Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / В / Сидір Воробкевич / Проза / Месть чорногорця / 11. Радо вбиває Степана Малого

Месть чорногорця

11. Радо вбиває Степана Малого

Сидір Воробкевич

Носиться місяць понад Скутарою, лячно освічаючи золоті вежі турецького сераю. Всюди нічна тишина, хіба що десь-не-десь собака заскиглить, або вітрець зашумить циприсовими вітями. Сидить собі у сераю паша Кара-Мехмет, з довгої люльки дим клубами пускає, а з його лиця видно, що щось бородатий зажурився, сам з собою навіть щось розмовляє: «Годі тут раю, годі тих, шайтанів джаврів з Чорногори побідити… Борода вже у борбі з ними посивіла і годі вражих знищити… Вже і великий візир на мене скоса дивиться; та чи я винен, що така скалиста і недоступна країна? Чи я винен, що той клятий син, Степан Малий, людям тумана пускає?»

Знов тихо стало мов у гробі; задумався старий Кара-Мехмет, та нараз кинувся, начеб гадь його вкусила, і в долоні сплеснув.

Чорний раб, до землі уклонившись, вступив у світлицю.

– Заклич мені Рада Янковича, – сказав понуро старий паша.

Євнух вийшов і за хвилю вступив по-турецькому убраний Радо Янкович.

– Знаєш, де тепер Степан Малий пробуває? – спитав Кара-Мехмет Рада.

– Повідають, що живе він у Брцелі, – відповів сміло Радо.

– Хто його там доглядає? Таже кажуть, що він осліп?

– Слуга його, грек з роду…

– Гарно, Радо! Отсим поділися з греком.

Взяв паша повну, золотом набиту мошонку і передав її Радові.

– Як діло вдасться, то будеш моїм кизляр-агою – додав Кара-Мехмет. – Знаєш, чого я бажаю?

– Догадуюся, мій ясний пане.

– Твій ясний трибунчучний паша, старий Кара-Мехмет бажає голови Степана Малого, – говорив паша до Рада диким голосом. – Дивись, щоб гарно звинувся. За три доби щоб голова Степана отут передо мною покотилася. А як ні, то знай, що тебе не мине шовковий шнурочок.,.

– Гаразд, ясний пашо… Не журися, сорому не наберуся, – промовив Радо і вийшов із світлиці, оглядаючи втішно повну мошонку з дукатами і цекинами.

– Сам чорт того не вдіє, що сей вражий Радо… Передав справу у гарні руки, – промовив до себе паша, знов у думки заглубився, склонив на коверці зажурену голову і заснув.

Перед монастирем Брцела сидить на камені якийсь недужий чоловік, а біля нього стоїть муж у середних літах. По його строю пізнати, що се грек. Недужий – се ніхто інший, як Степан Малий. Нещасному очі докупи стулилися, постать його мов дуга зігнулася, ніщо не пригадує нам того Степана, що мов гаспид між ворогами звивався, що колись чорногорців на клятих турків водив. Тепер він світа божого не бачить, отемнів на віки… Два роки тому буде, як забаглося йому великанську скалу, що на шляху лежала, стрільним порохом роздробити… Сам пішов він і підпалив порох, та не вспів перед вибухом пороху скритися за другу скалу… Під улетами знайшли його чорногорці без очей і покаліченого понесли на ношах у близький монастир. Тут він від того часу своїм світом нудить.

– Вже вечоріє, Степане, і холодочком повіває; час уже, щоб до кімнати вернути, – помовив до нього слуга-гречин.

– Коли час, то ходімо, мій Євтимію. Боже, коби ще хоч раз глянути можна на те святе сонечко, як воно собі там за горами нічлігу шукає, рожево освічаючи верхи і шпилі моєї дорогої Чорногори…

Піднісся поволі і пошкандибали у монастир.

У темних склеплених хоромах догоряв малий каганець, кругом усе лячно освічаючи. У закутині щось рухалося; се якийсь чужий чоловік, наче б на чатах стояв і з місця не сходив. В тій закутині стулився Радо Янкович і нетерпеливо ждав на грека Євтимія.

О півночи заскрипіли двері і хтось зближився до Рада Янковича.

– Що, Євтимію? Згодився ти вже зі своїм сумлінням? – шепнув до нього Радо.

– Жаль мені його – тихо відповів грек. – Два роки доглядав я його щиро, жив його хлібом. Коби хоч на хвилю заснув, то може б і моя совість заснула… а так, єй Богу, не можу. Таже й він чоловік, не скотина… Якось мені важко сліпому чоловікові, що і боронитися не може, ні сяк, ні так голову відтинати.

– Ха, ха, ха! – засміявся Радо сичачим голосом гадини. – А се золото що? Як ним поділимося, то до смерті буде обом досить. – І брязнув червінчиками.

Брязк золота дуже солодкий! Золотий ключ все отвирає, навіть і той замок, що до людського серця провадить. Лукаво блисли очі грека, як зобачив золото у руках Рада; по жовтому мов віск лицю розсіялися рясні морщини; видно було, що золота мамона і остаток лучшого чуття в його душі задавила.

– Дурниця, що заснути не може, – сказав Радо. – Бери отсей порошок, купив я його від одного венецького лікаря, дай йому се з водою, а побачиш, що засне наче мертвий.

– Сюди з ним! – крикнув утішно грек, взяв порошок у руки і віддаляючись ще промовив: – Як засне, то передам тобі його голову. – І зник крізь двері, де Степан своїм світом нудив.

Загас каганець; всюди темно, всюди тихо, мовби цілий монастир завмер, хіба що десь-не-десь сова застогне. Крізь вікна видно повний місяць, срібло сипле, що аж вежі блищать.

З кімнати, де пробував Степан, понісся хоромами глухий крик… і небаром зачувся якийсь стук, начеб щось на землю упало і знов утихло.

Усміхнувся Радо і шепнув до себе: «Вже готовий».

За хвилину приступив до нього грек, тримаючи у хусті криваву голову Степана.

– На! – шепнув несміло – Чого-сь бажав, те маєш; тепер давай гроші!

Відрахував йому Радо половину краварини, вхопив криваву голову, побіг попід монастир, переліз через мур, мов дикий кіт, і щез у темряві.

Заголосив маленький дзвін, скликаючи черців до полунощниці. Поспішають черці до божої церкви.

– Що се за кров? – крикнув ігумен Феодосій, побачивши біля келії Степана чимало закипілої крові. Збіглися черці, відчиняють двері і бачать у крові трупа Степана Малого.

– Се справа вражого грека! – крикнув ігумен. – Шукайте того Іскаріота! – Кинулися монахи по всіх закутинах, все горі перевертають, шукаючи клятого Євтимія, – та по нім уже і знаку не було. Бог зна, де він з турецькими червінчиками оперся.

У церкві св. Миколая спочиває грішне тіло Степана Малого; на нагробнику лежить його кинджал, семип’ядна рушниця, російські ордени і шпага. Таку кінчину мав ошуканець Степан Малий, та проте все живе він у незабутній пам’яті кождого чорногорця; гуслярі, сліпці не одну жалісну пісню співають про славного витязя Степана Малого.


Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 107 – 112.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 41

Модифіковано : 4.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.