Міщук та священика Юрія Болкуна. Потому як совєти замкнули церкву, о. Юрій, батько Миколи, не став дожидати, коли захочуть і його замкнути. Двійко дітей з молодою дружиною спонукали до відповідальности однаково за їхні долі. Юрій Болкун подався до Вінниці, тодішнього обласного центру. Шукаючи роботи, він якимось дивом потрапляє до театру, де його голосом зацікавлюється реґент і запрошує Юрія до праці, однак той відмовляє: «Я без документа!» На що реґент потребував будь-який папір, лише б на ньому була печатка й підпис чиновника. Так уночі, за посередництва невідомого секретаря, з’явилася довідка, після чого Юрій Болкун долучається в ролі співака до трупи Вінницького театру [6]. Згодом син Микола вступає до педінституту, про те, як це йому вдалося, мені не відомо.

Коли Микола і Герась познайомилися, родина Болкунів вже жила в Щурівцях. Галина Болкун (за чоловіком Мухіна), сестра Миколи, згадувала, як одного разу до їхньої домівки завітав Павло Тичина. Кілька днів вони разом з хлопцями читали вірші, а крім того Павло гарно співав вечорами [7].

Наприкінці 1930 року Микола Болкун вчителював у Михнівській школі, навчаючи німецької мови. На відміну од Герасевого доробку, Миколині вірші не привернули особливої до себе уваги з об’єктивних на те причин. Мені пощастило натрапити кілька його віршів завдяки тодішнім публікаціям [8]. У подальшому Миколу Болкуна згадували тільки в зв’язку з Герасем Соколенком, як його друга [9].

З осени 1941 року Микола працює при редакції Українського видавництва «Заславський вісник». Андрій Бондарук, який тоді так само працював у друкарні, вказує, що Микола виконував обов’язки відповідального. Під час чергової облави за бранцями Миколу Болкуна забрали на примусові роботи до Німеччини. Вже звідти він пише листа до Уласа Самчука [10]. На рабську працю до Німеччини потрапляє й дружина Миколи Оля. Вони побралися 1939 року; Оля була з Михнова. З Німеччини вона так і не повернулася [11].

У Заславі Микола об’явився десь 1943 року, але при редакції надовго не затримується. Йде до УПА [12].

1 і 2 липня 41 року вже було чути в Заславі гарматні постріли. З 2 липня в околицях тривали сутички […] 7 липня прибув представник німецької військової влади і видав наказ про організацію українського управління [13].

На чолі похідної групи, яка прибула до Заслава слід-у-слід за німцями, стояв журналіст Павло Лібов. Також в складі групи були отці Яким і Семен Гаюки, Яцко Гордійчук, Сава Марчук, Олександер Кащук [14]. За дороговказа слугував колишній михельський дяк Михайло Карпович, при совєтах він утік до польської частини Волині, де разом з о. Якимом Гаюком відправляв в церкві села Підлісці коло Кременця.

У перші місяці війни стихійно почало відновлюватись українське життя. Цілком сформовані обласні управління існували довше, або коротше у Львові, Дрогобичі, Станиславові, Тернополі, Луцьку, Рівному, Кам’янець-Подільському, Житомирі, Вінниці, Києві та Дніпропетровську. У більших містах існували міські управління, а по районах згаданих областей – районові. Коли ж німці розгромили українські обласні управління та почали організовувати власну окупаційну адміністрацію (генеральні та окружні комісаріяти), українці почали організовувати українські громадські комітети, що виконували до певної міри функції самоврядування. Районові управління залишились в руках українців, але, звичайно, український самостійницький елемент витіснено з усіх органів, що підлягали німецькій окупаційній адміністрації [15].

Так про діяльність похідних груп 1941 року писав Лев Шанковський. Ситуація, подана як загальна по всій Україні, частково придатна й до розуміння тих процесів, що відбувалися тоді в Заславі. Українська громада, згуртована довкола похідної групи, перш за все поставила собі за мету відродження освітнього, культурного і релігійного життя краю. Поступово відновлює свою діяльність Заславське товариство «Просвіта» [16]. Попервах згадуване вже видання «Заславський вісник» почало реґулярно виходити з грудня 1941 року як орган «Просвіти» [17]. Докладено значних зусиль для відновлення роботи загальноосвітньої школи. У місті Заславі 1941 року відкрилася одна школа [18]. Директором став вчитель фізики Степан Більовський [19]. Павло Лібов читав Закон Божий. Панна Лібова, ім’я якої мені, на жаль, не відоме, – німецьку мову. Василь Стецюк вчив української мови та літератури [20]. В тому приміщенні школа пробула не довше 4 – 5 місяців, і німці зайняли його під польову жандармерію. Проте школа працювала й надалі та не лише у Заславі. «Заславський вісник» друкує повідомлення інспектора шкіл Заславської области Михайла Скорупського про відновлення роботи усіх шкіл з 1 березня [21]. Йшлося про навчання лише в чотирьох клясах. Навчальний рік 1942 року розпочинався 13 липня. До першої кляси обов’язково зараховували дітей, яким сповнилося щонайменше 7 років [22]. Заславське культурно-освітнє товариство «Просвіта» опікувалося діяльністю драматичного гуртка і оркестри духових інструментів, діяла бібліотека. У 1943 році додалися ще співочий і спортовий гуртки [23].

Газета «Заславський вісник» виходила двічі на тиждень, в четвер і неділю, виключно українською мовою. Основний об’єм матеріялу складали тексти яскраво вираженого українського національного характеру. Краєзнавчі розвідки [24], статті на історичні і літературні теми [25], матеріяли, що висвітлювали совєтський терор попередніх років [26], місцеві інформації [27]. Пізніше додалися німецькі пропаґандивні матеріяли. Вірші Герася Соколенка друкуються в газеті від початку її виходу [28], хоча скласти повну картину заважає відсутність в архівах переважної більшости чисел «Заславського вісника», особливо з початкового періоду її існування.

Систематично публікуються тексти Уласа Самчука [29], інших відомих письменників [30].

Обов’язки головного редактора здійснював Павло Лібов, проте час від часу його підміняв Всеволод Сахнюк [31]. На чолі видавництва «Заславський вісник» стояв Олексій Горбатюк. Редакція і видавництво знаходилися за адресою: вулиця Кузнечна, 17 [32].

У типографії систематично друкувалися листівки ОУН, які поширювано в краї, а також через кур’єрів переправляли їх на Східну Україну. Одноразовий тираж становив близько двох тисяч листівок. Вони містили інформацію про ОУН, завдання і цілі, що стояли перед українцями, викладені тезово. Андрій Бондарук пригадує, як одного разу Герась Соколенко звернувся до нього з проханням надрукувати йому вірші. Бондарук згодився; власноруч надрукував і зшив 100 примірників невеличкої книжечки [33]. Як уже згадувалося, відповідальним за друк був Микола Болкун, а також Кудрей. Коректором працював Куріпко [34], який згодом подався до совєтських партизанів. Його замістила Олександра Рутківська [35]. Працювали теж Марія Кошель та звільнений з табору військовополонених Петро Якшевич.

Новопостала Українська Автокефальна Православна Церква мала на Заславщині своїх посланців. Ключову ролю у відродженні забороненої совєтами церкви відіграли вже згадані батько і син, отці Яким і Семен Гаюки. Перша урочиста відправа проходила в церкві Івана Хрестителя у Старому місті. До церкви зібралася велелюдна громада. Люда Луцик була на тій відправі і згадує про це так:

– Я була в церкві, як зараз помню. Там всі священики зібралися і один з підвищення виступав: «Дивіться, люди, яка радість, що ми нашу віру так зустрічаємо!»

о. Семен Гаюк разом з дружиною Олександрою Жиглевич спочатку мешкав в хаті коло Михайлівської цвинтарної церкви[36], а потім поряд з німецькою комендатурою, нині по вулиці Незалежности, 7. Заславці переповідають, як попри його домівку німці вели до страти невідомих арештантів, отець Семен вийшов на ґанок, щоби поблагословити приречених, не дивлячись на заборону і полишаючи страх бути покараним. Ті часи знайшли своє відображення в посмертному слові дочки о. Семена Гаюка Мирослави Гаюк-Дмитріюк:

Там [у Заславі − В. Ф.] його дім став пристановищем і місцем перепочинку для багатьох українських націоналістів. За це і за активну діяльність у відтворенні Української Православної Автокефальної Церкви німецька влада довший час тримала його під домашнім арештом. За допомогою одного буковинця, який працював у німецькому комісаріаті, йому вдалося вийти із цієї складної ситуації.

Незважаючи на заборону зі сторони німецької влади про всякий вияв українського відродження, він організував два церковні собори, організував комітет допомоги полоненим у Заславі [37], які масово вмирали від голоду, браку медичної допомоги і тифу, сам ходив поміж ними, сповідав і причащав їх та вселяв віру у Бога. Йому навіть вдалося влаштувати декілька звільнень з полону, між якими був один священик із Полтави.

Коли наблизився фронт, разом з родиною, не послухавши прохань старих батьків, з проф. Іваном Котовичем, останнім поїздом виїхав на захід до Львова [38]. Більшовики арештували його батька о. Якима і вивезли у Сибір, де він відбув 10 років заслання, а повернувшись до своєї домівки, через погане здоров’я, в скорому часі помер [39].

Далебі, що українство Заслава було більш організованим, роспоряджалося ширшими ресурсами, в тому числі людськими. Заславці беруть важливу участь у роботі газети «Нова Шепетівщина» [40], зокрема Герась Соколенко живе і працює при редакції від зими 1942 року [41], треба розуміти, що не постійно. За допомоги заславців на 1942 рік створюється газета «Світлий промінь» в Антонінах. Крім того, на Соколенка покладено небезпечну місію кур’єра. Він підтримує постійний зв’язок між Заславом, Рівним і Шепетівкою, селами й (sic!) лісами краю. В Заславі його часто помічають з дівчиною, яка працювала в гебітскомісаріяті [42].

Під час допиту, проведеного МҐБ 1944 року, директор Славутської друкарні та, за сумісництвом, редактор шепетівської газети «Листок школяра» Сергій Рябчинський зізнався, що Соколенко:

В липні 1942 року в моїй квартирі [у Славуті – В. Ф.] прямо заявив, що є учасником даної організації [ОУН Мельника – В. Ф.] і запропонував мені брати в ній участь, на що я дав згоду. Соколенко пообіцяв знову приїхати, але був звільнений з роботи і підлягав мобілізації на роботу в Німеччину, але втік і до мене не приходив.

Зустрів я його в березні 1943 року в Шепетівській в’язниці, де я сидів, будучи заарештованим німцями як український націоналіст [43].

В той час у Михлі, на хаті в двох братів Трохима і Петра, один з яких тимчасово був позбавлений роботи михельського кіномеханіка, періодично зустрічаються юнаки-однодумці. Окрім згаданих братів, були присутні: Володя Бондар, Герась Соколенко, Геннадій Мурашов, Володя Чабан, Володя Мігаль, Степан Філіпчук й Коля [44].

Молодим і невтомним волинським поетом називає Герася Соколенка оглядач журналу «Пробоєм» М. Куренівець [45]. Прапор боротьби мусив злетіти догори, якомога вище, «Я – козак!», – освідчився якось Герась перед Людою Луцик.

Для всіх козаків за кордоном це було велике чудо соборності, для всіх козаків тут це був заклик до бою! Смерть одних, заслання інших – це було не утвердження всіх тез націоналізму, це було свячення слів ідеології. Література виправдала себе як вияв духовості. Слова без діла – полова. За словами української націоналістичної літератури став кривавий чин, −

виголошував у достоту симптоматичній публікації Олег Штуль [46]. Багата уява поета малює настільки тривкі образи козаків, що мимоволі спричинюється до відживлення ментального простору Дикого поля. Для Олександра Каручка Соколенко перетворюється на барда волинських степів [47]. Улас Самчук, говорячи про друзів-поетів «десь звідтіля, як Заслав», висловлюється мов би про terra incognita, що починається одразу за Вілією, ніж про простори, цілком освоєні й відомі. Проте реальність була зав’язана на речах, що не могли не позначитися на козацькій своякості Герася. В листі до Святослава Гординського Соколенко говорить про те, що знає на пам’ять більш як 1500 поезій. Може здатися – марнославство, проте це радше відсутність бібліотеки, що не виправдала себе. Це відгомін спадщини, з якої поет активно черпає, вона, щоправда, мусила спочатку відбути провінційну селекцію.

Тут розумієте живу як у пустині, хоч і працюю при редакції, відірваний від світа і від літератури [48], −

це невдоволення, чим не перегук з недоступною культурною повнотою, що її подих відчутно чи не в кожному вірші.

Головка і інших, тут теж їх не знають і ніяк не погоджуються визнати «хвильових і буряних Влизьків» вище яких небудь советських поетів [49].

Задушлива провінція [50], стан війни, зміна горизонтальної окупації, її поглинення однієї іншою. Сила, здатна це змінити, виявляє свою нездалість.

Згадати порив Хвильового

І смерть грозового Влизька.

[…]

І те, що раніше прославив,

Жорстоко навік проклясти.

Проте сніг пам’яти, на якому поет залишає сліди, ілюзорний, Соколенко зберігає вогник всередині себе до приходу весни. Його слова підтверджує існування зимового сонця, слабосильного, та все ж воно здатне підтримувати схололі мрії; зі сніжного попелу злітає Соколенковий лебідь – птаха, яка з приходом весни вивільняється, намагаючись заполонити усе:

І я росту. І я палаю,

І славлю сонце бойове.

В голубих просторах того, що визначається, ясною робиться мить того, що визначає.

Над сонним берегом снують

Рожевих мрій крилаті зграї.

Всю ніч над озером стою –

Горю вогнем і – не згоряю,

Цілую молодість свою.

Поет залишається ніжним, птахи його одинацтва зовсім тендітні. Вони легкі мов вітер, й неначе вітер вільні. Джерела Соколенкової весни навіч:

Сонце бризне малиновим цвітом

І приложить уста до землі.

Поет страждає, залишаючись замкненим і сповненим вогню водночас. Його птаха розіп’ята, і Соколенкові не вистачає спорідненої душі, здатної його зрозуміти.

Я ж тоже умію любить

Любов’ю незнаною ще.

---

Я в березні 1943 року заарештував по м. Шепетівка групу учасників ОУН у кількості 12 чоловік, в т. ч. Главацького Івана – бургомістра м. Шепетівка, Гроза – працівника житловідділу, Поліщука – слюсаря цукрозаводу, Даруда – працівника поліції.

При обшуках у їхніх квартирах була знайдена націоналістична література.

В процесі допитів заарештовані зізнались в належності до ОУН. Незабаром їх відправили в м. Славуту.

Через кілька днів ми одержали вказівку про арешт Рябчинського Сергія і Соколенка-Щеглевського (треба Шмигельського – В. Г.) Герасима, письменника, який працював у редакції газети «Нова Шепетівщина», як осіб, що, за зізнаннями Главацького, проходять як учасники ОУН.

Начальник окружного СД Граф після допиту Соколенка відправив його в Німеччину, решту, які були направлені до Славути, – 12 чоловік, розстріляли, а Рябчинського звільнили [51].

У березні 1943 року Герася Соколенка запроторено до Шепетівської буцегарні [52]. Чотири місяці на воді і хлібі. Постійні катування, допити. Все скінчилося, як тільки за спиною причинилися двері товарного вагону, що прямував до Німеччини. На вузловій станції в Здолбунові разом з побратимами роблять утечу. Дістається до Рівного на квартиру Уласа Самчука. По певному часі повертається до Заслава, де його знову арештовують і таки доправляють – цей раз до обнесеного колючим дротом табору «остарбайтерів» у Сілезії. 12-годинний робочий день, важка і брудна праця на копальні, нелюдські умови побуту і незначне харчування. Тільки вночі, стомлений від важкої праці, Соколенко насолоджувався улюбленою самотою. Він один з 7,8 мільйонів іноземних робітників, один з 2,8 мільйонів «остарбайтерів» з СССР.

Майже все залежало від німців і їхнього особистого ставлення до підневільних робітників. Соколенко принаймні мав можливість надсилати листи. А від 1944 року виходити за межі табору, утім, як і всі. Хоча й почувався цілком стороннім:

Я не піду гуляти з повіями

Хідниками чужих вулиців.

Поет продовжує писати вірші. Їх друкують «остарбайтерівські» видання «Земля» і «Дозвілля» [53]. Постійно відвідує українську громаду в Катовіце. Там знаходилася редакція «Золотого перстеня», в якому він теж щось друкує (?).

Останній лист від Соколенка [54] отриманий адресатом 23 січня 1945 року. Мабуть, це справді останній його лист у переддень «самогубства» [55]. 20 лютого цього ж року він загинув. Герась Соколенко, рядовий штрафної роти совєтського війська, похований в братській могилі у селі Маркт Борау, нинішнє Борув Стшелінського повіту Нижньосілезького воєводства Польщі. Повідомлення про Соколенкову смерть було написано на ім’я матері Герася Олександри, але – Соколенко. Хоча про смерть сина мати так правди й не дізналася.

В 1945 Люда Луцик повернулася з Німеччини й кинулася шукати Герася. Проте на михельському попелищі [56] про Герася ніхто нічого не міг конкретно сказати. Більшість воліла тримати язика за зубами, бо за ним вже розшукували й без неї. Мабуть, совєтська система була далека від досконалости. В «полюванні на відьом» ключова роля відводилася випущеному з ҐУЛАҐу Остапові Вишні [57].

Інакше розпорядилася доля у вільному світі. Під час «сидіння в Европі», Соколенко читаний на заходах, організовуваних «переміщеними особами» [58]. Крихти його віршів, врятованих ціною життя, зберігають Надія Іскра і Леонід Полтава. Власне, Полтава робить усе, щоб пам’ять про безвісти пропалого друга не згасла й у Америці. Він береться за впорядкування збірки Герася Соколенка, коли тільки-но сам намацує під ногами новий материк. Як важко було здійснити цей задум, можна зробити висновок із журнальних публікацій. 1965 року Полтава друкує статтю «Із спогадів упорядника» [59], де він пише про роботу над першим виданням Соколенкових віршів. 1979 Яків Полюга, розповідаючи про вечір пам’яти Герася Соколенка, організований в основному завдяки Полтаві, каже, що поетова збірка «можливо вийде» [60]. Й нарешті 1981 з’являється перша книжечка Герася Соколенка «Твори поета невідомої долі» [61]. Саме вона зумовила подальше сприйняття творчої спадщини Соколенка. Зображені Юрієм Кульчицьким на обкладинці партизани – не вельми арґументовані припущення упорядника і авторів вступних статей про те, що Соколенко нібито пішов до УПА [62] – розпочали вервечку мітів, яка звичайно продовжилася після можливости знову говорити про Соколенка в Україні.

Автором першої після розпаду СССР публікації, присвяченої Соколенкові, був Петро Ротач [63]. Як і Михайло Іванченко [64], він представляє Герася Соколенка в контексті власної «остарбайтерської» долі. Паралельно провадять свої пошуки Ростислав Доценко [65] і Анатолій Карп’юк [66].

З різних причин, що завадили дослідникам приїхати на Заславщину, їхнім довіреним у Заславі стає Дмитро Калитюк, уродженець Михлі, який ще пам’ятає Соколенка, як «старшого хлопця». Щоправда місцева влада перебувала в руках колишніх партайґеноссе, які зовсім несхвально поставилися до Калитюкових ініціятив з «реабілітації націоналіста». Його прихід поспішило пристосувати під свої потреби спілчансько-просвітянське сонмище [67]. В кращих совєтських традиціях портрет Соколенка було піддано «скальпелю» – комусь не сподобалося, що він всміхається на передні зуби [68].

Попри традицію «самоїдства», до читача повертається Герась Соколенко. Внутрішня вразливість, що промовляє з його віршів, водночас – оголеність, усвідомлення своїх меж. Де відбувається наше зближення? В невимовній тиші часу, в акті народження нового відчуття, в іманентності весни…

Жалюгідне життя незворотньо руйнує ці образи.

Революційна поезія, кілька віршів для дітей, серед яких «Колискова», відносяться до іншої теми, – реальности перманентної війни, якій Соколенко склав жертву і, можливо, дитям якої він сам і був.

Заслав, 2007


Примітки

1. З Мартином Іденом друзі могли бути знайомі за 27 томовим виданням Джека Лондона, щойно в 1927 – 1932 виданому українською мовою за редакцією Освальда Бурґгарда (Юрія Клена).

2. Наприкінці XIX – початку ХХ віку в Михлі були папірня, гуральня, броварня, фабрика лікерів і одеколону, та ще й фабрика сукна. Дві церкви з церковно-парафіяльною школою. В 1911 році населення Михлі становило 1378 жителів: О. Цинкаловський, Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року, т. 2, Накладом товариства «Волинь», Вінніпег 1986, с. 105. Згодом усі підприємства зруйновано і спалено совєтами, їх мав заступити (?) колгосп.

3. «[…] в кінці 1920-тих років більшість молоді Наддніпрянщини (і взагалі населення − прим. наша) була проти існуючого порядку речей в УССР. Але це не дякуючи Хвильовому і хвильовизмові, а тому, що «генеральна лінія» нищила селянство, робітництво і інтеліґенцію. Це невдоволення існуючим порядком речей було не виявом національної свідомости, а соціяльним незадоволенням [тут і далі виділення моє – В. Ф.]. І виявилося це незадоволення в 1941 році у формі переходу до німецького полону міліонів українців» (М. Шульга, Про молодь Наддніпрянщини, б/в, Париж − Ліон 1947, с. 8).

4. Буття на «Золотій» вулиці другої чверти ХХ віку сентиментально зобразив Арон Баренбойм: А. Баренбойм, «Золотая» улица» [у кн.:] Метафора спільного дому. Заславщина багатьох культур. Матеріали наукової конференції 21-22 грудня 2006 р., І. Тесленко (упор.), В. Федотов (ред.), Ізяславський районний історико-краєзнавчий музей, Видавництво НУ «Острозька академія», Ізяслав – Острог 2006, с. 226-227.

5. Спогад опублікував Василь Кравчук, письменник, приятель Людмили Михновецької: В. Кравчук, А в серці юність – променем, «Подільські вісті» 6.02.2001, с. 3.

6. Історію про те, як Юрій Болкун став співаком, розповіла мені Ганна Шацька, знайома о. Юрія (по-московському батюшки Георгія) в часі його служіння в михельській церкві, 1960 – 61 роки. Під час Другої світової війни Юрій Болкун розділив «остарбайтерську» долю своїх дітей. Опісля повернення до СССР недовгий час відправляв у Путринцях. Був засуджений на 25 років ҐУЛАҐу. Після смерти Іосіфа Сталіна амністований. Повернувся до Щурівців, де й надалі провадив душпастирську роботу. Помер 1961 року в Михлі, похований у Щурівцях.

7. Анатолій Карп’юк подає витяг з листа Галини Болкун, де вона згадує про візит Павла Тичини наступне: «[…] приїжджав Павло Тичина іще з якимось письменником. Були два дні, все передивлялися вірші (вже була написана ціла книжка), і вони забрали їх з собою… Десь там друкували» (А. Карп’юк, Поети невідомої долі, «Вічеве слово» 19.11.1997, с. 3; А. Карп’юк, Герась Соколенко, [у кн.:] Не приведи загинути рабом, б/в, Костопіль 2004, с. 64). Вплив Тичини прекрасно відчула Ганна Черінь.

8. М. Болкун, Волошки, «Українка» 11.06.1942;

його ж: «Люблю я степ просторої Волині…», «Українка» 25.06.1942;

його ж: Дві поезії, Вдова, «Українка» 9.07.1942.

його ж: До зір, «Дорога» 1942, ч. 11, с. 156;

його ж: Друг, З минулого, «Дорога» 1943, ч. 3, с. 36, 39;

його ж: Нарис, «Дорога» 1943, ч. 7, с. 111;

його ж: «Шаблі схрестились у руках…», «Дорога» 1944, ч. 2, с. 30.

Крім того вірші Миколи Болкуна в 1942-му році друкувала газета «Костопільські вісті».

9. У такому ключі про Миколу Болкуна двічі згадує в своїх спогадах Улас Самчук, називаючи його при тім «початкуючим поетом»: У. Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Видання товариства «Волинь», Вінніпег 1975, с. 199-201; У. Самчук, На білому коні. Спомини і враження, Накладом товариства «Волинь», Вінніпег 1980, с. 219-221. Ці фрагменти ми передруковуємо.

Слідом за Уласом Самчуком такої тенденції дотримується Анатолій Карп’юк з Костополя, який проте не був особисто знайомий з Миколою Болкуном. Див. його: А. Карп’юк, Герась Соколенко, [у кн.:] Не приведи… , цит. вид., с. 60-65.

Не оминаю питання дружби між Герасем і Миколою й я, однак не вважаю його головним: В. Федотов, Микола Болкун йде вперед, «Зоря Надгориння» 4.05.2006, с. 4.

10. Див. вміщені в нашому виданні: Улас Самчук, Спомини.

11. Померла під час пологів.

12. Селяни свідчать, що загін УПА, до якого вирушили Микола Болкун з Володимиром Гурським, знаходився в лісі коло Михнова.

13. Так викладала події річної давности газета «Заславський вісник», що вже тоді перебувала під німецьким наглядом. Треба додати, що найпевніше жодного «німецького представника» не було, а до організації українського уряду приступили водночас із прибуттям похідної групи ОУН Мельника. Проте можливий і той варіянт, що дійсно запитали дозволу якогось польового командира – німця, який не мав на те повноважень ([редакційна стаття], «Заславський вісник» 9.07.1942, с. 1).

14. Перші збори ОУН Мельника у Заславі відбулися в серпні 1941 року в домі заступника коменданта Заславської окружної поліції Петра Янушевського (Н. Мизак, В. Горбатюк, За тебе, свята Україно, Ч. 5. Видавничий дім «Дніпро», Київ 2006, с. 109).

15. Л. Шанковський, Похідні групи ОУН, Видавництво «Український самостійник», Мюнхен 1958, с. 6.

16. «Просвіта» в Заславі була одна на весь край. Це потверджує й Семен Гаюк: С. Гаюк, Водохрещі, «Літопис Волині», 1953, ч. 1, с. 85; Передрук вміщено: С. Гаюк, Водохрещі, [у кн.:] Метафора спільного дому…, згад. вид., с. 229.

На чолі «Просвіти» став Павло Лібов. Усього на початку відродженого товариства вступило 50 осіб, переважно вчителі. Зокрема, Сергій Майстренко, Олександра Жиглевич, Степан Більовський, Георгій Бучинський, Олександер Сибіковський, Ганна Солодуб, Михайло Кропивенський (Н. Мизак, В. Горбатюк, За тебе…, згад. вид., с. 109-110). У вересні 1941 року в урочистому відкритті Дому «Просвіти» взяли участь близько 300 осіб, переважно представники інтеліґенції.

17. На квітень 1942 року газета офіційно подавалася як орган Заславського окружного комісара.

Питання появи української преси дослідниця Вікторія Яременко дає наступним чином: «Одним із чинників оперативної появи преси була діяльність ОУН-М. Слід наголосити на провідній ролі цієї організації у появі періодики. На противагу бандерівцям, які відразу були радикально налаштовані до нового режиму, мельниківці зайнялися справами культури і освіти, в т. ч. й організації газет» (В. Яременко, Преса в рейхскомісаріаті «Україна» під час німецької окупації у липні-грудні 1941 р., «Київська старовина», 2006, ч. 3, с. 124).

18. Допіру ЗОШ № 1 у місті Заславі.

19. Після другого приходу совєтів С.Більовський отримав за своє вчителювання 10 років ҐУЛАҐу.

20. Здогадно, що Василь Стецюк був совєтським аґентом, за що посів завідувача РайВНО (Районного відділу народної освіти).

21. М. Скорупський, Школи знову стають до праці, «Заславський вісник» 10.03.1942.

22. [оголошення], «Заславський вісник» 9.07.1942.

23. Німці зовсім не дивилися на цю діяльність «унтерменшів» крізь пальці, однак члени підпілля ОУН Мельника керувалися передусім доцільністю національного виховання та підготовки військових кадрів для української армії.

Доводиться також сумніватися щодо контролю ОУН Мельника над допоміжною поліцією. Йдеться радше про намагання перетягнути частину поліціянтів на свою сторону.

Комендант Заславської окружної поліції Олександер Дигас, вже згаданий його заступник Петро Янушевський належали до ОУН Мельника. Згодом Дигаса розстріляли німці, а Янушевського, як і бурґомістра Заслава, теж оунівця, Андрія Богуцького, розстріляли совєти.

В складі Заславської допоміжної поліції діяла оркестра духових інструментів під орудою Ліскового. Оркестра неодноразово брала участь у заходах, організовуваних товариством «Просвіта». Зокрема, 5 вересня 1943 року повідомлялося, що в Домі «Просвіти» відбувся захід, на якому був присутній склад Заславської допоміжної поліції чисельністю 100 осіб. Окремо повідомлялося, що концерт організований самими поліціянтами. Репертуар поліційної оркестри був досить скромним. Вона виконала марші, вальси, попурі з українських пісень, фінал однієї з увертюр Ґлінки. Згадано таких виступаючих: Кіндрата Ящука (виконавця неаполітанських і українських пісень, і, до речі, директора електростанції), Катерину Дімбровську (заспівала декілька українських пісень), Степан Філіпчук [у газ. помилково Філінчук] (грав на баяні) ([повідомлення], «Заславський вісник» 9.09.1943).

Драматичний гурток, у діяльність якого була залучено 15 осіб, зокрема, Володимир Стадник, Володимир Улович, Ганна Казмірчук, діяв до листопада 1943 року і встиг дати 100 вистав (Н. Мизак, В. Горбатюк, За тебе…, згад. вид., с. 111).

24. Див. зокрема: П. Л., Цукрова фабрика в Клембівці, «Заславський вісник» 25.12.1941.

25. Друкуються матеріяли проф. Р. Бжеського, проф. Неофіта Кибалюка.

26. П. Л., Голос народу, «Заславський вісник» 19.04.1942, с. 4.

27. Цікава стаття Павла Лібова під назвою «Один з найбільших маслозаводів в Україні – в М’якотах» («Заславський вісник» 26.11.1942). Оголошення про роботу електростанції («Заславський вісник» 11.03.1943). Про роботу Заславської окружної майстерні виробу штучної вощини та Заславської контори лікарських і етероологічних культур («Заславський вісник» 23.03.1943).

Подаються анонси кінопоказів. У кінотеатрі «Аполло» протягом 10 – 12 липня 1942 року демонструвався фільм «Увесь Відень танцює». Натомість «Паляст» пропонував переглянути стрічку «Продовження буде». Сеанси запляновано на 15 та 18 години 3 січня 1943 року ([оголошення], «Заславський вісник» 9.07.1942; [оголошення], «Заславський вісник» 3.01.1943).

28. Герась Соколенко, Балада, «Заславський вісник» 25.12.1941, с. 3.

29. Улас Самчук, У світі приблизних вартостей, Зв’ягель, «Заславський вісник» 2.08.1942;

його ж: У світі упадку та руїни, «Заславський вісник» 6.09.1942;

У світі упадку та руїни, Кременчук, «Заславський вісник» 13.09.1942;

Полтавщина, «Дядя с бантіком», «Заславський вісник» 24.09.1942;

«Весела вдова», «Заславський вісник» 27.09.1942;

Полтава, «Заславський вісник» 4.10.1942;

Ромаданський «ловкій парень», «Заславський вісник» 8.10.1942;

Висновок, «Заславський вісник» 11.10.1942;

Дитячі типи Києва, «Заславський вісник» 1.11.1942;

Зайве питання, «Заславський вісник» 22.11.1942;

Ті, що не можуть, «Заславський вісник» 26.11.1942;

Дещо про театр, «Заславський вісник» 6.12.1942;

Поезії і вірші, «Заславський вісник» 1.01.1943;

Щось, чи що читати?, «Заславський вісник» 4.02.1943;

«Літературно-науковий вісник», «Заславський вісник» 28.02.1943.

30. «Сказали нам у школі, що треба нищити хрущів, бо вони шкідливі. І ми нищили хрущів, відривали крила, ноги, запихали до пляшок, закорковували й пускали на воду.

Я думала над долею хрущів у закоркованій пляшці, що пливуть водою.

І так дитина вчиться жорстокости, яку стане щораз частіше та з більшим умінням примінювати в житті" (О. Т., , «Заславський вісник» 27.12.1942).

Окрім Олени Теліги, ще друкували Галину Лащенко і Федора Дудка, останній був знайомим (?) Герася Соколенка. Заарештований СД Берестя-Литовського за приналежність до руху Бандери в лютому 1943 року (В. Косик, Україна і Німеччина у Другій світовій війні, Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, Париж – Нью-Йорк – Львів 1993, с. 321).

31. Можливо, саме він заховався під псевдом Всеволода Вишневого, дописувача «Українки» з Заслава. Див. його нариси вміщені у нашому виданні. Та в «Українці»:

Всеволод Вишневий, Мати, «Українка» 28.05.1942, с. 2;

його ж: Христя Алчевська, «Українка» 25.06.1942, с. 4-5;

Над ставом, «Українка» 9.07.1942, с. 5-6;

Під звуки вальсу, «Українка» 20.08.1942;

Мудрість кохання, «Українка» 3.09.1942, с. 6;

Дещо про альбоми, «Українка» 8.10.1942;

І таке буває, «Українка» 22.10.1942, с. 6-7.

Водночас Всеволод Сахнюк був випусковим редактором.

32. [вихідні дані], «Заславський вісник» 6.08.1942.

33. Хоча Герась Соколенко і наважився на таке прохання, Бондарук згадує, що між ними панувала взаємна недовіра, «наші люди були дуже продажні», − пояснює. Батько Андрія Яків Бондарук відкрив у Заславі ресторан, який полюбився німецьким офіцерам та урядникам. Пізніше займався миловарінням. Приятелював з Павлом Лібовим, проте дотримувався русофільських симпатій. У минулому унтер-офіцер російської армії, кавалер двох георгіївських хрестів, згодом воював на боці російсько-совєтських військ в армії Будьоного. 1943 року Андрій Бондарук долучився до совєтських партизанів.

34. Доля Куріпка складалася досить драматично. Після приходу совєтів його засудили на 10 років «за наклеп». По звільненню жив у селі на Одещині, однак жінці там не підійшло. Вирішили повертатися до Заслава. Посадивши жінку з дочкою і сином до вагону, Куріпко кинувся під потяг на Київському вокзалі.

35. Олександра Рутківська разом з чоловіком Володимиром Поповичем, демобілізованим офіцером совєтської армії, після закінчення Житомирського інституту народної освіти в 1930-му році направлені вчителювати до Заслава. Перебувала під впливом Михайла Машерука, одного з незадоволених німецькою окупацією, страченого німцями влітку 1943 року. Після закінчення Другої світової війни мешкала в Народичах Житомирської области (М. Чехович, Жителі району – захисники Вітчизни, «Зоря Надгориння» 17.05.2000, с. 3).

36. о. Семен Гаюк проводив богослужіння у двох церквах. В Івана Хрестителя у Старому місті і Михайлівській цвинтарній церкві у Новому; о. Яким Гаюк жив у хаті при церкві в селі Клембівка, тож там і відправляв.

37. Український Округовий Комітет допомоги полоненим містився за адресою: вулиця Шевченка, 34 ([оголошення], «Заславський вісник» 25.12.1941).

Повідомлення про прибуття 10 військовополонених з заславського табору до загону Івана Врублевського (псевдо «Голота») на Теофіпольщині наштовхує на думку про доволі успішну роботу Комітету допомоги полоненим (П. Прокопчук, І. Стасюк, ОУН−УПА на Поділлі, «Подільські вісті» 6.08.2002).

38. Подальший маршрут о. Семена Гаюка проліг наступно: зі Львова до міста Горлиць на Лемківщині, потому до ЧехоСловаччини, звідти через чесько-угорський кордон до Братіслави, а далі до Бад Кіссінґену в Німеччині, де мешкало багато українського духовенства, біженців з Волині. Див. зокрема спогад двоюрідного брата о. Миколи Гаюка: М. Гаюк, Спомини про У.Н.О., 1941 − 1945, Накладом автора, Мюнхен 1968, с. 17.

39. М. Гаюк-Дмитріюк, Протопресвітер д-р Семен Гаюк, 1909 − 1997, «Літопис Волині» 1999, ч. 19-20, с. 286.

40. Цікаву оцінку сього видання дає колишній підпільник, совєтський партизан Володимир Яцентюк: «В мене навіть тепер є націоналістична газета «Нова Шепетівщина», яка видавалася напівлегально і німці часто конфісковували її номери, у яких не вихвалялася окупаційна влада. Потім цей часопис став майже повністю керуватися німецькою адміністрацією гебітскомісара Ворбса» (В. Яцентюк, Крупецьке підпілля, «Трудівник Полісся» 11.07.2003, цит. за інтернет-версією: ).

41. В газеті опубліковано деякі з Герасевих поезій :

Лицарі безсмертних чинів, «Нова Шепетівщина» 1.02.1942;

Озера, «Нова Шепетівщина» 1.11.1942;

Ти, Романтика, «Нова Шепетівщина» 15.11.1942;

Гроза, «Нова Шепетівщина» 13.12.1942).

Див. також написані з Шепетівки листи до Святослава Гординського вміщені у цій книзі.

42. Гарна молода дівчина, з чорною як смола косою – розповідають про неї ті, хто бачив. Можливо, що саме на неї натякає Герась в листі до Святослава Гординського, коли пише: «[…] повідомте я передам гроші, яка незабаром їде в Львів», а також згадує, але не називає, у спогадах Улас Самчук.

43. В. Горбатюк, «Над знаменами сонце несем» або Три народження поета Герася Соколенка, [у кн.:] Герась Соколенко, Мечів ніжнотонних яса, В. Горбатюк, В. Мацько (упор.), М. Федунець (ред.), Поліграфіст, Хмельницький 2007, с. 123.

Досить показово, що свідчення, приведені Василем Горбатюком, зберігаються в архіві Управління СБУ у Хмельницькій області. Поза тим, в Заславському історико-краєзнавчому музеї зберігається відповідь за підписом заступника начальника Державного архіву СБУ С. Кокіна, в якому йдеться: «Повідомляємо, що будь-яких відомостей про Герася Соколенка (Шмигельсь[к]ого) та Миколу Болкуна у Державному архіві СБ України та Управліннях СБ України у Волинській, Рівненській та Хмельницьких областях не виявлено.»

44. Коля був одним з п’яти охоронців на розробках михельського лісу. Солдат російського колабораційного загону.

45. М. Куренівець, Літературні й україністичні матеріяли по газетах, «Пробоєм» 1943, ч. 7-8, с. 477.

46. О. Штуль, Козаки і свинопаси, «Літаври» 7.12.1941.

47. Див. вірш О. Каручка, вміщений в «Українці» 3.09.1942 р. і у нашому виданні.

48. Див. лист до Святослава Гординського у нашому виданні.

49. Див. лист до Святослава Гординського у нашому виданні.

50. «Тут власне відсутність усвідомлення цінности згубна для збережених пам’ятників мистецтва архітектури; за доказ слугує побудова жіночої ґімназії з матеріялу чудових єзуїтських корпусів у місті Острозі, або ж заява урядників міста Заслава, що найліпша споруда, якою насправді можуть пишатися мешканці − 7-ми поверховий млин, збудований посеред найкрасивішої долини, по обидва боки якої височать будівлі минулих часів − замок і монастир отців Бернардинів. Окремо заслуговує на увагу декоративна краса останнього, що своєю ліпотою вивищується над данціґським цойґгавзом, краківськими торговими рядами чи познанським ратушем» («Зодчий», 1911, ч. 1, с. 553). Хоча кількість поверхів є перебільшена, архітектурна диспозиція якнайкраще демонструє ситуацію, коли genius loci Заслава ще й донині знаходиться в колоніяльному ув’язненні, спричиняючи час від часу появу борців із сліпотою.

51. Свідчення, отримані МҐБ від начальника кримінального відділу Шепетівської жандармерії Костянтина Неймана подано за вид.: В. Горбатюк, «Над знаменами сонце несем» або Три народження поета Герася Соколенка, [у кн.:] Герась Соколенко, Мечів ніжнотонних… , згад. вид., с. 123-124.

52. «Цього року мало приємного. […] Недавно дістав неймовірну вістку – розстріл Соколенка! За що??? Не можу збагнути!», − наприкінці березня занотовує в свій щоденник Улас Самчук. Згодом додає: «не правдива вістка» (У. Самчук, Щоденник (1941 − 1943 рр.), М. Терещенко (підгот.) [у вид.:] «Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка» (Серія: «Літературознавство»), вип. 6, Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Тернопіль 2000, с. 140).

53. Часопис «Дозвілля» для промислових працівників і газета «Земля» для сільських мали осідок у місті Плауені, про що детально пише Петро Ротач: П. Ротач, Плауен/Plauen, «Кур’єр Кривбасу» 2002, ч. 150, с. 140 – 152. Згаданий у листі Соколенка до Петра Ротача Олекса Веретенченко працював при редакції «Дозвілля».

54. Див. лист до Петра Ротача у нашому виданні.

55. Здається, Соколенко усвідомлював, що залишатися на території яку мали зайняти совєтські війська однозначно самогубству.

56. Не зупиняючись детальніше на аналізі подій, що спровокували німецьку пацифікацію Михлі, коли це село було майже всуціль спалено, можна говорити про цілеспрямовану акцію, інспіровану через групу михельської молоді совєтським аґентом «Джоном» (Пєтровим), керівником диверсійної групи загону Музальова. Певно, що совєти мали подвійну мету. Знищити якомога більшу частину населення, що опинилося під німецькою окупацією, так і змобілізувати населення до чинення дій супротив німців.

57. Після цього Соколенкове ім’я вживається лише з совєтським доважком «українсько-німецького поета». Першодрук: О. Вишня, Самостійна дірка, Видання газети «Радянська Україна» 1945, с. 59. Згодом фейлетони багато разів перевидавалися в різному форматі, як то «Самостійна дірка» чи «Самостійний смітник», 1958, 1968 etc.

58. «Переміщені особи» – D. P. – статус, наданий ООН українським біженцям з СССР.

59. Л. Полтава, Герась Соколенко – невідомий визначний український поет. Із спогадів упорядника, «Визвольний шлях» 1965, ч. 9, с. 967 – 969.

60. Я. П., Пам’яті молодого поета, «Крилаті» 1979, ч. 9, с. 6.

61. Г. Соколенко, Твори поета невідомої долі, АДУК − ООЧСУ, Ню Йорк − Філядельфія 1981.

62. Можливо, їм хотілося вірити, що так було насправді, що хтось продовжує боротьбу (Л. Полтава, Герась… , згад. публ., с. 968 − 969; передрук вміщено у: Г. Соколенко, Твори… , згад. вид., а також у цій книзі; І. Левадний, Нерозквітлий талант, [у кн.:] Герась Соколенко, Твори… , згад. вид., с. 36).

63. П. Ротач, Романтик трагічної доби, «Друг читача» 15.04.1992. Передрук під ін. назвою: П. Ротач, Поет визвольних змагань, «Український засів» 1994, ч. 6, с. 15 – 26, ця ж стаття, «Українські вісті» 17.01.1999. П. Ротач, «Ніжнотонні мечі» Герася Соколенка [у кн.:] П. Ротач, Слава, і доля, і пам’ять, Верстка, Полтава 2000, с. 351 – 355.

64. М. Іванченко, Юні романтики нації, «Плуг» 2003, ч. 2, с. 7 – 9.

65. Р. Доценко, Поет, навіки молодий, «Жива вода» 2000, ч. 3, с. 2, 7.

66. А. Карп’юк, «Вже новими піснями звучить моя Волинь», «Молодь України» ..,08.1997, а також згадані тут публікації.

67. Як із рогу достатку повалили публікації в обласній газеті «Подільські вісті», а за нею й у районній «Зорі Надгориння» (В. Кравчук, З поверненням поете, «Подільські вісті» 17.10.2000; В. Мацько, Мов спалах зірки, «Подільські вісті» 6.02.2001; В. Кравчук, А в серці… , згад. публ.; П. Гладун, Тепер ім’я поета буде з нами, «Зоря Надгориння» 15.03.2001; А. Ненцінський, День народження поета, «Подільські вісті» 15.03.2001; В. Мацько, До Михлі повернувся, «Високий замок плюс» 23.03.2001; В. Кравчук, Пам’ять лишається з нами, «Зоря Надгориння» 20.03.2003 тощо). Аналізувати перелічені публікації – марна справа, окрім хіба того, що Герась Соколенко перетворився на такого собі постсовєтського «універсального солдата», поета «Волині й Поділля». Саме такого змісту реферати тепер примушують писати і школярів. Повзуча акультурація, підкріплена загальнодержавним «ми ж усі українці», має й зовнішні результати. Не зупиняючись детально, див. хоча б записки подорожанина Сергія Хворостенка під час мандрівки теренами Заславщини, які він невипадково означив «.

68. Про це я вже писав тут: В. Федотов, Розжоване серце, «Зоря Надгориння» 23.08.2006.

Спотворену світлину вміщено й у спілчанській антології. Прикметним цей ґроссбух є лише тим, що спілчанські партачі зарахували себе до «іконостасу» таких поетів, як Володимир Свідзінський чи Юрій Клен (Літературна Хмельниччина ХХ століття, б/в, Хмельницький 2005. Герасеві відповідно відведено 174 − 182 сторінки). Хірургійно-патологічні вправляння продовжено у виданні: Г. Соколенко, Мечів ніжнотонних… , згад. вид., с. 5. Члени НСПУ настільки залюбилися в Герася Соколенка, що позбавили поета можливості посміхатися, залишивши це право за собою.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4225

Модифіковано : 19.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.