Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / В / Сидір Воробкевич / Проза / Месть чорногорця / 7. Радо вбиває Іва Радонича

Месть чорногорця

7. Радо вбиває Іва Радонича

Сидір Воробкевич

– Злидні, тай годі, брате Северине! В тихій келії нема супокою, і з неї вже щез мир святий.

– Та що ж там такого? – спитав чернець Северин.

– Не питай, брате, злидні і безлад тай годі! Чи се не диво, що нашим людям, правдивим синам Чорногори, забаглося турецької краварини, золото обманило чисту чорногорську душу! Нехай їм на лихо буде, самі ставлять шию під бісурманське ярмо.

– Ти говориш, мов би з апокаліпси читав; з твоєї мови ні се, ні те розібрати, архідияконе Гедеоне…

– Не чув ти, що сеї ночі у Четині сталося?.. Таже мучили там старого патріарха, що хорони Боже!

– За що?

– Знаєш лише, що у псалтирі стоїть, більш нічого… Паша обіцяв тому багато червінців, хто йому видасть патріарха і Степана Малого.

– Кажи вже раз, що такого сталося; ти губою на широке поле навернув.

– Зо двадцять опришків розбило сеї ночі в Четині двері до келії патріарха і спіймали старого. Що він їх молив, що їх просив, навколішки перед ними падав, зі всього сміялися сотонські діти і були би його безпечно відвели і турчинові передали, якби не був він дав їм весь свій готовий гріш. Бідний старець до схід сонця безлюдними стежками Бог зна куди утікав.

– Може діялось то все по божій волі? Знаєш, як його наш владика Сава ненавидів, на очі знести не міг; наскакували вони один на другого, як в’їдливі шершені.

– Вони вже, брате Северине, давно помирилися. Не святив патріарх Василь на владику братанця нашого Сави, Арсенія Пламеняка?

Таку розмову вели перед Станевицьким монастирем чернець Гедеон і архідиякон Северин. Скілька людей зближалося бігцем ід монастирю і перервали жалкою мовою їх тихий розговір.

– Святі отці, – заговорив до них Владо Раконич – будьте милостиві і прийміть у ваш монастир одного нещасного, конаючого чоловіка! Від самого ранку його сюди двигаємо, забажав неборака перед смертю причаститися…

– Для нещасних усе монастир отвертий, – сказав Гедеон…

Владо відійшов до людей, що разом з раненим ждали на нього під гіллястим дубом.

– Що казали черці, Владо?

– Що для нещасних усе монастир отвертий…

– Спішіть, братики, – шепнув ранений слабим голосом… – Боюсь, щоб не спізнився… Боже, мій Боже!

– Радо, клятий Радо, щобись божого сонечка більш не побачив! Згубив єси мого брата, – не журись, вражий сину, хіба вимре наше плем’я, щоби братньої крові не помстили! – Так гукав Марко Радонич.

– Несіть, несіть, братики; рана вогнем горить! – шептав ранений, а не був то ніхто другий, як Іво Радонич.

Понесли бідного у монастир і причастили його. Лежить у келії бідний Іво, біля нього сидить Марко і наслухає, чи дише ще братчик, чи б’є ще в грудях братнє серце. Тихо в келії, мов у гробі; від часу до часу лиш хіба чути, як бідний Іво застогне.

– Що сталося з твоїм братом, Марку Радоничу? – спитав його тихесенько отець Северин.

А сей мов з тяжкого сну прокинувся і зачав повідати:

– Лихо, отче святий! Брат Іво любив Миліцу, дочку старого гусляра Станка з негуської нагії. Хто був щасливішим на сім світі, як вони обоє; восени вже і подружитися мали. Зла доля інакше судила. Тиждень тому, як післала нас старшина, щоб людей проти турка скликати… Так бродячи добилися ми і до села, де Миліца пробувала. Але там уже і знаку Миліци не було, гаспидський Радо Янкович бідну викрав. Як вихор понесли ми ся звідтіля в Четине. На полонині від одного вівчаря зачули ми, що він з двадцятьма розбишаками туди прямував, щоб від турка краварину за старого патріарха заробити.

– Ганьба! сором! – перервав йому чернець Северин. – Йому лучший турок, ніж святитель християнський!

– Видно, отче, – продовжав Марко – золото його обманило, що в нім зовсім звелася чорногорська кров. Утомлені, змучені приходимо в Четине; там чуємо, що старий патріарх ледве що від плюгавців вимолився і що та диявольська шайка по лісах і горах розсипалася… «За ними, братику, аж на край світа, аж на край моря!» – крикнув брат Іво і ми пійшли вслід за ними. Без віддиху, без спочинку гналися ми через дві доби горами і скалами. Вже почало вдруге вечоріти, аж тут крізь гущу бачимо: палає вогник і хтось коло ватри собі сидить. «Се він, се Радо!» загорлав мов не своїм голосом Іво і кинувся на нього, мов вовк скажений… «Де, клятий, моя Миліца! Говори!» Цівки запищали, горами загуркотіли… Іво з гарячки хибнув вороже серце, Радо засміявся і хрипливо крикнув: «Тут твоя Миліца!» Направив семип’ядну, блисло, загриміло… Іво звалився, а клятий Радо понад скалу… Я вслід за ним, та що з того? Пропав у темряві, мов у воду утонув. Вертаю до Іва, він ледве що дише. «Пропав я, навіки пропав, милий брате… помсті мою Миліцу…» слабим голосом він промовив… Наче мертвий склонив голову у травицю, а з рани так і ринула кров, що хорони Боже! Обглядую рану, дивлюся, куля грудь провертіла, не міг я і крові загамувати. Взяв я його на плечі і ніс, кілько сили стало, у долину, сюди до вас у святий монастир. Скажи мені, світлий отче, ти на ранах знаєшся, як знахарка на зорях, скажи мені, чи вийде мій брат, чи ні?

Довго думав чернець, та по хвилі йому каже:

– Рана глибока і розжарена, і гарячка вже прибула; надія гей слаба, хіба Господь якесь чудо зробить, щоб він виздоровів.

– Твої слова мені доводом, що марне загине мій брат Іво… Правда, раз мати родила, раз і умирати… Одно лише серце стискає, от що ні отець, ні мати від нас звістки не мають – тоскливо сказав Марко.

Тяжко стогнав Іво, до півночи у болях карався і мов та свічка догоряв. «Помсти, брате Марку, мою Миліцу, уклонися від мене отцеві і матері і скажи, що я за них у небі буду молитися» – ледве промовив… і до сходу сонця Богові душу віддав.

На цвинтарі Станевицького монастиря поховали Іва Радонича. Чорну могилу зросив щирими сльозами рідний брат Марко. З великим жалем і горем попрощався він з братнім гробом, і зі сумною душею поспішав нетяга до батьківського дому, тримаючи під пахою криваву сорочку покійного брата Іва.


Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1911 р., т. 2, с. 92 – 96.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 41

Модифіковано : 4.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.