Забой, Славой, Людік
В. Ганка,
переклад М. Шашкевича
З Чорноліса скала виступає,
на скалу сильний виступив Забой,
землі на всі обзират сторони,
замутився над всіма землями
і застогнав плачем голубішим.
Сидів довго і довго мутився
і схопився горі мовби олінь,
долів лісом, довго-пустим лісом
бистро спіє од мужа до мужа
всев волостев, од сильного к сильну.
Тайно каже д’всім слова короткі,
поклонится богам,
відси к другим спіє.
І минув день первий і минув день вторий,
а як в третий луна вночі була,
знялися мужі сюда в ліс чорний;
к ним сюда Забой, завів їх у провал,
в найнизший провал глубокого ліса.
Ізступив Забой ген долів найнизче,
взяв звенячі гусли:
«Мужі братних сердец
і іскренних очей
З дола найнизче вам пію пісню,
іде з мого серця із глубини серця,
вгруженного в горю.
Отець пішов к отцям
і лишив дома свої діточки
і свої любиці. І не рік нікому:
«Бадю, промовляй к ним отецькими слови».
І прийшов чужий в дідину насильно
і чужими заповідав слови
і, як дієсь в чужій землі
від рання по вечер, так було діяти
діткам і женам;
і єдну нам содругиню мати
по всій путі з весни по Морану.
І виганяв з гаїв всі кругавці,
і які боги в чужій волості.
тим ся тут кланяти і приноси нести.
Не сміли бити чолом перед боги
ні в сумраки їм ставляти їсти,
де отец богам давав поживу.
Куда к ним пісні хожував піти,
всі дерева зсікли
і всі боги розметали».
– «Ой ти, Забою, пієш серце к серцю,
піснь із-серед горя яко Люмир,
що пронимав словами і піньом
Вишеград і всі волості;
так ти мене і всіх братій.
Милуют боги доброго півця.
Пій, тобі ними дано
проти врагам в серце».
Зрів Забой на Славоєві
розжарені очі
і піньом дальше пронимав серця:
«Два сини, котрих голоси
проходили в мужські,
виходжували в ліс:
там к мечам і бардицям
і к ощіпам навчали руки,
тамка ся вкривали і з розкошев вертались.
І лиш їм руки подоростали
і насупротив врагам їх уми,
і доростали братчики другі:
гой! та вдарили всі на ворога,
як небес буря була їх крутость
і у села давній гаразд повернувся».
Ай, скочили всі долів к Забою,
пресильними стискали рамени
і з грудей на груди усі клали руки,
мудро си слова к словам давали.
І поступала ніч ко досвіту;
ой, по одному з провала вийшли,
д всім деревам всюда,
на всі сторони бралися лісом.
І минув день і минув день вторий
і за третім днем лиш ся ніч затемніла,
брався Забой в ліс, лісом за Забойом збори,
й брався Славой в ліс, лісом за Славойом
Всяк мав довіру к воєводі,
всяк серце на короля враждне,
всяк зброю на короля остру.
«Ай, Славою брате, там к синьому верху!
Верх той понад всі країни,
туда походом замірмо!
Од верха д’ранньому сонцю,
тамка ліс темен; тамка си подамо руці,
і я також туда піду».
– «Ой, Забою брате! чом наша має зброя
лиш аж од верха лютитись круто?
Відси бурев проти врагам королевим!»
– «Славою брате! коли гада стерти хочеш,
наступи му на голову, там голова єго».
Розступились мужі лісом,
розступились в ліву, в праву,
туда тягли на Забоя слово,
он-туд в слово прудкого Славоя
лісів глубинами к синьому верху.
І лиш було п’яте сонце,
подали си пресильні руці
і глянули лисіми очами
на короля війська.
«Ізбити нам мусит Людік військо,
військо всьо під один удар.
Гей, Людіче, ти є роба над короля роби!
Скажи свому насильнику,
що нам димом всьо єго веління».
І розлютився Людік,
скликав скорим голосом війська.
Піднебеса були повні світла,
повно лиска од сонця в одсвіті
од військ королевих.
Всі готові в поход ногов
і руков к борбі на Людіка слово.
«Ой, Славою брате!
Туда спій лисіми скоки;
я піду в чоло на встрічу».
І вирвався Забой вперед мов градобиття;
і вирвався Славой в бік мовби градобиття:
«Ой, брате! сі нам розтріскали боги,
сі нам дерева звалили,
сполошили з лісів кругавці.
Боги нам дают звитягу!»
Ой, та яркость Людіком метнула
з многих врагів проти Забоєві.
І вдарив Забой з розгорілима очима
в Люлька. Мірит дуб проти дуба,
видко з всього ліса. Забой гнав
над всі війська супроти Людіка.
Вдарив Людік сильним мечем,
протяв три кожі на щиті.
І вдарив бардою Забой,
відскочив хибкий Людік.
В дерево вгнав барду,
на військо дерево скотилось
і до отців одішло їх тридцят.
І злютився Людік: «Ой, ти лютий звіре!
ти великий гадів дивогляде,
мечем ся бори зо мною».
І махнув Забой мечем,
кус щита врагові одтяв.
І витяг Людік меч,
меч ся сомкнув по кожінім щиту.
І запалились оба до бою,
вдарами всьо по собі посікли
і всьо кервлев вкруг знурали,
й кервлев мужі їх знурали
вколо них всюда в прелютій січи.
Сонце клонилось з полудня,
а з полудня висе на пів ко вечеру;
і валено єще, ні сюда ні туда уступлено,
і валено тут і валено од Славоя тамка.
«Ой, ти враже, біс в тя!
чому ти нашу кров п’єш?»
Вхопив Забой свою барду,
і одскочив Людік.
І двиг Забой в гору бардицю
і верг ю за врагом.
Летит барда, розскочився щит,
за щитом ся розскочили Людікові груди.
І зляклася душа тяжкой бардиці,
барда й душу виперла
й занесла п’ять сяжнів гет у військо.
Страх врагам вигнав із горла крики;
радость взвеніла з уст військ Забоєвих
і зайскрилась з радосних очей.
«Гой, брате! боги нас звитягов дарили.
Розступися з вас один повк вправо й вліво.
Зо всіх сторон сюда зведіт коні,
кіньми заржит веський ліс».
– «Забою брате! ти удалий льве;
не попускай! бурев в враги!»
Гой, та одверг Забой щит
в руці бардов, а в другій мечем
так впоперек продер розвал у ворогах.
Прийшлось врагам ридати, прийшлось їм уступати.
Трус їх гнав із боїща,
страх з горлів видерав крики.
Кіньми рзає веський ліс.
«Нуже на коні, кіньми за врагом
всіма волостьми. Несіт, борзі коні,
в копитах нашу за ними крутость!»
Скокнули повки на борзі коні,
і скок і в скок за ворогом гнали,
вдаром за вдаром сипали крутость
і рівню минали і ліси і гори,
вправо і вліво усе мчає взад.
Гуде ріка дива,
валится вовня за вовньов,
гуділо всьо військо скок у скок,
гналось всьо через ріку борющу.
Води ухватили чужих много
і на другий берег своїх перенесли.
І над краями всюда в шир і в шир
лютий яструб розп’яв свої довгі крила,
літат бистро за птахом.
Забоєві війська в шир ся розігнали,
всюда волостьми гнали люто за врагом,
всюда їх били і доптали кіньми.
Ночев при луні за ними люто
і днем при сонці за ними люто
і знова темнов ночев,
а за ночев сідим раньом.
Гуде ріка дива,
валится вовня за вовньов
і гуділо всьо військо скок у скок,
гналось всьо через ріку борющу.
Води ухватили чужих много
й перенесли звісних на другий берег.
«Тамка к синим горам,
там добурит наша пімста!»
– «Ой, Забою брате!
Вже нам не далеко гори,
вже лиш врагів купка,
і сі жалостиво просят!»
– «Повернім крайнами, туда ти,
я туда, згубить всьо королеве».
Вітер бурит землями,
войська бурят землями,
ой, землями вліво, вправо,
всюда ширят войська силу
в радосній глоті.
«Ой, брате, ген синий верх!
Боги нас тамка звитягов дарили.
Тамка і душ много линяє
сюда, туда по дерев’ях.
Боятся їх птахи і полохлив звір,
іно сови не боятся.
Там к верху погребсти мершу,
дать богам приноси
і тамка богам спасам
дать много обітні,
їм голосить слова милі
і їм оружжя врагів побитих».
Примітки М. Шашкевича
Се коротенька основа сеї відав над всі найдавнішої прехорошої і премного-важної лицарської пісні:
Забой плаче над нещаснов отечинов, в котрій чужинці довго верушили і лютим оружом проповідали віру Христову. Сумний поглядає сторонами і ворохобит всіх зводитися против врагам.
Збираются всі в Чорний ліс: Забой піє o бідах і нужді своєї свійні і піє всім хоробрость у серце; став заговор на врага і всі подали собі серце і руки і на заранні брались в поход. За третим днем Забой і Славой з вірними зборами берутся в ліс, відтам двома шляхами до синього верха, звідси круто натискают на вражі премногі війська, Забой прем в чоло, Славой боком; в лютім побої явит Забой превелику силу.
Забой з Людіком, верховником вражим, борутся мечами. Волосувались війська з рання до вечера і ніхто не перемагав, і верг Забой за вратом бардицев і розколов Людікові груди. Ужахнулось і розсипалося враже військо, врадувалось Забоєве і стало гнати круто перед собою аж гет за бистру ріку (?).
Славой просит у Забоя за горсткою останків побитих, молящих милості. Забой велит, вертаючи, погубити всьо, що королеве. К синьому вертали верху, де переломили врага, і брались тамтуда погребсти мершу, піти богам спасам і дати їм приноси. (М. Ш.).
гусли – в первістку warito; очевидно єлинськоє βάρβιτογ. Видится славлянам і єллинам, обом зісвоєним народам, знакомое. (М. Ш.)
заповідав – в первістку: zapowida, заповідав, повелівав: приміри: заповідь, заповісти, звістити волю, звістити, що чинитися має. (М. Ш.)
з Весни по Морану – Весна: богиня весни, молодості, у чехів весна йменуєся яро (garo), а теє сходится з гречеськими euq, латинським ?еr. Морана: богиня смерті, од кореня м-р, того ж кореня: мерти, смерть, мершя, мор, морити, змора: латинськоє mors, німецькоє Mord. (М. Ш.)
Люмир – Забой, Люмир, Боян і творец Слова о повку Ігоревім сут вдухновенні півці часів старославлянських. (М. Ш.)
кожа – шкіра; примір кожух. (М. Ш.)
Трус, трас, třas – бог страха; ужас, трепет, τρόμος, tremor. Також і такий, що скоро зжахнется, стремтит. (М. Ш.)
дивий (чеськ. djwoky) – ширий, широкий; глубінь, глубокий; висіти, висота, високий: прилагательні висий і глубий не йно зветочіли, але і затирались. (М.Ш.)
своїх – в первістку: swe zwiesty, своїх звісних, своїх знаємих. (М. Ш.)
Примітка. О Забою, сильнім тілом, душею, умом і піснев, півец сеї лицарської пісні громким і хорошим заспівав словом: істинний побратим віщого півця «О поході Ігоря на вовчих половців», – одна душа, одно серце, однії живії струни. В сій пісні і в пісні: Честмір і Власлав явится великий, хотя й не довершений образ старослов’янського богопоклонства. (М. Ш.)
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 50 – 58.