5

Бийте, дівки, тріпака,

Не жалійте лаптів.

Коли оці поб’єте,

Батько нових наплете,

Матка нучі надере,

Брат обори пов’є!

Ой хмариться, хмариться,

Дід на бабу свариться:

– Ой, бабо моя, –

Лихо твоїй ма’!

Купив козак Олені

Заушниці зелені;

Як причепив до уха:

Яка ж гарна тяюха!

«Кумо, кумо! Куди йдеш?» – «На торжок». –

«Що везеш?» – «Пирожок». –

«Що кум робе?» – «Кожух шиє». –

«Чим да чим?» – «Шовком да личком». –

«Мій дак і шовком, твій дак і личком!»

Котилася кочерга

З великого вечерга;

Котилася торба

З великого горба.

(Неладна по вдачі, тільки по мові).

Ой я маю човник, хочу тебе взяти –

Да од того перевозу не візьму заплати.

Сідай, сідай, серце, тільки з берегаю,

Бо я своєвільний, баский човник маю.

Хоч нема і вітру, да хвиля велика,

Викидає, вивертає в гору чоловіка.

Розопнімо парус, а дубовим веслом, –

Будем гребти хутко-хутко, щоб нас перенесло;

Ой бистрії річки, круті береженьки:

Перегрібся, перевізся козак молоденький!

Чи хвартушок не стікає?

– Чи ти, доню, ошаліла –

Кукурудзу сиру їла?

(Кукурудза набубніла).

– Було кухню заложити,

Кукурудзу наварити!

Жиди-жиди католики –

Загубили черевики!

Ой ридом, ридом.

А я тую дубиночку стряхону –

Посипалось жолідячко в пелену!

Ой я рада-радесенька,

В мене плахта рябесенька.

– Біда мені, матінко, за бідою,

Що навчила журитися молодою:

Що первая журба – сама в хаті,

Ні з ким мені, матінко, розмовляти.

– Ой розмовляй, моя доню, з чужиною,

Поки побачимося з родиною.

– А чужина, моя мати, не родима:

І хліб і сіль їла – а судила!

– Ой розмовляй, моя доню, з родиною,

Поки побачишся з дружиною.

– А родина, моя мати, не дружина:

І хліб і сіль їла – а судила!

А дружина, моя мати, не осудить:

Хоч поб’є, полає – приголубить.

Одно каже: «Тату!» Друге каже: «Папи!»

Насунув я шапку на бік да й пішов із хати.

Пливи-пливи, утко, проти води прудко

Да накажи моєму роду, що я умру хутко.

Калину ламала, до серденька клала –

Чи не перестану я тужити!..

Ой у міщанина великая сім’я, новая деревня.

По новій деревні люблю похожати,

У великій сім’ї люблю жартовати.

Ой стукнули коні в стані на помості,

Поїдемо, коні, до сестриці в гості.

– Добривечір, сестро, чи дужа, здорова?

– Не питайся, брате, чи дужа, здорова,

Попитайся, брате, яка моя доля.

Хусточка тоненька од слізок мокренька,

Нагайка-дротянка у тіло вкипіла.

Боже з неба високого, скороти віка мого,

Ой хто в світі щасливіший, причимся до того.

Ідуть мої дні за днями, літа за літами,

Я розкоші не зазнала, жаль мені за вамиї

Слівоньками та ізв’язана,

Слізоньками та й заплакана!

Перевізники ж тії сього не зачувають, –

Що буйнії вітри буйно повівають.

Поїхав мій миленький в велику дорогу

Да й покинув мене, чорноброву;

Да й покинув три колоси в стозі.

Один колос діток годувати,

Другий колос челядь зодягати,

Тр[етій] колос горілка куриться.

Да не буду по милім журиться!

Да приїхав мій миленький пізно,

Да й розкидав білу постіль різно.

– На кого ж ти, мій миленький, злуєш,

Що мою білу постіль гайнуєш?

Чи на свою челядь молодую,

Чи на свою матусю старую?..

– Не на свою ж чел[ядь] мол[одую],

Не на свою мат[усю] ст[арую],

А на тебе – жону молодую!

Що покинув, як нитку біленьку,

А застав, як рожу повненьку,

Що пок[инув], як рибочку в’ялу,

А застав, як ягідку красну!

Я полиню наїмся і водиці нап’юся,

А таки я із нелюбом до життя не поймуся.

Ти ж, пане козаченьку,

Не продавай мене:

Спогадай на себе, (2)

Як мрі з тобою

Да були в побою!

Як побили нас пополам з татарми,

Та як пригнали нас до тихого Дунаю.

Я, як скочив,

Дунай перескочив (2)

І нічого не вмочив:

Ні поли жупана,

Ні чобота сап’яна,

І ні щур-сідельця,

І ні тебе, молодця!

Військо стояло, ради не знало,

Ради не знало, Богдана прохало.

Засідлав собі коника гетьманського.

Кон[ик] гетьм[анський], сідло королевськеє.

От люде кажуть: «Пан гетьман їде».

А мати каже: «Стійте, добрі люде,

Ст[ійте], доб[рі] люде, да не вгадуйте!

Я свого сина сама вгадаю:

По стрільці-пірці, по красній дівці».

Ой привіз же він три радощі в двір:

Першую радощ – зелений жупан,

Другую радощ – золотий пояс,

Третюю радощ – боброву шапку.

Поза лісом, лісом темненьким

Виступала чорная хмара,

– Ой то не хмара – то з війська пара.

– Скажи мені правдоньку, хто в світі вірніше:

Чи жінка, чи теща, чи мати рідненька?

– Ой матінко рідна, яка ж неймовірна!

Жінка для совіту, теща для привіту,

Матінка рідна лучче всього світу!

Як мною ходила, своє серце в’ялила,

Як мене родила, в бога смерті просила!

Летіла стріла уподовж села,

Та вбила стріла вдовиного сина.

Прилетіло до його три зозуленьки,

Що одна сіла у головоньках,

А друга сіла коло серденька,

А тр[етя] сіла в його ніженьках.

Що в головоньках, то його мати,

Що край серденька, то його сестра,

А що в ніженьках, його милая.

Плаче першая – як річка гуде;

Плаче др[угая] – як криниченька;

Плаче тр[етя] – як роса паде.

Що пер[ша] пл[аче] по вік до віку,

Що др[уга] пл[аче] по рік до року.

Що тр[етя] пл[аче], як роса паде.

Як сонце зійде, росу висушить,

Дві неділі прийде, мила заміж піде.

У полі кропивонька жалливая,

У мене свекруха сварливая.

Пливе лебедь з лебедятами.

Поки вб’ємось у пушечок,

А з пушечку і в пір’ячко,

А з пір’ячка та в крилечко.

Тоді стрепенем та й полинем

В чисте поле живитися.

Тоді перестанем, мати, журитися.

(Старобіль.)

Ой добрая годинонька була,

Що матуся свого сина била,

Син матері покорився,

У ніженьки уклонився:

– За що мене, стара мати, била!

Як пойду я на Вкраїну жити,

На Вкраїні добрі люде,

Да й там мені добре буде!

Я сам молод козак не загину!

– Ой вернися, мій сину, вернися,

У голубий жупан приберися,

Дай побачу сина свого,

(Єдиного молодого),

Що хороший мій син уродився.

Ой вирву ж я кленовий листочок

Да прикрию сина свого слідочок,

Щоб пташечки не літали,

Зозуленьки не ковали,

Сліду сина мого й не топтали!

Перший раз цюкнув – дзюркнула кров!

Др[угий] р[аз] ц[юкнув] – білеє тіло,

Тр[етій] р[аз] ц[юкнув] – промовила…

Ой спиться мені, дрімниться мені,

Піду я в сінечки на білу постілечку!

– Чи ти, невістко, сьогодня приведена:

Вже третій день, як хата неметена.

Я молоденька та стала хату мести;

Вона мені каже: «Пора до плуга нести».

А я спиталась: «Та де ж той плужок оре?»

Вона мені каже: «Вже ж тебе колька коле!»

Я молоденька уміла одповісти:

– Нехай того коле, кому понесу їсти, –

Не молодого, та що воли погонить,

А того старого, та що за плугом ходить.

– Та цить, невістко, та не розпускай губи:

Як бачиш куцюбу, то позбираєш зуби!

Я молоденька вміла одвіт дати:

– В коцюби два кінці – будемо розміряти!

(Чигир.)

Що ж ти, мати, що ти наробила –

Що не жива чужа дитина?

Із-за гори високої гуси вилітають,

Що розкоші не зазнала – вже літа минають.

Не кажіть, білі гуси, що я тут горюю,

А кажіте, білі гуси, що я тут паную.

Як будете, білі гуси, правдоньку казати,

То не схоче родинонька в гостині бувати.

(Вол.)

Ох, моя дочко, жаловати не буду;

Ти за гіроньку, я об тобі забуду.

Вивезли дочку за високую гору:

«Вернися, зятю, з милим дитям додому.

Вернися, дочко, поміркуймося,

Хоч разок, хоч два у мене покрасуєшся».

Ой не поможе мому личеньку краса,

Коли накрита моя русая коса.

Ой кажуть люде, що мати мене лає,

А здалека йду, ворота одчиняє.

Чорно чи біло поміж ними ходити?

В мене хаточка теплая, веселая,

Ти в мене дочка любая, сердечная.

Хіба піду утоплюся

Там, де зода виринає.

Ой ти соловей – золоте піро!

Ой ковала зозуленька понад ровом,

Ой плакала дівчинонька поміж родом.

Да заказує, приповідує, щоб сім рік не бувала.

Ой вийду я за ворота,

Гляну в чисте поле,

Аж летить пучок чорних галочок.

Полечу і я з ними!..

Ох і сяду-паду…

Піду я до світлиці, там сидять молодиці.

Ой чи всім їм така доля, як мені, єдиниці?

В мене батька немає, а матуся вмирає,

Розступися, сира земле, –

Нехай ввійду жива в тебе!

Горе моє великеє!

З горя ніженьки не носять,

З пліч голівоньку ламає.

З личка красочка линяє.

Десь мій милий п’є-гуляє.

Ой вийду я за ворота,

Летить ворон сизокрилий,

Да й питає: «Де твій милий?»

Десь мій милий на роботі,

Да у сахарнім заводі.

Він де днює, там ночує,

Як задзвонять, дак він чує.

Візьме топор да й майструє:

Потом очки заливає.

Прийде майстер да й ще лає:

– Щось ви, братці, Поробляли?

Мало діла наробили.

Як пойшов майстер додому,

Наробили хлопці лому.

(Пісня зложена на сахарні Горленка)

Маленькі горленята

Усю гору вкрили;

Молодії саховари

Жалю наробили.

– Маленькії горленята,

Підіміться вгору;

Молодії саховари,

Верніться додому.

– Ой раді б вертатися,

Наш пан не пускає;

Не так же пан,

Як панова мати;

Приказала степовикам

Буряків дотирати:

Як дотрете сих буряків,

Підете додому!

Під стрішкою літечко літовала.

Ой їхав я коло млина:

Стоїть дівка, як калина;

Я на єї задививсь,

Аж і віз поломивсь.

Як їхав я із снопами,

Сидить дівка під копами;

Я на єї задивився,

І віз мені ізломився.

Да мій батько багач:

Є три кози на прив’язі.

На намисті дукач.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1966 р., т. 7, кн. 1, с. 215 – 223.