До І. Білика

Михайло Старицький

Оце переглядав колишнії листи…

Яка безодня вже лягла між тим минулим!

Давно пак діялось? А серце сном нечулим,

Мов павутиною, успів час оплести!

І де та міць моя, надії парубочі –

Розбуркати співочим словом край,

Скропить цілющою незрячим людям очі,

Навіяти сподіванку на рай!

Немає вже юнацьких марев вшир’я,

Затемрилось душі моєї скло,

Підкралось, повзучи на дно душі, зневір’я

І холодом надії сповило.

Де ж ви тепер, товариші-панове?

Чи привітала доля вас в житті?

Чи гинете в снігах за слово нове,

Чи продали свої гадки святі?

Невже у вас припало серце гниллю

І не вража сльоза бідот людських?

Невже-таки суспільному зусиллю

Не приспішить законів світових?

Невже усі сердечні наші муки

Погинуть так, не зрушать добрих слів

І над сльозами страдників-батьків

Ще насміються знівечені внуки?..

1876

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Житє і слово», 1895, т. IV, стор. 161 – 162. Друкується за цим виданням. У збірці «Поезії», К., 1908, стор. 18, ця поезія надрукована з деякими змінами під заголовком «До I. Я. Р[удченк]а», з датою 1875.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 69.