18

Встань, невістко, корівки доїти –

А в невістки да душі немає…

– Ой їдь, синку, в мою країнку,

Возьми, синку, молодую жінку!

– Ой стій, мати, да ще не хватайся!

Треба, мати, громаду збирати,

Треба, мати, тіла прикопати,

Мені, мати, з-під кари не встати!

Не єсть ти мені мати –

Лютая змія:

Мене, молодого, заудовила,

Малесеньких діток посиротила.

А всі люди, так як люди, живуть –

Одна ж моя прибідная голова!

Ой лихая, непогодлива.

Велить сину молоду жінку учить.

Ой щоб вона не побриковала,

З холостими не заігровала,

На свекруху не поріковала.

А в криниці вода замерзає,

А в молодця серце замирає.

Пливи, милий, річочками,

Остаюся з діточками!

Гіркеє твоє замужество,

Що невірне та подружище.

Поїхав Охрім за сім миль по хміль:

Не купив хмелю, купив ячменю!

За сім кіп жменю!

Ой мені лишечко: проторговався!

Приїхав додому, жінки злякався!

Тещенька зятенька пришановала –

По плечах пряником опановала.

– Оце тобі, зятеньку, перва заслуга:

Посеред плечей синяя смуга!

Іди, тещенько, моя матінко, до мене:

На халазію, на малазію,

На куций бенкет – хоть на неділю!

(Посадив її)

До стіни очима,

На хату плечима.

(Жінка)

Да не потрапила, куди люде ходять.

Да потрапила, куди гуси лазять.

Як ми любилися, дак я тобі кохалася,

Ти сів-поїхав, я сама собі зісталася.

Не оддала – утопила:

Як ту гірсточку-конопляночку

У ставочку намочила.

На зеленій тополеньці.

Ой мій синочку, ти єдиночку!

– Ой журавка, журавка!

Чого кричиш по ранках?

– Ой як мені не кричати –

Ні з ким діток годовати!

Ой високо-високо

Клен-дерево од води,

Ой далеко…

Ой хоч вона далеко,

Да згадає легенько!

Да не дай боже притуги,

На мою дитину недуги!

Да не дай боже залежати,

Доки нікому й пить подати.

Поховають і люде –

Заберуть, що буде!

Защебечи в три голоси,

Щоб матуся да й не журилася!

Вирву я кленовий листочок

Да й накрию синовий слідочок:

Щоб пташечки не літали,

І зозулі не ковали –

Мого сина сліду не топтали.

«Ой дівчата-голубочки!

Куди йдете?» – «По губочки!»

«Коли йдете на толоку,

То я з вами в приволоку.

Ой дівчата, зась-а-зася!

Не любіть мого Івася».

Ой коли б ти, мати, знала,

Що я задогадав.

Нащо мені ті овечки,

Як ти сама підоплечка.

Нащо мені та худоба,

Як ти сама неподоба.

Ой я візьму одні льолі

Аби мені до любові!

Ой як візьмеш на смерканні,

Пустиш на світанні.

А дяки усміхаються

Да у книжечку помиляються.

Ой покочу тарілочку да по барвіночку.

Прибувайте, паробочки, хоч у неділечку.

З козаками козирила, підкозирувала!

Добре їх ми там нуздали,

Будуть тямить, як нас звали.

Він, Головатий, до князя світлійшого

Рано поїжджає.

Що которі повтікали, менше лиха знали,

Й а которі зосталися, ті лишенька набралися.

Ой боже, наш боже,

Боже милостивий!

Вродились ми в світі

Зовсім не щасливі.

Служили ми в полі,

В полі і на морі.

Тепер поставали

Босі, вбогі й голі.

Старались ми кров’ю

Землю заслужити,

Щоб нам у вольності

Ще віку дожити.

Гей! Даси, гетьман, землю

Від Дніпра до Бугу,

Гряницю по саму

Бендерську дорогу.

Дністров і Дніпровий

Обидва лимани,

Із них добуваться

Справляти жупана.

Аж прежнюю взяли

І сна одбирають.

А нам талант дати

Тепер обіщають.

Ми б туди пішли,

Аби нам сказали:

Щоб нам не втеряти

Козацької слави!

Ой став нам пан Кошовий

Руки зтирати

Приказує отаманам

З Кубані рушати.

Ой у середу чорноморці

З Кубані рушали

І на восьмій неділі

У Тамані стали.

Ой ідуть чорноморці

В великому горі,

Що не дає пан Височинь

Козацької волі.

– Ой як же вам мені, браття,

Волю дати?

Та не допустять нас у Польщу –

Будуть завертати!

Ой ще пшениця зелененька,

Не час її жати!

Чорноморці-небожата,

Пшениця не жата.

Ой ходімо, оглядімо,

Пшеницю зожнімо.

Ще ж пшениця зелененька,

Жать ще не поспіла,

Заказано чорноморцям

Виступати з сього села.

У Києві огонь горить,

А в Варшаві димно –

Ідуть наші зопорожці,

І голів не видно.

Ідуть наші запорожці

Рядом за возами,

Як оглянуться на [нерозб.],

Не раз, не два виллються сльозами.

Ой князь світліший листи засилає,

На Кубань жити викликає.

І дарує лісами, рибними плесами

Й вольними степами.

Ой йдуть чорноморці смутні й невеселі.

[нерозб.]

Ідуть на Кубань на вжатки.

Ой у степу край долини полони стояли,

Над річкою над Кубанню кордон займали.

Чи се тая Кубань-річка, що йде вона стиха:

Й набралися чорноморці над нею лиха.

Ой ще не світ, ой ще не світ, іще не світає,

А вже наш батько Головатий

У шинку сідає.

Ой проси ж ти, батьку Головатий,

Світлішої власті,

Щоб нам над Кубанню

Тут не пропасти.

(Ha Кубані)

Є що їсти, є що й пити,

Йой і хороше ходити –

Аби було в чім!

Йой вийшло військо Чорноморське,

Як мак процвітає:

Й один босий, другий голий,

А в третього сорочки немає.

Як ми в Дністрі пробували,

Ходили наші жони, як пави.

Йой як стали на Кубані,

Понадувались, як одави.

Коли б, господи, повечеріло,

На моєму серденьку повеселіло.

Не заходь, сонце, не заходь

На великий переход.

Сонце за берізку,

А ми на доріжку.

Сонце за ялинку,

А ми через нивку.

Уже сонце над дубами,

Трясуть коні поводами,

Трясіть, не трясіть –

Додому везіть!

Ой вже сонце над рікою,

Трясе наш пан калиткою:

Тряси, не тряси –

По гривні даси!

(Сосн.)

Одчиняйте ворота –

Іде ваша погота.

Одчиняй, не бари –

Женці молоді!

[Хаз[яїн] долж[ен] вийти за ворота. Поздрав[ити] женців і з вінком йти з ними в церкву. В церкві несе вінки, піднявши вгору, за ним ідуть тихо, а заспівують, вступаючи у ворота.]

(Як ідуть з поля)

На наші обжинки

Поспіли ожинки.

Ой паночку наш,

Обжиночки в нас!

Ой як женці на поріг,

Наша пані за пиріг.

– Лінилися жать,

Кладітеся спать!

Сидить чорноморська жона під возом

Й та не мусить вона умом знести:

– Йой, чим би з Кубані та води принести?

Відер кат має, баклаг не случився,

Йще на Кубань йдучи, він розбився.

Йой, чи мої ноги невірно ступали,

Що з сії преканальської Кубанської гори упали?

Йой вийшла на гору та махнула рукою:

– Не буде вам, чорноморці, й довіку спокою.

Йой становіте ви по три й по чотири хати

Й та будете по куренях зимовати.

Йой ви хати й палати вітром обмітаєте,

Й небом устилаєте,

Шкурами та рядками від дощу дітей укриваєте!

Йой сидить чорноморець під возом і уси протирає,

Й своїй милій жінці він так промовляє:

– Лучче було б нам, сестро, під панами панщину робити,

Ніж на сій преканальській Кубані серигові постоли носити.

Йой сидить чорноморець під візом:

– Ти, жоно моя, й не журись об том –

Є в нас Головатий Антін батько,

Йой він же нас поголив й от так гладко!

А збирав женці все добірнії,

А подавав серпи [нерозб.] – золотії.

Ой поставив женці та на ряд жати,

А сам, молоденький, у корчму гуляти.

Ой і жніте, женці, розминайтеся,

Ой на чорну хмару розглядайтеся!

Ой то не хмара – то коники в парі;

Ой не коники – Коваленко іде.

Ей, а то ж його бог за те покарав,

Щоб у неділеньку та женців не збирав.

Перевізнички де десь того і не вчули,

Сіли собі у човничок, од берега одплинули.

Зав’яжи, моя мати, хустиною очі,

Веди мене до Дунаю да темненької ночі.

Ой приведи до річеньки да не втручай у воду,

Подивися, моя мати, чи хороша на вроду.

Хороша, моя доню, да хороша, вродлива,

Тільки ж тобі, моя доню, да доленька нещаслива.

Біжить вода з-під калини,

Да не холодна, – тепла:

– Моя мати ріднесенькая,

Визволь мене з пекла!

Скатерті мої перцевії.

Та наробила грязота

Моєму серденьку скорботи.

Кінь вороний та розхромався,

Козак молоденький та роздрімався.

І сам же ліг на спочивочки,

Пусти дочку на гулянки.

Не погожа в ставу вода,

Піду до криниці.

Стоїть ляшків 40 хорошого вбрання.

Ой крикнув же козак Нечай

На уюру свойого.

– Сідлай, цюро, коня мого,

А собі другого.

Ой за малу хвильку,

За малу годинку.

Оставляю тобі, брате,

Всі мої розкоші, (2)

Всі мої ужитки.

Терні порубали,

Соколят забрали.

(Плач над померлою мамою)

Моя мамочко, моя зозулечко!

Піду я по воду…

Зозуля буде ковать,

А я буду прислухатъ:

Чи не моя мамочка кує!

[нерозб.]

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 335 – 344.