Людиша і Любор
В. Ганка,
переклад М. Шашкевича
Слухайте, старі і молоді,
о сіданні і о борбах.
Бував колись князь залабський,
князь багатий, славний, добрий;
тот мав дочку одиницю,
єму і всім дуже милу.
Та доч на див гарна була,
тіла красно урослого,
лице мала над всьо біле,
румінці на лиціх цвіли;
очі мовби небо ясні,
а по єї білій шиї
розвіває золот волос,
скудерлений у перстенці.
Та князь колись велів послу,
щоб ся пани всі згорнули
у город на пир великий.
І настав день встановлений,
всі ся пани тут згорнули
з дальних сторон і волостей
на сей пир у город князя.
Взвенів гоміт труб і котлів.
До князя пани ся горнут,
князеві ся поклонили
і княгини й дочці гарній.
По-за довгі столи сіли,
по родові свому всякий,
і нанесли їди з дика
і носили пиття з меду;
було глітне пировання.
було славне пировання,
розступилась сила в сстави,
розступилась в уми кріпость.
Рече князь панам в ту добу:
«Мужі, не буде вам тайно,
з яких причин прибули-сте.
Статні мужі, хочу знати,
котрі з вас ми найвгодніші.
Мудро в мирі борби ждати:
всігда німці нам сусіди».
Так князь; тишинь ся прорвала.
З-за столів панове встали,
князеві ся поклонили
і княгини й дочці гарній.
Кітли, труби знова чути:
всі ся строят до сідання.
Перед замком в ширій луці
виж на красній паволоці
сидів князь зо старостами
і княгиня з землянками
і Людиша з дівицями.
Каже князь д’своїм землянам:
«Кому вперед пійти в борбу.
того я князь сам встановлю».
І вказав князь на Стрібора,
Стрібор зове Людислава.
Гнет оба на коні сіли
і ратища взяли острі,
прудко проти собі гнали.
Довго за спіл ся водили,
аж ратища ізломали.
І так обидва ісхляли,
оба з місця виступили.
Мовит князь д’своїм землянам:
«Кто пійтиме вторий в борбу,
щоб княгиня встановила».
А княгиня на Серпоша,
Серпош зове Спитибора.
І всіли оба на коні
і ратища взяли острі.
І гнав Серпош в Спитибора,
з твердого сідла го випер,
сам із коня вергся митью.
Тут оба мечів добули,
раз за разом в чорні щити,
порхнут іскри з чорних щитів.
Усік Серпоша Спитибор,
пав к холодній землі Серпош;
і так обидва ісхляли,
оба з місця виступили.
Каже князь д’своїм землянам:
«Хто йде третій у боротьбу,
щоб Людиша встановила».
Любора княгівна вкаже,
Любор зове Болеміра.
І всіли оба на коні
і ратища взяли острі.
Мітко в загороду гнались,
проти себе замірились,
вдарилися ратищами.
Болемір з коня ся котит,
щит му залетів далеко, –
винесли го хлопці з місця.
Любор кличе на Рубоша.
Гнет на коня Рубош скочит.
шпарко жене на Любора.
Протяв Любор мечем коню,
кріпко в шолом раз ударив:
упав з коня на взнак Рубоша.
винесли го хлопці з місця.
Любор кличе на земляне:
«Хто ся хоче зо мнов брати,
тому сюда в загороду».
І був говор меж панами:
Любор ждає в загороді.
Здеслав двиг ратище довге.
на ратищу тура главу,
гайт на коня яр-буйного
і гордими кликнув слови:
«Дивого вбив прадід тура,
отец вигнав німців збори,
скушай Любор му хоробрость».
І тут проти себе гнали,
головами в себе тріоди
та й оба з коней ізнали.
В сей час тут мечів добули
і на пішки ся бороли,
кріпко мечима махали,
вколо вдари розлягались.
Любор прибочив ко нему.
Мечем усік в шолом круто:
розприс шолом на два кусні,
мечем у меч вдарив сильно,
вилетів меч з загороди;
а Здеслав упав на землю.
Любора обключит панство
і ведут го перед князя,
княгиню й перед Людишу.
Людиша му вінец вскладат,
вінец з листя дубового.
Примітки М. Шашкевича
сідання – в первістку siedani, das Turnier, відав од сидіти, що кругом сиділи, присмотрючись борбі мужа против мужу. Єсли ігра, на Русі зовима навкулачки, не є спадком стародавних турніїв, то ніт іншого сліду, бо і слова на тоє ніт. (М. Ш.)
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 65 – 69.