Російська інтелігенція обожнює гірші риси народу
Дмитро Донцов
Неясний і хаотичний менталітет росіянина відбився також і на його обличчі. „Росіянин на має обличчя“, гадав Чаадаєв, і Гончаров малює портрет свого героя Обломова такими словами: „Это был человек лет тридцати двух-трех от роду, среднего роста, приятной наружности, с темно-серыми глазами, но с отсутствием всякой определенной идеи, всякой сосредоточенности в чертах лица” [Иван Гончаров. ]. Так виглядає обличчя Обломова і таке ж воно майже у кожного росіянина, який не знає, що є добре і погане, який ще є невіддільним від своїх “колективних вуст”, ним самим обожненими.
Держава, сільська община, батьківщина, церква – всюди в Росії панує субстанція етично і тілесно уярмленої одиниці і не дається їй ані вільно рухатись, ані вільно думати. Фатальні наслідки такої організації суспільства та менталітету одиниць можна спостерігати протягом останніх десятиліть. Нездатність захищати свої права проявилася в ганебному краху правлячих класів під натиском більшовизму і в пасивності селянства. Нездатність активно діяти у формуванні колективної волі, виявилися в ганебному розвалі російського фронту в 1917 році, який міг бути відновленим тільки більшовицьким батогом.
Що найбільш шокує – той колективний розум, який не дозволяє ні уточнень, ані поділу, той “тільки розум” Гегеля , що становить основу російського соціального організму і його інститутів, і який так сильно відрізняється від інтелекту, на якому ґрунтується усі структури Європи – той “тільки розум” свідомо обраний росіянами вищим регулятором їхнього соціального життя. Вже з вище сказаного видно, як спільність, “народна воля”, “одностайність” ґлоріфікувалися російськими мислителями і політиками від слов’янофілів до так званих західників. Подальші дослідження постаті одного з теоретиків більшовизму – Леніна – призвело б нас до аналогічних висновків. Той самий дух може бути виявлений в російської філософії, наскільки можна говорити про ту філософію в європейському сенсі цього слова. Найбільш яскрава риса у всіх російських філософів у тому, що вони не передали жодної системи наступному поколінню. Ні В. Соловйов, ні С. Трубецькой, ні Кіреєвський не лишили системи, але в усіх їхніх роботах «червоню ниткою» проявляється, хоча і безсистемно, апофеоз тої ж “внутрішньої правди”, що, на їхню думку, втілена як у общині, так і в царизмі, так і в інших дивовижних інститутах геніального російського народу.
Релігійне ідолопоклонство тому “всьому” і тій піднесеній субстанції, природа якої визнається відчуттям, ми зустрічаємо в російської публіцистиці і літературі, в яких віддзеркалене ціле світосприйняття пересічного росіянина. Преклоніння перед масою, – як би сказав француз – „engenouillement moral“ [щось в роді «моралі на колінах» – В.С.] перед тою темрявою, розпливчастістю, підсвідомістю, яка живе на дні психології маси – є найбільш яскравою рисою російської літератури. Маса – як писав Леруа-Болье – для росіян “несвідома божественність” („une divinite‘ inconsciente“), схожа на тих рудиментарних богів Єгипту, божественні атрибути яких означають велику, але все приховану силу [Leroy-Beaulieu: „L‘Empire Russe“, Buch I, Kap. 7]. Усі або принаймні переважна більшість російських письменників стоять на сторожі цього нового культу і мають за плечима всю російську так звану “інтелігенцію”.
Об’єкт цього культу, народ, маса, множина, число, визначені як “колективний писок” Успенським, в яких повинна пропасти, зникнути одиниця разом зі своїми устремліннями, думками та волевираженням. Не з ясною головою і відкритими очима повинна людина шукати життєвий шлях і ні в якому разі не має робити спроб повести масу разом із собою. Її єдиною метою життя і виправданням буття складається в тому, щоб як індійський аскет прислухатися до подиху універсальної душі і, як сновида із сплячим інтелектом і закритими очима підкорятися містичним наказам тої душі в напівсні: нині дати розбити собі голову на коронації царя (як це сталося при коронації Миколи 2-го на Ходинському полі у Москві), завтра здійснити паломництво в Єрусалим, позавтра масакрувати буржуазію, сліпо слідуючи за білим або червоним царем.
Одним з головних жерців того культу був Лев Толстой, який як теоретик анти-інтелектуальної кампанії в літературі пов’язав власною особистістю дві епохи російської історії: епоху з царизму, коли маси, підбурювані поліцією, чинили інтелектуальні погроми, і епоху більшовизму, коли ті ж маси, заохочувані народними комісарами, проводили такі самі погроми інтелектуалів. У “Війні і мирі” князь Андрій Болконський захоплено представляє поведінку Кутузова до і під час Бородинської битви:
“Чем больше он видел отсутствие всего личного в этом старике, в котором оставались как будто одни привычки страстей и вместо ума (группирующего события и делающего выводы) одна способность спокойного созерцания хода событий, тем более он был спокоен за то, что все будет так, как должно бать… Он ничего не придумает, ничего не предпримет… Он понимает, что есть что-то сильнее и значительнее его воли” [Лев Толстой. ].
Бенігсен, проте, намагався виконати все найкращим чином, він думав про все, але саме тому він був ні до нічого непотрібний: “Он не годится теперь именно потому, что он все обдумывает очень основательно и аккуратно, как и следует всякому немцу” [Лев Толстой. ].
Цю свою ідею Толстой із захопленням і завзятістю проводить у всіх своїх роботах і в кожному інтелігенті, в кожному судді, адвокаті, священику бачить у кращому разі непотрібних людей, але зазвичай шахраїв, які обдурюють людей з особистих егоїстичних мотивів, простіше, ворогів народу. У цьому відношенні російський граф беззастережно стояв на рівні російського селянина. Таким чином, ідеї самого останнього мужики з Ясної Поляни не відрізняються від ідей його титулованого власника. Давайте роздивимося на героїв роману Лева Толстого ближче. Усі ті, хто намагається поставити свій власний розум над розумом маси, хто свій ідеал сприймає не у твариноподібному Платоні Каратаєві – Вронський, Андрій Болконський, Наполеон – гинуть; усі такі як Ростов, Левін, княжна Марія, як П’єр Безухов, блукають дахами як сомнамбули “без того, аби придумати що-небудь”, і, як видається, будуть задоволені, витягнувши щасливий лотерейний квиток.
Найліпше йдеться, звичайно, тим, хто обділений хоч яким-небудь інтелектом – ідіотам, Іванові-дурникові. “Іван-дурень” Толстого це справжній апостол, російський апостол Петро, справжня скеля, якого “не переможуть ворота пекла”. Диявол хоче спокусити Івана:
“Дошла очередь и до Иванова двора. Пришел старый дьявол обедать, а у Ивана девка немая обедать собирала. Обманывали ее часто те, кто поленивее. Не работамши, придут раньше к обеду, всю кашу поедят. И исхитрилась девка немая лодырей по рукам узнавать: у кого мозоли на руках, того сажает, а у кого нет, тому объедки дает. Полез старый дьявол за стол, а немая девка ухватила его за руки, посмотрела – нет мозолей, и руки чистые, гладкие; и когти длинные. Замычала немая и вытащила дьявола из-за стола” [Лев Толстой. ].
Чи це не та сама філософія більшовизму? „Хто має мозолі на руках – за стіл, у кого нема, для того лише об’їдки!“ [Л. Толстой. Сказка об Иване-дураке] Це отак ретельно в імперії “народних комісарів” проводиться поділ громадян за певними категоріями. Це те саме заперечення інтелекту та інтелектуального класу, на який нападають мужик дубиною, а граф Толстой пером, щоб той самий інтелектуальний клас повалити, в якому вони нічого іншого, ніж замаскованого диявола не бачать.
Примітки
С. Трубецькой – Сергій Миколайович Трубецькой (1862 – 1905), російський релігійний філософ.
Ходинському полі – під час коронації Миколи 2-го у 1896 р. на Ходинському полі в Москві сталося стлумлення народу, в якому було задушено понад 1000 чоловік.