Від держиморди царського
до большевицького
Дмитро Донцов
Недавно я вказував вже на двох авторів, англійця Флечера і німця Штадена, які змалювали образ Росії кінця 16 віку, що так живо нагадує сучасну большевію. Згадав і про Достоєвського, як про візіонера большевизму. Тут займуся другим таким візіонером, якого в Росії забувають, а за кордоном не знають. Це Салтиков-Щедрин, сатирик доби Олександра II, у якого за фейлетоно-гумористичним стилем криється не одна глибока соціологічна думка.
З його творів ясно видно, що психологічне коріння большевизму було міцне вже в царській Росії, в її еліті. В своїх – нехай і пересаджених – профілях царських адміністраторів («Помпадури і помпадурші»), – малює Щедрин типові портрети білих московських «держиморд», які різко нагадують «держиморд» червоних. Сатирик, з нахилом до карикатури і пересади, Щедрин цією пересадою, мов побільшуючим склом, відкривав саму душу москаля-правителя, великого і малого. Звичайний «обиватель» російський, пересічний «гражданін», – так пише (за Щедриним) про губернатора царського:
«Ми навіть не знаємо, чи надовго він лишив нам життя; та твердо знаємо, що життя можливе для нас тільки під однією умовою: щоб ми зобов’язалися ежемгновенно і неукоснітєльно трепетать»…
Чи ж це не блискуча формула життя кожного совєтського «гражданіна» і під червоними губернаторами?
Щедрин бачив, що отарно-ординський устрій царської імперії веде до соціалізму. Ось два царські «урядовці для особливих доручень» (при губернаторові), Рудин і Волохов, вигадали «теорію відродження Росії – через соціалізм, здійснюваний потужною рукою адміністрації»… І хіба ж не в цьому суть сучасної большевицької системи?
Другий «геніальний вождь» царської Росії вигадав вкрити Росію соціалістичними фаланстерами: «адже ж були в Росії спроби фаланстерів у формі «военных поселений» (ген. Аракчеєва), були ж імпровізовані декораційні селища, дороги, міста (будовані Потьомкіним для Катерини)? Чому ж би тепер не могли бути?» – питається адміністратор Толстолобов. Одним словом, гасло «дайош соціалізм!» уже ворушилося в мізках царських держиморд. Не випадково дає їм Щедрин назвиська літературних типів революціонерів – Рудіна (з Тургенєва) і Волохова (з Гончарова); ніби щоб показати, що в ментальності царських держиморд і кандидатів на держиморд червоних – істотної різниці нема.
Що здійснюючи ці «геніальні» реформи треба було, для фантазії самодурів, ламати й нівечити людське життя, – цим не журилися держиморди. Коли напр. лише для своєї приємності на полюванні такий помпадур принагідно зламав чабанові ребро, то – питає Щедрин – «яких розмірів досягнуть ці помпадурські чудеса завтра?» І перестерігає своїх земляків: «Прозрівайте в майбутнє! А тоді побачите факти, яких ще нема в дійсності, та які без сумніву прийдуть».
Жахливі факти його майбутнього, а нашого сучасного, не містилися в головах прекраснодушного інтелігента 19-20 віків: «прогрес» же заповідав поступову «гуманізацію» людства! Та Щедрин ліпше знав душу свого народу і його еліти, знав, що з того зерна виросте.
Отарний устрій суспільства, соціалізм, як ідеал, ламання людського Я, як засіб. Як ми вже бачили, ідеологів, плановців зве Щедрин Рудиними і Волоховими, а виконавців (від М. Гоголя) держимордами. Ці останні «впродовж цілого дня вривалися в приватні мешкання, забирали, що треба, хапали, ловили і «розточали» в дусі московсько-петербурзької традиції. Завважає Щедрин: – «у нас нині, куди не глянь, все П’єр лє Грани! Летить, пане, він туди, у своє місце, наче буря, тьма від чола, з посвисту дим і все одну думку думає: зруйную, порозбиваю, на закон ногою наступлю! А ля П’єр лє Гран, значиться!» І все це, річ ясна, «в цілі відродження країни», її «прогресу».
Петенька Толстолобов теж забажав стати реформатором «а ля Пьер ле Гран». Думав: «А що, як встругну я штуку, скасую святкування неділі, а натомість запроваджу клоповодство (культуру блощиць)!»… «Йому всяка фантазія в голову може прийти. Вкриє світ фаланстерами, розітне шага на мільйон рівних частин, засіє всі поля перським роменом. А при цім буде як вихор літати з краю до краю, гукаючи: «га-га-га… го-го-го!» Скільки він речей виверне догори корінням, скільки люду скалічить, скільки добра понищить! А заберуть його нарешті геть, то «замість його другий прийде». Заберуть царя, прийде Сталін.
Скільки в цім образі типового самодура московського, фанатичного в своїх божевільних планах, деспота в їх здійсненні! Скільки з ментальності Петра 1-го «великого» злочинця і синовбивця! Скільки з тупих і злобних соціалістичннх експериментів Аракчеєва, – міністра «ліберального» Олександра І! І скільки з психіки та практики большевицьких сучасних вождів! Вічна, незмінна Московщина!
Типовою прикметою такого «прожектора» (плановика) є, що в своїх замотеличених фантазіях він не числиться ні з людьми, ні з жадними перепонами. Коли урядник доносить помпадурові про «препятствія», які зустрічають його «реформи», помпадур відгримує:
«А разве вам велено вникать в препятствия?» – «Змилуйтеся, Ваше-ство», мурмотить урядник, – «це ж усе одно, що на камені жито сіяти!» – «Так що ж», – відказує Вашество, – «і посіємо!» – «Та ж жито не виросте!» – «Виросте! А не виросте, так камінь батогами одчухраємо!»
Чи не відбивається в цім божевіллі царських самодурів практика совєтських соціалістичних самодурів, які мільйони людей поставили «під стєнку» або засилають на каторгу за те, що не вміли ті мільйони виконати наказу «геніального» вождя виростити жито на камені або зібрати замість пуда сто пудів? Чи не маємо тут до діла з незмінною психікою московського тирана-туподума тоді й тепер?
Другою головною прикметою щедринських помпадурів було: бажання силою ощасливлю вати людність, проти її волі. Один з них дає таку рецепту для здійснення великих «реформ»: «такі речі треба робити таємно від них (від мешканців), щоб вони не оговталися… Вони ж самі не знають, що їм корисне», (це знають лише помпадури!). «Такого роду реформи найкраще виконувати з допомог о ю поліції, проти їх бажання»… Ось з якої психіки родилися «реформи» і білого, і червоного царату… Соціалізм, насаджений «з допомогою поліції»! – це ж ідея червоної Москви!
Хто не годиться з такою системою, для того є особливий спосіб заохочення, який у Щедрина носить назву – «фюіть!» Шах перський так формулює (у російського сатирика) свої враження про Росію: «Там у Росії політик – жаме! (ніколи), ур-ра тужур! (все), Е пюї! (а потім), коли не згідні – гайда!» тобто «фюіть»! – «ти ось сидиш тепер у себе в хаті, коли нараз – фюіть! і ти вже тисяча верстов від твого домашнього вогнища, від твоїх звичок, приятелів»… Чи тепер інакше?
Провидів Щедрин і руїну всього життя, яку несла з собою «реформаторська оприччина», найважніще призначення головних помпадурів було в фаталістичнім нахилі все обертати в пустелю, з повним нерозумінням наслідків, які може потягнути за собою така реформа – запровадження зовнішнього «порядку». Тому, пише сатирик, і довела вона, наприклад, на селі, що «крім порядку нічого в господарів не лишилося: де було жито – там порядок; де худоба всяка була – і там порядок, і де навіть гаї росли – і там завели порядок». Це нагадує вірш А. Толстого (не совєтського блюдолиза, а другого) – про царя Івана:
«Характером нє мягок,
І нравом бил нє тіх,
Завйол такой порядок,
Хоть шаром пакаті!»
Щоб так правити народом, мусіла бути особливого перекову правляча кліка. Вона й була такою (поки не охляла) за царату, є також й нині. Ось, за Щедріним, «вірую» одного з цих держиморд: – «Ти – чоловічок простий», говорить до звичайного «гражданіна» держиморда. – «Кроку без того зробить не можеш, щоб пермете (дозвольте) не сказати… А наш брат, опричник, на все мусить бути приготований: і в багні втопитися, і від меча згинути, і від полум’я вогненного згоріти. В нашім фаху ти обачністю та очікуванням нічого не візьмеш. Жест мусиш мати вільний, широкий, щоб і в далину сягав, і впоперек хапав, і вглиб і вгору рвав і метав… На що тут жінка?» – На що домашнє вогнище, все особисте?
Ось що бачив на дні душі царського опричника Щедрий! Це саме лежить на дні душі й червоного опричника. Не дурно большевики різунів і держиморд Івана Лютого називають «прогресивним військом опричників». Той самий ментальний тип. Це бачив і другий російський автор доби двох останніх царів, Амфітеатров. В однім романі писав:
«червоному, в петербузькім тумані, властиве мінятися в рожеве, а рожевому у брудно-сіре. Червоний прапор в Росії, з подиву гідним приспособлюванням, перефарбовується і перекроюється на шинелі держиморд. А на сірих поліційних царських шинелях бувають червоні лацкани»…
От-ті червоні «лацкани» не лиш на шинелях, а на мізках царських опричників 19 віку й їх бачив віщим оком Щедрин. Як Достоєвський бачив наперед, як з червоного прапору шитимуть шинелі червоним держимордам «савєтскаго союза», як червоний большевик обернеться в чорного опричника.
Щедрин був сатириком, і йому закидали пересадність. Деякі його портрети виглядають на шарж, на карикатуру. Але карикатура часто відслонює нам такі укриті риси портретованого, які інакше не побачити. Він малював риси обличчя майбутнього червоного опричника «ім Верден» (в ставанню) риси, яких воно поволі набирало за його доби, взоруючись на опричниках царя Івана і Петра.
Відповідаючи критикам, Щедрин писав, що описував він не «осязаємую» дійсність, а іншу – «таку ж реальну, але яка рідко вибивається на зверх, дійсність, яка має не менше право на те, щоб її визнавати за дійсність, як і та звичайна дійсність, конкретна, що б’є в очі кождому». Та друга, його дійсність, – «любить ховатися». Це ті «укриті готовості, які криються в людині». Це – риси характеру, напрям, устремління в потенції, з яких, як з жолудя дуб, виросте колись те, що нині невидиме сучасникам. Не раз його помпадур лише в фантазії, в мріях, плекає якесь безумство. «Та стережіться!» – каже Щедрин – «завтра йому сприятимуть обставини і він таки довершить те, про що колись мріяла його таємна думка».
Ті укриті думки московської «еліти», і старої, і грядучої, її незмінну психіку, оте психічне багно, в якому вавжди водитимуться чорти, і доглянув Щедрин задовго перед упадком царату, передбачаючи прихід «еліти» червоних держиморд, – Леніних, Сталіних, Вишинських. На жаль, рідко хто з українців доглядів – перед 1917 роком в грядучій «свобідній Росії» перемальовану на червоно стару царську оприччину; рідко хто розумів сенс «одвічної Московщини», вдачу її кожноразової «еліти», її незмінного ординського «ідеалу» життя, який з месіанським маняцтвом, брехнею і мечем, хоче Москва накинути світові.
І ще одна увага: Щедрин наділяє душу «нашого брата опричника двома важними для успіху їх діла рисами. Перша – це чортівська відвага, погорда до вигід життя і свідоме приймання ризику своєї одчайдушної карієри (готовість і «від меча загинути, і в полум’ї згоріти»). Тому вони й беруть за чуба тих крутіїв, які «без пермете й кроку зробити не можуть».
Тому протиставитися тим «опричникам» Москви може Україна не скорше, аж відновить в собі духа стародавньої варяго-руської і козацької України: коли розбійничій очайдушності москаля протиставить буйний розмах Запоріжжя, його погорду до життя і земних благ, його ідеалізм і замилування до таких «абстрактних» річей, як слава і боротьба за віру й отчизну, і аскетичний дух старих русичів.
Березень 1951.
Примітки
Характером нє мягок – перефразована «История государства Российского от Гостомысла до Тимашева». у О. К. Толстого:
Приемами не сладок,
Но разумом не хром;
Такой завел порядок,
Хоть покати шаром!
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 284 – 289.