1

Михайло Старицький

Ой сталася зрада поміж старшини

У січі страшній Берестецькій:

За биті таляри, за села, млини

Продав своє військо Грушецький, –

І скривджений гетьман, преславний Богдан,

Летить за Гіреєм з кривавих полян…

Без батька лишились коругви рясні,

Окрились болотом, возами,

І гинуть завзяті й самі, навісні,

І ллють кров ворожу річками…

Знемігся Ярема в шаленім бою, –

Від пекла одводить кінноту свою.

Він голодом знищить задумав орлів,

Завдать їм нелюдської кари,

Бо силу військових обозних возів

Угнали на втеках татари;

І змовкли гармати, розвіявся дим, –

Завзятців оточено військом густим.

Проходить дві доби, і третя мина,

А вийстя із пастки немає.

Поїли, що малось, усе до зерна, –

І голод борців облягає,

Злетіла на них безпорадна біда –

У вічі їм смерть зазирає бліда!

І муки та скрута вилили крадькома

До стану козацтва й посполих, –

І ремство понуре докору здійма,

А розпач охоплює кволих…

І потай опівночі йде старшина

На раду останню в намет Богуна.

«Що діять нам, друзі? – пита Джеджалій. –

Невже без крівавого бою

Напасник хижацький з нас виточить лій

І вигубить смертю лихою?

Ні, завтра ж я кинусь у січу страшну

І в бенькеті славнім з орлами засну!»

«Твій запал, наш батьку, вихвалює всяк, –

Богун Джеджалію на теє, –

Але ж Україні одважний вояк

Тепер найдорожчий за всеє:

Повинність є наша вояцтво щадить –

І тим моє серце всі три дні болить».

«Без хліба те чудо вчинити шкода, –

Йому відрікає Чарнота, –

Підкошує силу козачу біда

Та зігнана ляхом голота…

Немає рятунку; єдиний кінець –

Ушкварить катюгам крівавий ралець!»

«Та й військо валятись не буде дарма, –

Додав ще Лисенко-Вовгура, –

Усякого лютість скажена пройма,

До бійки аж труситься шкура…

Що й мови? Хай гинуть лихі вороги,

А ми тут поляжем усі до ноги!»

Богун усміхнувся: «Ти й з пекла чортів

Розпудиш, мій друже Іване!

Але ж на Вкраїні, у кревних братів,

Без нас лихоліття настане!

Ми мусим завзяття відсунути пріч

І рідному краю віддати всю міч.

Я знаю, що любо потішить в бою

Широке, лицарське завзяття;

Але спогадайте про неньку свою,

Про вічне над нею закляття:

Коли вже останніх синів похова,

Похилиться з туги і тирса-трава!

На рідні оселі, на луки, лани

Злетяться ті шуляки гарма,

Ой стануть над людом знущатись пани

Та знов запрягать його в ярма…

І воля добута, і любий наш край

Тоді вже довіку, до суду – прощай!»

Замовк, і здавила їх дума трудна,

Чубами схилились понурі,

І в серці знялися від самого дна

Їм болі пекучі та бурі,

Зірнуло зітхання чи стогін – і ось

Гартоване око сльозою взялось…

«Ох, – Дуб обізвався, – немає добра

Другого від краю до краю,

Як наші простори, як хвилі Дніпра,

Як схови зелені у гаю,

Як темні діброви… Ой серце болить!» –

І тиша могильна упала на мить.

«Послухайте, друзі, пораду мою, –

Озвався Богун тоді тихо, –

Коли нас учує господь у раю,

То, може, й минеться ще лихо:

У Вилах багнистих нам можна якраз

Зробити таємний, вузесенький лаз».

І всі мов остербли від слова того,

Спалахнула мова крилата:

«А чим загатити, зміцнити його?

Навколо ворожа гармата!

Пантрують нас пильно ляхи щочасу,

Та й де на ту гатку добуть тарасу?»

«За тарас нам стануть киреї, свитки,

Жупани, кульбаки, ряднини…

І все, що ми знайдем, хоч навіть шапки,

Аби загрузить трясовини,

Та є ще навколо сікняг, лепеха –

Притрусим загату, одурим ляха!»

«Овва! Та Ярема ж на чорта удавсь, –

Аж плюнув з досади Чарнота, –

Не так він сутужно повками оклавсь,

Щоб наша укрилась робота…

Та й то ще, як суне поспільство з жаху –

Потопить одразу загату плоху».

«Звичайно, ту справу, – озвався Іван, –

Робить потайним(и руками

Чи глупої ночі, чи в сильний туман,

Чи місце окривши возами…»

«Ні, краще, – додав Кривоносий Максим, –

Пустить із гармати надокола дим!»

«Так, батьку, й я думав, – на теє Богун, –

Більмо їм поставить на оці:

Підняти фальшивий «вояцький бурун»,

Та тільки на другому боці, –

Немовби пробиться силкуємось ми,

А лаз і спроворить під сховом пітьми…

А щоб одурити Ярему притвмом,

Хай з’явиться хто, як зрадничий,

До нього і видасть за гроші цілком

Наш умисел ніби тайничий, –

Що там у болото гукаєм дарма,

А маєм тут битись повками всіма».

«Ой ловко! – Вовгура сміється. – Бігме!

Ушкваримо ворогу штуку!

Коли ж но розчуха, то лютість пройме

Ножами Ярему-звірюку!»

«А хто ж би, – озвався Максим, – захотів,

На муках пекельних той спробувать гнів?»

Змішались… а потім зірвалось: «Я! Я!»

Заграло лицарське завзяття…

Вклонився Вовгура: «Мене, гультяя,

Пошліть до катів, мої браття!

Ви – сила Вкраїни, вас треба в бою,

А я лиш дратую недолю свою!

Даруйте ж, о друзі, потіху мені

Пошити у дурні Ярему,

Вас визволить, любих, з цієї пені

На валку криваву, окрему:

За неньки відпочин, за усміх їден

Я всякі тортури стерпіти ладен!»

Мовчить товариство і оком смутним

Спинилось на славнім завзятці…

По хвилі ж промовив найстарший Максим:

«Що ж, правду він висловив, братці, –

Тут наша погибель усім дочиста,

То хай же за неньку він здійме хреста!»

«Спасибі вам, друзі, за ласку оту, –

Підняв Іван високо руку, –

Клянуся, що сповню повинність святу,

Бодай і за тяжкую муку…

Нехай Україна у щасті буя,

У тім нагорода і втіха моя!»

Всі кинулись чуло вітать, обнімать

Товариша-друга востаннє;

Німіло йно слово… Чого пожадать

Бездольцю на вічне розстаннє?

Та так не промовив ніхто і разу,

А тихо відходив, утерши сльозу…

На мить промайнула нудьга у орла, –

І, руку потиснувши Дубу,

Він кинув хапливо: «У нас, край села…

Знайди мою матінку любу…

Віддай оцього їй від сина хреста…

Хай неньки молитва до бога зліта!

Щасти ж вам, братове, у всьому повік,

Найпаче ж у справі крівавій!» –

До всіх він уголос, нарешті, прорік

Та й скрився у темряві млявій…

І тихо в наметі, і коло гурта

Незважена туга, як ніч, огорта!

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 208 – 212.