Два патріотизми

Дмитро Донцов

Рідко яке слово так часто вживалося, як слово – «патріотизм». І рідко в яке слово вкладався такий різнородний зміст, як в се.

Хто оглядав чудовий фільм «Бенгальські гусари», той бачив там англійський патріотизм; скупчений, такий чулий – за поволокою зовнішньої холодності, – жертвенний, обов’язковий, свідомий велетенської відповідальності жменьки англійців за долю й недолю країни з 350 міліонами мешканців. Але та жменька вважає себе за сіль землі. Вона не розпливається в чужім окруженні, віддалена тисячі миль від рідного краю шанує на далекій чужині його звичаї й установи: від короля аж до соди з віскі, поло й теніса, які бритійські завойовники розносять з собою по всіх закутинах землі.

Се один патріотизм!

А ось другий, патріотизм Квітки-Основ’яненка. Сей автор описує зустріч, яку влаштувало цариці «малоросійське дворянство» в Харкові. Квітка нотує:

«Сини, заздрісні на своїх батьків, що цілували руку Катерини Великої, 50 літ пізніше, в тій самій залі, з тим самим вірнопідданчим благоговінням удостоїлися поцілувати руку цісаревої Александри Федоровни». («Город Харьков»).

Квітка теж був патріот. Він так любив рідну мову. Лишив в ній стільки творів. Так кохав Україну. Не менше; як ті бритійські старшини свою далеку Англію. Але англійці, на кожній п’яді землі, де ступали ногою, витискали печать свого духа і волі. Харківчани часів Квітки – надставляли чоло, щоб чужинець витиснув на нім свою печать.

І одні, і другі – патріоти. Швейцарці, які зломили могутність Габсбурга в своїх високих горах, – були патріоти. Були ними і інші швейцарці, які – в далекім Парижі – мрійно мугикали свої верховинські пісні – але вірою й правдою служили під корогвами короля Людовіка XIV, XV, ХУІ-го, аж поки у Франції не забракло тих Людовіків. І вони любили свою прекрасну Гельвецію.

Але який же ж інший був їх патріотизм від патріотизму противників Габсбурга!

Я знав одного жида, інтелігента, що оповідав мені про свіжі напади на своїх співвизнавців: «що за худоба»! – казав і його обличчя викривлювалося безмежною ненавистю й погордою. Ненависть, яка пізніше зродила Урицьких і Троцьких, зродила жидівську солідарність і жертвенність. Знав я й одну українку (натуралізовану в Болгарії), з дуже славної родини, якої «очі заливаються слізьми, коли почує, що Україну катує червона Москва, що українці вмирають з голоду».

І один і друга – патріоти, але їх патріотизм іншого змісту і напруження. Ся друга – теж велика патріотка, але при обході її ювілею росіянка, що прийшла її вітати, сказала: «Чия вона? Болгари кажуть – їх. Українці – уважають своєю. Ми, росіяни, маємо право назвати її нашою» [Тризуб, ч. 46, 1936, стор. 8 і слід.].

Так, як «нашим» називають Архипенка, Драгоманова і Анну Стен українці і москалі. Очевидно патріотизм сих патріотів був іншого змісту, аніж, скажім, патріотизм Падеревського, якого опріч поляків ніхто ніколи не смів і не міг назвати «нашим».

Поляки – з точки погляду своїх національних ідеалів – мають всі причини бути гордими на свого Сенкевича і не позволяють викреслити з нього ні титли, ні коми, ані навіть інтерпретувати його інакше, аніж в його дусі. Се їх патріотизм, їх патріотичний ідеал. Інакший був патріотичний ідеал напр. М. Грушевського. Він радив інтерпретувати Шевченка – contra Шевченка; радив українцям і росіянам « в його творчості, які говорять про можливість зближення [України з Росією – Д. Д.], спільної праці в ім’я ідеалів гуманності»; радив інтерпретувати Шевченка так, щоби не виглядав він противником російської держави і «всього укладу російського життя» [М. Грушевський Шевченкове століття. – ЛНВ, 1914, кн. 2]. І се був свого роду патріотизм, але – інакший!

Я знав одного видатного нашого діяча, гарячого патріота, який при столі і при шклянці не міг стерпіти ніякої московської пісні, – се ображало його патріотичне ухо і не годилося з його довгими, вділ, козацькими вусами. Скінчив сей діяч в « Сельробі», в партії, яка діставала директиви від Постишева, чи там його попередника, що вуса козацькі патріотам обтинав, часом разом з головою.

А проти нього і Квітки стояв патріотизм Людовіків, бенгальських гусарів, Постишевих, які стягали під свої корогви інших.

Тих прикладів, які показують різницю обох патріотизмів, можна навести більше. Мойсей, що вивів Ізраеля з єгипетської неволі, наражаючи його на тяжкі терпіння – се один патріотизм. Його противники, що тягли стомленого Ізраеля назад під фараона, де був хліб, хоч було й ярмо – се другий патріотизм.

Італія, побита в 1896 під Адуєю шоколадовими вояками негуса, яка вернувши з-за моря, зализувала рани на тіснім своїм півострові, щоби не думати більше про кляту Африку, – се один патріотизм. Другий – патріотизм фашистівської Італії, яка не завагалася кинути рукавичку Англії за панування на Середземнім морі.

Німеччина, яка колись переходила Альпи, щоби диктувати свою волю землякам Данта й Макіавеллі, часом самому папі – і Німеччина, якої князі навипередки запобігали ласки короля-сонця в Версалі – се різні патріотизми.

Коли ми захочемо провести поділову лінію між ними, то вона буде така:

Один патріотизм – се той, що в почутті своєї вищості ставляє собі ширші завдання; що стремить підбити своїй волі опірну волю інших людей і опірну силу інших земель; що приймає непевність, мов зроджений до того, щоб провадити інших і їм приказувати, рішати проблеми великого формату.

Другий – той, який в почутті своєї нижчості пристосовується до волі інших; якого засада – сидіти й не рипатися; який не любить непевного, який шукає проводу і команди; якого гаряча, але обмежена любов до свого, до рідного – спихає до значення народу-провінції. З милим, але провінціальним патріотизмом.

Такий патріот гордий – як донедавна італійці – на свої руїни і музеї, як недавно німці на свою музику і Ehrlichkeit (честність); як ми – на козацькі вуса, «рідні» пісні, або на побутовий театр. Сей патріотизм – для домашнього вжитку, – не раз переконаний і завзятий. Але його амбіція і любов – обмежується до речей дрібних.

У великих – він з респектом збочує перед іншими. Як недавно венеційський вуличник, простягаючи жебрацьку руку до лорда, що приїздив на відпочинок до свого палацу на Канале Гранде… Як колись німці, що громадно затягалися ландскнехтами на службу чужих володарів, як маршал де Сакс у Франції, або Рененкампфи, Бермонти і інші балтицькі барони на службу царя… Як оте Квітчине «малоросійське дворянство», що трималося рідної старовини, плакало над віршами Кобзаря і варениками, але за щастя уважало сміти схилитися до ручки найяснішої царевої на троні Петра… Як духові нащадки того дворянства, які себе замордувати дадуть за апостроф, чи за дату уродин Мазепи, але які щиро пропагують конечну потребу «зіллятися в одну державу полуднево-руського племмені з північно-руським» (Куліш); які за щастя уважали, що можуть подати плащ міністрові СССР, що ласкаво з’їхав до Львова. Як Гренджа Донський, славний поет Закарпаття, що «його шию хоч відріж – а не схилиться вона, бо такий він іздавна» – аж до того моменту, коли написав гімн на честь голови Чеської республіки.

Але хто ж відмовить сьому поетові почуття патріотизму, або високошановній пані Омельченко, другій оздобі Закарпаття, яка для просвіти бідного нашого народу видає для нього по-українськи книжечки про Бенеша…

Все се також патріотизми – але інші!

Вони так різняться від себе, як ніжна мелодія Шуберта від Марсельєзи. Як поезія венеційської гондоли з «Санта Лючія» – від вистріленого в небо ліса рук чорних сорочок мусолінівської Італії. Як чула малоросійська оперета – від Крут і Базару.

Певно, не один з нас сушив собі голову проклятим питанням: чому, якій таємничій силі завдячують упривілейовані народи свій патріотизм? Його напняття, розмах, гордість, широчину? Чому не піддається він нічиїм впливам? А навпаки, втягає, абсорбує, підпорядковує собі, як регіональні, інші, провінціальні, загумінкові патріотизми, – мов повітряна труба пісок і каміння, щоб закрутити їх в свойому вирі й шпурнути де схоче?

Одну з тих таємних причин оглядали ми щойно. В становищі, яке зайняла Велика Британія в ефіопськім конфлікті. Не розділяю тут своїх симпатій чи антипатій. Уважаю, що невдача фашистівської Італії пішла би на руку лише масонерії, жидівству, Росії і комуні, не нам. Мені йде про інше. Про ту однодушність, з якою ціла громадська думка Англії – за незначними виїмками – дала урядові carte blanche для його політики оборони імперії хоч би ціною війни. Може англійці помиляються. Але – зауважив один француз – коли англійці помиляються, так вже помиляються всі накупу, без виїмку, а через те в останнім рахунку вони таки мають рацію.

Уряд, консерватисти, ліберали, трудовики, жіноцтво, мілітаристи й пацифісти, прихильники і противники Ліги Махінацій, соціалісти і архієпископ кентерберійський – всі враз виступили проти Італії, всі приплескували висилці ГомФліту на Середземне море, як рівно ж – найгострішим санкціям. Хоч всі, а бодай більшість знала, що треба було якомусь капітанові його британської величності, десь коло Мальти, випити зайву склянку віскі перед зустрічю з італійським кружляком – і вже готове повторення 1914 року. Хоч знали, що санкції – се нова хвиля безробіття. Ось в чім одна з таємниць сили того патріотизму! В готовності відкинути на бік всякі розважання, всякі огляди на вигоду й спокій, поставити на карту величезну ставку, може ціле діло предків, – коли в грі ціле майбутнє Англії як нації.

Англія побачила в Мусоліні нового Наполеона. Все одно, правильно чи ні. Угода з Наполеоном для Англії неможлива. Отже краще відразу сісти до рішаючої гри, по-мужеськи глянути в очі немилому, але неминучому фактові.

І ще на другу таємну причину того патріотизму можна було звернути увагу в тих трагічних подіях.

Англія, толерантна, вирозуміла, флегматична Англія – нагло вибухла якоюсь чисто полудневою, в нас сказали би, «зоологічною» ненавистю до Італії. Чорні сорочки Мослі не сміли показуватися безкарно на вулицях Лондону. Появу Мусоліні на екрані стрічала неприязними вигуками – звичайно така стримана, опанована англійська публика.

Мобілізація флоту і мобілізація духа. Кождочасна готовість до скоку, погорда до вигідного лежання на печі, – ось в чім таємна міць сього патріотизму, його істота.

Британець – флегматичний. Напівсплячий, мов той кіт на запічку, що жмурить очі, ніби нічого не чує й не бачить. Іноді навіть дасть себе злегка сіпнути за хвіст. Але хай-но перед ним десь – де ваше око ще нічого не спостерегло – з’явиться пес або миша, і вже маєте перед собою не лінивого сибарита, а готового до скоку тигра: з випнутими м’язами передних ніг, з хвостом, що мов ціпом молотить землю, з зловішими вогнями в очах, з перекривленою зубатою пащекою. Певно, не лише ричать в таких випадках англійці. Вони ще покликуються на статути Ліги Націй, на інтереси гуманності й цивілізації (які в думках англійців завше покриваються з інтересами імперії). Та се справи не міняє. Постава Болдвіна, Гоара чи Ідена – в ті критичні часи – була ідентична з поставою того кота чи тигра.

Інші Болдвіни, не бритійські, насичені іншим патріотизмом – роблять інакше в таких випадках. Коли бачать готового до нападу пса, беруть клаптик паперу і старанно виводять напр. таке:

«Дорогий товаришу Сталін, невже ж ви не розумієте, що інтереси людськості, її щастя, а рівно ж свята доктрина соціалізму, яку ж і ви визнаєте, добро України, на якім же ж і вам залежить, вимагають згідного пожиття між котом і псом, або між котом і мишею?» –

і т. д., як промовляє вже від десятьох літ, наче «дзяд до образу» Володимир Винниченко до Ц. К. Ком. Партії. Яка ж різниця в тих двох патріотизмах – національнім і загумінковим? Що один мудрий, а другий дурний? Почасти, але не те творить головну між ними різницю. Головне – що один не боїться з печі скочити, а другого – з неї кочергою не зігнати.

Тут приходить в гру щось більше, аніж розум. Довгаль пише про се:

«Філософи інтелектуалістичної школи звичайно на се не звертають уваги. Вони трактують душу одиниці як певну систему ідей і поминають факт, що велика її частина теж складається з прагнень».

Він уявляє собі народ, в якім інтернаціональні ідеї опанували душі половини того народу, патріотичною ж лишилася тільки друга половина. Повстали би тоді непорозуміння і дискусії, ідея народу була би жива, присутна в усіх умах. Але природа почуття, зв’язана з тою ідеєю, була б різна і зовсім інакша в кожної з тих половин людності. З одного боку – почуття прив’язаності й посвяти, з другого – нехіті, ненависті або байдужості (себто брак почуття). Зусилля одної половини, що мала за ціль заховання народу як єдності, паралізувала би і їм протиставилася би байдужість або спротив другої половини, яка стреміла би переломати границі національної відрубності, усувалася би від співділання в національнім чині, лучилася би з своїми інтернаціоналістичними співвизнавцями в інших країнах.

В таких умовинах, хочби всі були навіть досконало думаючими людьми і прагнули добра цілого людського роду, народ був би дуже слабий і мабуть яко такий хутко перестав би існувати. Бо, хоч обидві половини й любили би свій народ, але інтернаціоналісти не розрізняли б «добра всіх» від добра цілості, себто нації. Для них не було народу, як цілості, як чогось, далеко більшого від суми живучих одиниць. Для них добробут – і то матеріальний добробут всіх живучих, або лише їх більшості – був чимсь, чим не вільно було жертвувати для майбутнього. Народи, яких верхівка має таке поняття про «щастя всіх» – недовговічні [William Mc Dougall Psychologja grupy. – Lwów, 1930, s. 292 і слід.].

Супроти конечності вибору між добром всіх і добром цілості – знайшовся бельгійський народ в 1914 році.

«Чи не є правдоподібне – питається Довгаль – що коли б бельгійський народ згодився на панування німців, то матеріальний добробут всіх живучих горожан Бельгії міг би навіть зрости, не зменшитися? Навпаки, вибір, який зробили бельгійці, не лише потягнув утрату життя великого числа горожан і гіркі терпіння для решти, але вимагав і великих матеріальних жертв на те, щоби могла бути втримана цілість, могла розвиватися як незалежний народ. Були й такі, які казали, що могли би так само добре жити під німецьким пануванням, бо правили би ними щонайменше так само добре, а може й ліпше, аніж їх власний уряд; що для Бельгії було б ліпше, коли б увійшла до групи німецьких державок як член федерації».

Але бельгійці вибрали інший вихід, бо в них власне глибоко вкорінився той другий патріотизм, що дбав не про користі моменту, не про матеріальний добробут, не про добро всіх, лише про тривалість народу як незалежної цілості [ibid., s. 294]…

Перший патріотизм дбає про так званий добробут одиниць чи класів, хочби народ як цілість згинув, бо любить перш сей добробут, а потім Бельгію чи Німеччину залежно від того, де той добробут знайде. Ubi bene, ibi patria.

Не йде мені про війну. Йде про загальне наставлення, про настрій сього патріотизму. Йде про дві речі: перше, про розуміння, що світ є світ конфліктів, не іділій, не вигоди. Друге, – що треба любити своє, напр. любити свою прекрасну Срібну землю Закарпаття, але – любити лише її, а не, скажім, водночас Прагу.

Ось підстави того вищого патріотизму. Хто їх не має, той скорше чи пізніше знизиться до ролі панегіристів: Тичини, Гренджи Донського і інших, або коли хочете актуальнішого прикладу – до ролі раса Гукси.

Візьмім Росію – давню й теперішну. В нас вона є предметом адорації. Але адорують в ній якраз те, що варто відкинути. Не зауважують, натомісць, тих рис, які зробили з неї великий народ. Не зауважують рис вищого, не загумінкового патріотизму.

Сі риси – се передусім цілістність, нероздвоєність, виключність, шовіністичність російського патріотизму. Сим імпонував він і своїм і чужим, навіть європейським снобам. «Аз єсм Господь Бог той да не будуть тобі бозі інії, разві мене» – сі слова трискають гарячим приском з усіх маніфестів, заяв і постанов царів і комісарів, з часописів, з сторінок російської літератури колишньої й теперішної.

Сим той патріотизм так страшенно різнився від нашого. В нас – так часто замість власного Бога тісною юрбою товпилися не раз на покуті чужі: чи то слов’янство, чи Союз Народів, соціальна революція, чи Схід Європи, чи ще щось інше. Многобожність була і в Елладі і в Римі Але там все ж хтось тримав булаву – Зевс чи Юпітер. В нас була демократія, голови не було – було безголов’я навіть на Олімпі.

Ось постать царя Миколи 1-го. Виїмково цілістна. Як устрій держави він визнавав абсолютну монархію або республіку. Гібридною формою конституційної монархії – гидився. З тих самих причин не хотів визнати унії, визнаючи православ’я і римське католицтво. Можна було боротися з ним і з ідеєю, якої був блискучим втіленням. Але треба признати, що мав стиль, почуття власного права з ласки Божої. Як домптер в клітку до львів, входив серед ув’язнених декабристів. І завше ті ломилися морально, майже завше кінчали актом каяття – «припадали до стіп Його Величності». Так робили декабристи, Бакунін, Кельсієв, співробітник Герцена й інші. Віра в свою місію, ідею, певність себе – ось чим колись імпонував царат.

І то навіть чужим. Єва Бальзак, уроджена Жевуська, пише в 1851 до одного знайомого про чар, який робила на Бальзака постать царя:

«Перед смертю він обдумував новий твір, де мав нищити перверзні революційні доктрини, що від кількох років підточують нашу суспільну будову… Цар Микола був предметом його особливого культу. Він дивився на нього, як на єдиного представника в Європі – спасенної засади авторитету. Бальзак все мав перед собою бюст царя, він казав, що йому ставало легше на серці, оглядаючи сю чудову голову, що вона заспокоювала його журбу за майбутнє Європи, що в сім імператорськім погляді було щось величавого, незрушимого, що мусило вдаряти маси, як жива маніфестація божеської думки» [Lu 9 XI 1934].

В Миколі 1-м втілювалася ідея, яка триста літ накидала себе міліонам людей. Було се безумовне переконання в своїй вищості, в покликанні – панувати, в’язати й рішати, милувати й карати, в вищості своєї породи і породи народу, над яким панував. Гордість невільника – служити під таким великим володарем – входила як сутєвий складник в почуття патріотизму росіян, які дивилися на себе як на вищу расу. Се почуття вищості одідичили по цараті й большевики. І так, як царат голомшив наш загумінковий патріотизм, викликаючи захоплення у Куліша – до царів, у Костомарова – до російського народу, – так тою самою зброєю голомшать теперішний наш загумінковий патріотизм большевики з їх новим декалогом, з новою інквізіцією, з новими Четями Мінеями, з новим цезарем і папою в одній особі, з догмою безпомилковості. Слова «да не будуть тобі бозі інії разві мене» – не звучать як жарт в устах наслідників Романових.

Той самий дух виключності і власної вищості віє і від цілої російської літератури – від Тургенева, Пушкіна, Белінського, який, сам переслідуваний царатом, – приплескував йому за те, що заслав Шевченка. Національна гордість, претензії панувати над іншими, над світом – голосною луною відбивається від творів Блока і Бабеля.

І перед сею силою не витримала душа многих наших сучасників, як перед силою Миколи 1-го заломилися Квітка, Костомаров і Драгоманов, що писав:

Ти русин північний, один з всіх братів

Велике зложив государство.

Нехай же та сила послужить на поміч

Слабішим братам у слов’янстві.

Гуманісти, вороги сили, як ідеалу для свого народу, – завше як «слабші» схиляли голову перед силою чужого. Їм імпонував розмах тої сили, їх сліпила жагучість тої віри, що спалила їх власну, що розторощила їх – ота «московська сила – велика, велетенська, фатальна» – як писав Xвильовий; яка «кістки і нерви дерла нам, немов залізним терпугом» – як плакався Сосюра; яка «ломить нас і наказує йти куди схоче», навіть «стріляти до мети, яку недавно будував своїми власними руками як певний щит» – як звірюється Антоненко-Давидович.

Ся фатальна віра роз’їла й зломила цілий наш ясний і бадьорий патріотизм 1917, що взяв собі за символ Володимирів Тризуб. Ся ж віра, пів-віку тому, зломила збуджений Шевченком козацький патріотизм. Ся ж віра загнала нас назад у вузький хлів провінціалізму – з мовою, апострофами, причинками до причинків, з піснями, фолькльором, етнографією, серпом і молотом і плугом, – залишаючи собі меч і перо: два найважніші знаряддя пануючих – вояка і жреця, того, що укладає обов’язкове для всіх «вірую» і того, що стинає єретиків, що проти того «вірую» повстають.

Що лежить в основі того патріотизму – Миколи І, большевиків, бельгійців? Нічого, тільки віра в своє право первородства, в вищість, в право порядкувати, володіти своєю землею, або світом; в готовності на всякі жертви для сеї ідеї, чи примхи, в погорді до вигоди; в абсолютнім зась всякому, хто хотів би зіпхнути їх з їх становища, в готовності до скоку; в розлеглості їх забаганок, в відчуванні, що ті забаганки здобуваються найбільшими зусиллями і жертвами, в готовності на них, в переконанні, що світ – се арена конфліктів, не іділій.

«З усіх форм суспільного протиставлення, – каже Довгаль, – конфлікт і боротьба найсильніше ділають на розвій національної свідомості і національного характеру, бо перед зором всіх одиниць ставлять спільну ціль, а се ж передумова, щоб осягнути найвищий степень напняття збірної психічної активності і волі. В сих умовинах ідея нації і воля, що прямує до її оборони… запановують над всім в умі одиниці» [W. Mc Dougall op.cit., s. 285].

Про вагу «протиставлення» для формування національної душі говорить і іншій автор, француз: патріотична

«пристрасть складається з двох відрухів… Спочатку людина стверджує в серці певну подібність, свою певну спільність з іншими людьми. Вона говорить: «сі люди тої самої породи, що й я». Або: «вони мають ті самі інтереси, що й я, ті самі спомини, ті самі сподіванки». Вона каже: «вони мої брати». Потім, вона збирає тих людей, подібних до неї, зачеркує довкруги них коло і відділяє їх від «тих, що не є її братами»… Всяка нація повстає тоді, коли складається з тих двох відрухів. Подібне лучиться з подібним, потім відділяється від неподібного». Сей процес спостерігаємо в усій природі. Всяка збірна істота мусить мати волю з’єднатися і волю протиставитися: любов і ненависть [Julien Benda Duscours à la mation europeene, p. 285 – 287].

Те саме іншими словами сказав італієць Парето:

Прив’язання до своєї віри і відраза до віри чужинецької є, назагал, покажчиком інтенсивного відчуття своєї власної віри. Добре, що люди чину мають і се прив’язання і сю відразу [V. Pareto Traité de sociologie générale § 1853].

Навмисне підкреслюю тут слово відчуття. Бо не можна уважати ідею, саму ідею за порушуючу силу наших вчинків.

«Самі ідеї – тої мотивуючої сили не мають. Уявлення якогось предмету аж тоді стає імпульсом до чину, коли уявлений предмет стане предметом якогось тривкого почування», предметом любові, ненависті, адорації або погорди. Розум грає другорядну роль [W. Mc Dougall op.cit., s. 282].

В нас дуже багато балакають про «свідомий розум», як стимул до чину, як підставу, на якій будується патріотизм. На мою думку, краще про се сказав Остін Чемберлен, знаний політик Великої Британії, член нації, якій мабуть ніхто не відмовить почуття патріотизму. Як міністр закордонних справ, ось що заявив він в Женеві на трибуні Союзу Народів:

«Те, що пхає нас, англійців, до чину, се – традиції, прив’язання, пересуди, емоції або почування. Рідко коли – віч-на-віч з великою проблемою ми даємо себе вести суворій логіці філософа чи історика, які студіюють в спокою, здалека від гамору щоденного жйття» [Matin, 15 X 1935].

Прекрасним прикладом примінення сеї філософії в житті – може служити напр. сцена з уже названих «Бенгальських гусарів». В тюрмі у противника, наймолодший, готовий заломитися перед грозьбою тортур – кидає блюзнірчі слова на Англію: він не знає – до якого чорта має берегти її воєнних таємниць в тій далекій Індії? Тоді встає Купер – Мак Грегори і хоче йому се логічно витолкувати, намагаючися повторити тираду, яку колись чув від майора, – чого треба бути вірним прапорові, не зраджувати своєї країни і пр. Се йому слабо вдається, він не може зв’язати двох слів, і – на скріплення своїх доказів ударом п’ястука збиває молокососа-єретика з ніг. Ось спосіб поступовання народу, до якого належать ті гусари, той Чемберлен. Ось їх патріотизм.

В нас багато говорять про «стихійну волю і свідому волю». Перша мовляв – спонтанна, незорганізована, без ясних цілей. Друга, зорганізована, з певними цілями. «Трагедією є, коли в політичнім житті веде перед стихійна, а не свідома воля» [Українські вісті 7 II біжучого [1936] року, звіт з відчиту др. В. старосольського про «розум і волю»]. Та «свідома воля», мовляв, мусить бути і підставою патріотизму.

Але я таки схиляюся до думки Чемберлена. Річ ясна, що кожда воля мусить бути усвідомлена. Але не до того степеня, щоб те усвідомлювання, вивертаючи на бік всі «за» і «проти», забивало всяку волю і всякий стимул чину! Та «неусвідомлена» воля, «неусвідомлена» любов до свого краю – добре провадить і Чемберлена, і Мак Грегори і міліони їм подібних, є дійсним організуючим чинником. Тимчасом, коли нпр. «усвідомлена» воля соціалістів – веде їх простісінько до національної зради – в табір Інтернаціоналу. Се, мабуть, не випадок, що про значення «свідомої волі» і про першенство «розуму» над чуттям – говорять якраз ті, які так охоче підлягають всякій чужій волі, які з цілим своїм суверенним розумом такі безрадні перед аргументами противника.

Читайте чолобитні Винниченка чи Тичини, чи кого іншого, чи спить в них розум? Ні, кожний з них добре уявляє собі катастрофу, що несе большевизм на Україну. Але що ж, коли у них з особою Сталіна не вяжеться тривке почуття ненависті, яке в’яжеться напр. з особою Мусоліні в англійської вулиці; яке в’яжеться в Сталіна з уявою про Україну. Тим чолобитникам чуже почуття самопошани, зневаги, почуття своєї вищості. Тому і не повстає в них ніякий імпульс до чину, до того чину, який є прикметою вищого патріотизму.

А коли і є якесь почуття в тих чолобитників, то скорше почуття своєї нижчості. В такім випадку се почуття стає стимулом до чину – але до чину самопониження, самоопльовання. Се те почуття нижчості, яке унормоване, у виді лояльності до царя, – керувало вчинками малоросійського дворянства за Квітки-Основ’яненка. Запевно, в положенні Англії не була ні Фінляндія, ні Чехія. Тим не менш вони здобулися на реакцію проти Росії чи проти Австрії, на вияв свого – якого ж інакшого патріотизму, аніж згадані щойно сталінські панегіристи!

Мені скажуть: ні Винниченко, ні Тичина, були в положені Ідена. Запевно! Не був в його положенні і Шевченко. Але тим не менше, в нім жило те саме патріотичнне почуття, що в бельгійців, що в Ідена, що в англійців, коли він писав «караюсь, мучуся, але не каюсь». Коли під гнівним оком поета розсипалася мов нежива, потуга царату, яким погорджував, якого ненавидів… Патріотизм «», «» і «», був інший, аніж патріотизм Гренджи Донського чи Сосюри. Коли Шевченко і писав оди, то . Наші ж закарпатські патріоти до Гуса оди не написали би, бо не був він ані президентом ані навіть міністром Чеської республіки.

Патріотизм Квітки, який любив свою країну і – царя; патріотизм Винниченка, який любив свою країну – і Сталіна; патріотизм Гренджи Донського, який любив свою країну і – Масарика; патріотизм отих швейцарців, які любили свою верховину і – Людовіків французьких; патріотизм Драгоманова, який любив свою країну і – як маму рідну – велику Росію; патріотизм соціалістів, які любили свою країну – і людськість, Інтернаціонал чи Лігу Націй; які страшно тішаться, коли їм удасться знайти неіснуючий закон розкладу держав, і повстання якихсь надрядних, наддержавних формацій, се патріотизм провінціала, рідного загумінку.

Патріотизм селянина, який любить свою Полтавщину чи Бретань, але так само вищу спільноту – Москву чи короля в Парижі. Се патріотизм рідної дзвіниці, яка ніколи не є йому головним осередком. Патріотизм, що завше молиться на якусь столицю, якому завше міродатним буде її мода, смак, добрий тон, навіть мова. Патріотизм племені, не нації – регіоналізм.

Щоби знайти якийсь зрозумілий символ, скажу так: один патріотизм – локальний, місцевий – се патріотизм середньовічного бюргера-міщанина, який журиться лише вузькими справами свого оточеного мурами міста, але залишає лицарям, що сидять по своїх замках мов вірлн в гнізді – розбиватися по великих, битих шляхах. Другий патріотизм – власне патріотизм тих лицарів, пануючої верстви, яка диктує бюргерові-міщанинові, які і скільки податків має платити, якої віри – католицької чи гугенотської – триматися (cujus regio ejus religio) і якому королеві – англійському Едвардові чи французькому Карлові служити. Се все були для бюргера-міщанина речі абстрактні і неважні, він журився лише своїм майном, своїми достатками.

Коли греки (посли царя) принесли Святославові, щоб здихатися його, – «злато і паволоки», – князь не глянувши віддав їх своїм «отрокам». Коли ж нові посли принесли йому мечі і зброю, він радо приняв їх і тішився ними. І донесли посли цареві: «лют се муж хоче бити, яко іміння небрежеть, а оружиє ємлеть». Се був один патріотизм. Другий – був патріотизм «татарських людей», яким байдуже було, хто «оружиє ємлеть» – їх князь чи хан, аби зберегти своє «іміння». Символи двох патріотизмів – добробут і панування.

Я сказав би, що в сім обнаженім від всяких доктрин, голім інстинкті панування – і лежить суть того патріотизму, який ми подивляємо в англійців, в бельгійців, в росіян. Старий Мольтке дивувався, що доктрини, якими Франція звойовувала Німеччину – мінялися. То з’являвся француз за Рейном, як вояк правдивої віри, то як вояк революції, то цивілізації, а все – з одною метою – підбити сусіда. Кіплінг в своїх оповіданнях потрафив зіскребти брехливо-балакучу хвилеву шкіру і знайти під людиною з часів машини – людину Гомера і Біблії. Людина з своїми інстинктами є завше та сама. І коли ви читаєте напр. совітського письменника Бабеля – «Конармія», яка вогнем і мечем перейшла Україну, то з нього на вас визирає не людина СССР, але людина з Біблії.

В мої студентські часи в Петербурзі стрів я одного російського соціаліста, людину енергійну і жертвенну. Коли він зазнайомився з цілями українського національного руху – ніколи не забуду як блиснули його очі і як він ледве пануючи над собою, скрикнув: «Ага, так ось такі ваші цілі, ось чого ви чекаєте від повалення царату… Ну, добре – на другий день по революції ми з вами ще поговоримо!» І в його очах миготів вже тоді весь фанатизм і вся ненависть до нас і Керенського, і Леніна, і Дзержинського, і Постишева!

Очевидно, в публічних виступах, оті предтечі Дзержинських вистерігалися говорити просто – «ми з вами порахуємося», з вами – з українцями. Так «розпускати язика» – було б і недемократично, і неполітично. Як писав знаний правник Вальтер Роде – ніколи не каже переможець до подоланого: «ми хочемо щоби тебе не було, отже ти є зрадник». Хитрун каже: «Тому, що ти зрадник, ми хочемо, щоби тебе не було».

Тому большевики насамперед подбали про логічне виправдання своєї політики супроти нас. Вони проголосили, що йдуть порахуватися з нашою «контрреволюцією», коли з димом пускали наші села; або з «наймитами закордонного капіталу», коли сараною налітали на країну «ставків, млинків і вишневих садків». Але суть від того не мінялася. Так колись орди узброєних північних французів сплюндрували вогнем і мечем багату країну альбігойських «єретиків» – офіційно за те, що ті були маніхейцямн (себто приписували створення світу двом засадам, добрій і злій, Богові і діяволові), на ділі

«тому, що так завше буває: хто мав багатства, але не вмів їх боронити, мусив бачити, як їх йому рабував той, хто хоч бідний, мав енергію до боротьби і перемоги» [V. Pareto op. cit. § 2516].

Річ ясна, оте своє «ми з вами поговоримо» – оту милу розмову пізніше умотивовували предтечі Дзержинського різними прекрасними гаслами. Але не свою ненависть логічно випроваджували вони з своїх теорій, а своїми теоріями пізніше прикривали ту первісну незнищиму ненависть – свій чисто емоційний патріотизм. Се позасвідоме – се душевне наставлення, душевна конструкція накинути себе – є праджерело того патріотизму. Воно – найважніше, воно – міродатне. Решта – лаштунки, маски.

Коли упокорена німецька делегація, з Ерцбергером на чолі, перейшовши німецькі лінії в осені 1918 року, простувала до маленького ліску, де чекав їх в салон-вагоні французький маршал Фош, німці опинилися перед салонкою Наполеона ІІІ-го. Фош хотів змазати ганьбу 1871 року, і показав, може нехотячи, що в сім страшнім конфлікті не французька республіка бореться з німецьким цісарством, не захід зі сходом, не цивілізація з культурою – а вічні і однакові вчора і нині інстинкти двох пануючих рас; однакові вчора і нині, незалежні від їх кождочасної форми. А коли розбита Франція в 1871 по абдикації Наполеона, питалася Бісмарка, що все йшов наперед – з ким же ж він воює, коли Наполеон зрікся, той відповів: з королем Людвіком 14-м. А лорд Іден заявив, що стара Англія буде гостинна для Мусоліні і охоче – в разі потреби – дасть йому притулок, як колись Наполеонові на св. Олені. Бачите, яку зникаючу ролю грають в сих патріотизмах ідеології, теорії, і слова?

Ще маркантніший приклад. В споминах Бесідовського, один з учасників наїзду совітської кінноти на Україну, оповідає, як вони паціфікували наше село, як з димом пускали хати, а на Соловки гонили – селян. І пише: «не раз мені здавалос я, що я командую гусарами Міхельсона, що приборкували селянське повстання Пугачова». Хто був Міхельсон? Се був генерал Катерини ІІ-ої, якому було доручено розбити й розпорошити банди Пугачова. Ідеологія, якою прикривав свій рейд Міхельсон, була цілком противна і навіть ворожа большевицькому завойовникові України. Міхельсои був слуга цариці, а Пугачов – звеличується в большевиків як революціонер, бо де йшов, проголошував знесення панщини, кріпацтва. А большевики – в їх уяві – нищили наше контрреволюційне село.

І все ж совітський соціалістичний письменник-кавалерист на Україні уявляв себе гусаром Міхельсона! Аберація? Ні! Лише доказ – яку малу роль в розумовій мотивації тих патріотів грають слова і програми. Перед ним лежали українські селянські джунглі, як перед генералом Катерини – надволжанські джунглі – широкої маси отих бюргерів-міщан, орачів-селян, – маси, над якими панує вища верства, аристократія, чи вищий народ білої кості, і він карав бунт тої черни проти нових (в їх власній уяві) лицарів, яким чернь мусила платити данину, як катерининські кріпаки.

Правдивою причиною його діяльності було оте підсвідоме почуття своєї вищості, приналежності до вибраної пануючої верстви або народу… Так мусили себе почувати на Україні генерали Петра 1-го, легіони маршала Лотея в Мароко, Кітченера в Судані або Граціані в Абісинії. Те почуття сили, права панувати ділає тут, не та чи інша ідея, бо як бачимо, – той совітський письменник сам властиво не знає, яка ідея рухає ним, плутає часи, противників, епохи, верстви, як плутали їх Іден, Бісмарк, Фош. Лишається тільки ота гола жага вищої касти, яка потім вже добирає оправдання для неї: добирає логічного обгрунтування для свого нелогічного почуття патріотизму.

Коли б вовк, що пориває ягня, міг говорити, він теж видумав би якусь прекрасну теорію, щоб оправдати свій вчинок. Як знаємо в байці про вовка і ягня, сей перший навіть старається дібрати таких аргументів. І направду, вони не звучать менше переконуюче, аніж аргументи Сталіна чи Кітченера. Не треба думати, що та підсвідома воля – утриматися за всяку ціну – є підставою лише зачіпного патріотизму. Так само й оборонного. Джерело патріотизму Іспанії, що боролася з Наполеоном, або патріотизму українського села і міста – було те саме. Різні висувалися логічні оправдання того бажання самоутвердження: оборона віри (XVII вік), свободи проти деспотії (перша половина XVIII), оборона осілої цивілізації проти номадів (XX вік) – суть справи від того не змінялася. Так само як не мінялася суть справи для росіян від того, чи на Україну наїздили генерали Петра І-го чи ІІІ-го Інтернаціоналу

Щасливі ті, що бачать життя таким, яким воно є, без маскаради і фраз. І смішні ті, які дійсно прикладають вагу до вовчих теорій і аргументів, які доводять, що власна ж теорія того чи іншого Міхельсона забороняє йому таке нечемне поступування. Як два рази два чотири – ясно, що соціаліст так поступати не може! Неможливо ж, щоби два рази два було на Україні – п’ять! Се ж суперечить логіці математики чи соціалізму! Тим убогим духам придалася б глибока увага Гобса: коли б від того, чи два рази два є чотири чи п’ять, залежали інтереси міліонів, то за те чотири чи п’ять билися б і кривавилися б тисячі людей – точнісінько так як кривавляться за Маркса чи за тризуб.

Не розум, не калькуляція, не теорія лежить в основі патріотизму. В його основі лежить почуття, голе, безмотивне почуття: панувати. Почуття, якого ніколи не зрозуміють ті, що «розумом» гадають розв’язати – зовсім не розумової, не логічної природи спору. Чи в них говорить нерозум? Часто, але часто й самообман, коли закоханий в спокою змушує себе вірити в гарні слова, яких ніколи не ощаджують убогим духом Міхельсони.

Італійський соціолог каже:

Люди мають дуже яскраво виражене бажання надати логічну політуру своїм акціям, і апостеріорі винаходити для них причини, які одначе ніколи не є правдиві [V. Pareto op. cit. § 154, 1710]..

А інші люди – мають непереможну охоту вірити в ті неправдиві причини як в дійсні. Напр., що большевизм направду підбивав Україну, щоб її визволити. Vulgus vult decipi, ergo decipiatur. Або по українськії: дурня і в церкві бють.

Мені скажуть, що твердити се, значить спроваджувати закон нашого життя до законів джунглів. Я нічого не спроваджую, я стверджую факт, я його не видумав. Бідні ті, які його не можуть або не хочуть бачити. Признаю, що символ того патріотизму, який втілюється то в генералі-погромнику Міхельсоні, то в кітці, готовій до скоку, чи в тигрі, чи може як в Одісеї – в тім страшнім вепрі, в тім «кабані, що з леговиська виліз, сторчки щетину піднявши, з яскравими страшно очима», і став перед Улісом, не все є приємний для ока. Але коли вже вибирати – то не знати кого: чи того потвора, чи його (провінціалами ушляхетнену) гуманну відміну. Англієць Мельфорд пише:

«Всі істоти, що живуть дико, знаходять певного роду благостан в собі природних умовах існування… В шаленій екстазі любовного крику, що вилітає удосвіта з горлянки чудового птаха понад верхів’я дерев, щоби покликати до себе «її», отсю незнайому, в тім, що сей птах, саме так уформований і так тремтячий з зворушення може гукати в тім місці, – в тім правда і щастя його життя! Цілком так само, як для дикого кота є те щастя і правда – в його пружавім, незрівнанім скоку, яким – той звабливий і жорстокий демон – перегризає тому птахові горло, що співав тріумф життя…

Так, але де ся правда і ся принада, коли людина підливає в шинку пивом товщ, що з неї звисає?.. Вираз обличчя такої людини підозріло пригадує се огидне створіння, в яке дурна годівля з пекельною злобою перетворила – чистого, звинного і жвавого дика, яка того дика попросту – усвинила… Бо свиня – се діло і злочин людини – найочевидніший доказ, в що обертається «правда», коли до неї візьметься людина, щоби її «уліпшити» з точки погляду своєї тупої перспективи черева…

Тому кажу, грішить людина проти Безконечної Свідомості – коли, все одно чим спонукана, бачить «поступ» в фактах, які є лише доказом звироднення: ось сильне, звинне і чисте створіння переміняється в брудний клуб мяса, що живиться падлиною, що важить сотки фунтів, а вона, людина, дає тій потворі золоту медаль за те, що слабі ноги вже її двигати не можуть!» [Frentice Mulford Moć ducha].

Прошу мені вибачити, але маю враження, що многі гуманісти, що стремлять ушляхетнити зоологічне життя, і створити «кращий» тип «культурної людини», мимоволі може допроваджують ось до таких прикладів досконалості. Такий згуманізований тип людини чи народу уникає жорстокої боротьби за існування, дістає обильний харч, медалі і нагороди, але мусить з непроходимих шляхів в лісі перейти до гноївки в хліві, щоби таки скінчити під ножем.

В нас часто уживається дурне окреслення – «зоологічний шовінізм». Коли його приймемо, то зараз побачимо, що властиво є два зоологічні патріотизми, бо обидва спираються на підсвідомім інстинкті породи. Який з них кращий – річ смаку.

Але певне одно, що тим «усвиненням» кінчиться патріотизм отсих, що заперечують «зоологічний» патріотизм. Вони лишаються патріотами, але такими як Шпонька, пан Халявський, Обломов, наше «малоросійське дворянство», яке почало панегіриками на честь царів, а скінчило на забиванні мух в своїх маєтках. Як Абд-уль-Гамід в своїм гаремі. Як емір бухарський, васал царя, що в своїм пестрім халаті збуджував сміх юрби, коли приїздив в літі до Ялти на Крим. Як індійські магараджі – гладкі, огрядні, налляті, що за продане право первородства удостоювалися честі стояти за спиною крісла англійського короля.

І так само як неправдою є, що згуманізовані і «ушляхетнені» типи міжлюдської чи міжнародної менажерії – є дуже шляхетні; так неправдою є, що ті «неушляхетнені», ті типи Кітченерів, Лотея, Ідена, що вони завше огидні, дикі і несмачні! Чи типи Лопе де Веги є типами уємними? Чи типи, виховані на його творчості, що основується переважно на мотивах помсти за зневажену честь нації; що вчить не прощати ворогові; що виховала націю, об якої гранітову непримиримість розбилися горді задуми Наполеона, що – мов її добрий дух – привела іспанську патріотичну молодь на вежі Сарагоси, і в провалля Самосієри, – чи сі типи є уємними типами? Чи типи англо-індуських офіцерів Кіплінга, які накликають помститися за мертвого побратима – є типи уємні? Читайте його «Людина, що була» – і побачите скільки шляхетності і героїзму криється в сих типах! [О. Грицай Лопе де Вега. – Вісник, 1936, кн. 1; Р. Кіплінг Людина, що була. – Вісник, 1935, кн. 12].

Сим «зоологічним» типам завдячують народи не завше – як в випадку татар чи большевиків – руїну. Часто вони творили великі речі – вони прокладали в пралісах шляхи, вони відкривали Америки, вони – як Англія в Судані, а Італія в Абісинії – здобували на пісках сотки тисячів гектарів нової урожайної землі, де могли б жити отсі шляхетні примірники, що ледве двигали на слабих ногах своє вигодоване тіло; вони зносили рабство і неволю в диких країнах; вони разом з нашим князем Ігорем запускалися в далекі половецькі степи; вони були організаторами великих спільнот, культур, цивілізацій, хрестових походів. Вони ж творили і незалежні нації – вони, ся каста, як пруські юнкери, англійська аристократія, японські самураї, отсі офіцери з «Бенгальських гусарів», варяги, Вільгельми Завойовники, Гарібальді й Вашінгтони.

Хто мав таку вдачу, в кого був живий отсей патріотизм, в тих були міцні постанови – бо вірили вони лише в себе. В того вічна була готовність до оборони, бо не іділією було в них життя і не за хлівом тужили вони… І навпаки, ті, які відкидали їх чесноти, які не носили в собі великої правди життя, тамті – кінчали саме тим хлівом. Кінчали, як ті греки, що по упадку держави розсипалися по Римській імперії, яких Ювенал викпиває як льокаїв і комедіантів, здібних на всякі штуки, щоби лиш подобатися переможцеві, які сміялися, коли сміявся римлянин і заливалися ревними сльозами, коли той плакав.

«Або як ті німці часів французького короля Людовіка XIV, які – пише французький академик Жак Бенвіль – старалися наслідувати наші звичаї, говорити нашою мовою»; як та Німеччина, що стала за Людовіка XIV якоюсь провінцією, «де нарід-плем’я ще говорив своїм сільським «патуа», наріччям, жаргоном, діалектом, але де освічені люди послугувалися лише французькою мовою, де німці уважали за честь служити в армії французького короля»; де Людовік XIV був – як його називав Ля Брюєр – «добрим пастирем», що вмів єднати одних золотою неволею, других добровільним рабством, де освічені французи питалися – «нащо насилувати німців, коли вони самі так спішаться служити нам?» [Jacques Bainville Histoire de deux people].

І навіть Гете казав Екерманові:

«Співати пісні ненависті без ненависті? Як міг би я, що визнаю тільки культуру і варварство, як міг би я ненавидіти (французький) народ, найкультурніший на землі, якому сам завдячую велику частину своєї власної культури»?

Се може й було дуже шляхетне, але коли того роду настрої запановували в цілім німецькім народі, стала його земля цереїздним шляхом для французів, другий раз для москалів, для всіх – чию культуру чи силу подивляли німці.

І лише, коли в Німеччині народився Фіхте, Арндт, Герес і інші – оті зоологічні шовіністи – народився і новий не провінціональний німецький патріотизм, який зробив з Німеччини націю.

Подібно було з Францією. Шовінізм Леона Доде, його похід проти заливу сучасної Франції німецьким духом, проти інвазії Вагнера, Гегеля, Канта – врятував Францію від інвазії Людендорфа. Так само як брак нашого протесту проти Пушкіна і Толстого – обезвладнив нас і підготував большевицьку інвазію Муравйова. Гарні слова писали Драгоманов, і навіть Франко, протестуючи проти фанатизму Шевченка, проти духа якобінства; але заник того духа – завше стягає народ до ряду націй-провінцій.

«Патріотичне чуття, – писав Леон Доде, – се любов до свого окруження і до землі, на якій хто живе. Нарешті і гнів стає теж оруддям… патріотизму. Я пригадую собі слова мого старого вчителя фехтунку: «Мій дорогий, – казав він мені, – щоби добре битися шаблями, треба шаліти (il faut rager). Певно, гнів се гріх, але на війні… felix culpa [Le stupide XIX siècle].

Ся felix culpa моментально, як бачимо, прокидалася і в Ідена, і в Мусоліні, і в совітськім Міхельсоні, і в англійськім адміралі Нельсоні, який наказував своїм людям: любити короля і ненавидіти французів як чортів. Навіть у жидів.

«Я свідомо говорю – Німеччина, а не Гітлер – пише жид-сіоніст Жаботинський, – не Гітлер, а німецький народ… Німецький народ дав Гітлерові половину своїх виборчих голосів… Кожний з нас знає німців, які всім серцем противляться гітлерівському режимові», і їм готовий Жаботинський стиснути руку. «Але рахуватися з ними було б те саме, що рахуватися не з локомотивом, яка тягне двацять возів, а з вагонами, які «не винні», що локомотив їх тягне» [Рассвет, 1933, ч. 472].

У всіх них, тих, яких я щойно згадав, підставою патріотизму є отся «підсвідома воля», якаж мудріша за «свідому» тих, які – навіть під колесами вагонів, – ніколи не видадуть голосу протесту, бо чи ж вагони винні? Чи винен російський пролетаріат, що має на чолі Леніна або Сталіна? Чи винна жидівська маса, коли в її імені ділають большевики – Урицькі, Троцькі і Ягоди? Чи винна російська демократія, що її осідлав царат? Їх «свідома» воля ніколи не зрозуміє – що то є та felix culpa Леона Доде. Сеї felix culpa знайдемо ні сліду ні в листах до Сталіна Винниченка, ні в словах Костомарова, що «історія веде не до розкладу, не до ворожнечі цілого слов’янського народу, але до згоди і взаїмності», ні в поезіях Сосюри, Тичини чи Гренджи Донського, ні в писаннях Вяч. Липинського про «братній по крові і культурі народ російський». Ні в Онацького, що мріє про «ідеальну справедливість, загальну для цілого людства», про «спільне поняття міжнародної справедливості» [Українське слово, 1935 р., ч. 129], який є за наївний, щоби припустити існування справедливості «лише для сильних», який вірить не в силу патріотичного почуття свого народу, а в слабість його в чужого народу.

Оскільки шляхетніший і мудріший від них був покійний президент Сполучених Держав Теодор Рузвельт, який казав – «засадою в політиці є говорити ніжно і тримати добру палицю в руці». Де вмирає та felix culpa, там запановує вигода. Де запановує вигода – там не може бути культу одного Бога, бо тоді вже нема наказу – «да не будеть тобі бозі інії разві мене», бо тоді той Бог кращий, за яким вигідніше живеться. Тоді наступає момент, коли з «вірнопідданчим благоговінням» цілують руку царя чи цариці. Тоді хиляться перед якимсь Миколою, який втілює неугнуту догму, стиль, почуття вищості.

Герцен писав: «аристократія, яка не вірить в свою незалежність, в своє право, що спочиває в крові і в білій кості, – то не аристократія, а челядь», юрба, голота…

До такої челяди дав себе зіпхнути не один народ, якому заміцним вином був патріотизм народів-панів. Такою челядю були отсі Безбородьки, Крушевани, Рененкампфи і потомки гордих січовиків, лицарів-хрестоносців і бояр молдавських, «жадною толпою стоящие у трона» російських царів. Се були ті винародовлені мадярські, чеські, хорватські шляхецькі роди – підпора трону Габсбургів аж до XIX віку, – ті, які шукали в завойовника задоволення своїх стремлінь до слави, блиску і культури, ціною виречення власної національності. Вони засвоювали собі чужий патріотизм, лишаючи для себе патріотизм місцевий, племінний, що виявлявся в любові до рідних танців, напитків, наїдків і пісень.

Нації, в яких жив комплекс нижчості, отсей племінний патріотизм, коли вони ще не зовсім рішилися зійти до значення народів-племен – басків чи провансальців – як напр. італійці – з болем питалися: чи сей їх стан тревитиме вічно? Але історія вже дала на се відповідь. Ми є свідками нечуваного, наглого винесення нових націй на арену життя.

Я пригадую, чим були італійці в дні мого дитинства. Були се люди, що розносили на продаж гіпсові фігурки, ходили з віслюками і мавпами по ярмарках і дворах розважати публику, тенори, що приїздили до тої чи іншої столиці порядної держави. Всі знали, що Італія має армію. Але італійський генерал, се був щось як швейцарський адмірал.

Чим були чехи? Чехи то не була навіть нація, то був фах – музики, або як видумали злосливі віденці – музики або злодія, що як народиться, хапає або за сопілку, або за грейцар. Німеччина була ще перед 1870 р. країною композиторів і поетів, щоб нагло перемінитися в країну Мольтке і Бісмарка, великих державних мужів з’єдиненої німецької нації. На Японію дивилися за мого дитинства з глумом і з погордою, значно більшою, як тепер дивляться на абісинців.

Як же ж сі давні погляди змінилися! Німеччина була першою країною Заходу, що дала нам нечуваний приклад того, як з’єднана нація може зовсім змінитися в своїй вдачі, в своїм наставленні до світа, в своїх імпульсах протягом одного-однісінького покоління. Багато книжок обговорюють се з’явище, дають йому різні оцінки, але всі автори однозгідні щодо радикальності тої зміни, яка зайшла зненацька в німецькім народі в такім короткім часі. Ся величезна трансформація народу доконалася практично протягом якихсь двацяти літ. Але зміна була переведена так основно, що майже все, що недавно було головною прикметою «германського» типу – за кілька десятьліть зовсім щезло. Зміна зайшла не лише в одиницях, в їх приватних поглядах на річи. Ні, ся зміна була глибока і динамічна, вона охопила буквально цілу націю, її вплив на історію нашої цивілізації хутко відчули всі. Сього діла довершила мала правляча верства народу відповідним вихованням його.

Подібна зміна зайшла на наших очах в психології другої нації – Японії. В часі так само короткім. Два покоління там вистачило, щоби до непізнання змінити душу того народу, який стрибнув від феодалізму до модерних часів – одним велетенським скоком. Зміна в привичках народу – досі доматорського, в соціальних поглядах, в напруженні національної свідомості, – наступила ніби на помах чудодійної палички. З орієнтального народу, свідомого своєї безрадності і нижчості, замкнутого від світу, уникаючого конфліктів – повстала свідома себе і своїх великих намірів Велика Британія Сходу. В часі двох поколінь Японія досягла становища, якого інші народи добивалися зусиллям кількохсот літ.

Подібний випадок зайшов з фашистською Італією, що до непізнання змінила цілу вдачу народу, ціле моральне і духове обличчя нації, до того часу лінивої, недолужної, жебрацької, замкнутої в своїм півострові.

Як се було можливо?

Відповідь на се пробує дати американський автор Кидд [Тут і далі цитую книжку B. Kidd Science of power]. На його гадку, розвій цивілізації залежить – не так, як досі думали, – від вродженої дідичності, майже незмінної, що переходить з батьків на дітей, як від дідичності соціальної, культурної, психічної, яку передає одне покоління другому – прикладом і вихованням. На розвій цивілізації впливають не так фізичні риси нашого знищимого тіла, що їх одідичуємо від родичів, як риси нашої душі, які нова генерація отримує через виховання. Коли в тім вихованні (наука і приклад) наступає перерва, народ може змінитися до непізнання, хоч закони фізичного дідицтва ділатимуть, як і досі. І навпаки, коли молоде покоління піддати впливам нової збірної психічної дідичності, – народ радикально зміняється.

Таке виховання може створити нову націю; прищепити народові нові ідеали, нову вдачу, новий характер, нові навички, нову дисципліну, новий життєвий стиль. Може надати новій генерації – зовсім нову психіку, нову душу. Плекання тих чи інших чувств може запалити серця новими ідеями, новими ідеалами, зробити їх здібними на не знати які жертви. Прикладом можуть служити ті міліони юнаків Великої Британії, які під час світової війни добровільно затягнулися під королівські прапори, пішли на жертви і смерть в службі своїй справі. Сила посвяти, яка пхнула ті міліони на жертви за ідеали англійської нації, – завдячує своє повстання не внутрішній індивідуальній дідичності одиниць, а збірній дідичності, яку засвоїло те покоління ще в дитинстві під впливом емоції ідеалу, збудженого прикладом і наукою.

Головним чинником, який переводить сю душевну переміну – є збудження нових психічних емоцій. Коли з тим чи іншим способом поведінки, з якимсь ідеалом виховання – зв’язується сильне емотивне зворушення, таке сильне, що людина готова на всякі жертви за нову правду, яку вщепили її малій вразливій душі. Кидд пише: «Велика таємниця віку, що йде – є, що цивілізація спочиває не на розумі, а на чувстві». Завданням інтелекту є не душити ті емоції, а їх контролювати. Своїй новій виховній системі завдячують, – каже американський автор, – німці той величезний ідейний підйом і захоплення, яке вони виявили в останній війні. А те виховання, що викувало нову душу народу, було ділом малої жменьки людей: міністра освіти в Прусії в 1879 р. Адальберта Фалька і короля Вільгельма 2-го. Сих двох виробили подрібний план морального виховання молоді, розбудження в ній духа посвяти для загалу, духа жертвенності, ідеалізацію своєї нації та її великості. Сі ідеї нове виховання через школу вирило в душах дітей і молоді, міцно в’яжучи їх з почуттям обов’язку і жертви, з моментом чисто емотивним.

Тим способом створено нову чисто моральну, культурну дідичність, передавану з покоління в покоління, дідичність, зовсім незалежну від протоплазматичної тяглості. Вроджена дідичність – була в одиниці, та друга – поза нею, в суспільності. Елементи першої, коли й зміняються, то дуже поволі, другої – можуть змінитися нагло. Душа нової людини – се tabula rasa, яку все можна викарбувати новим ідеалом. Фізичний добір, гігієна – се ніщо, порівнюючи з могутними засобами тої другої дідичності.

Вороги теорії Кидда не припускають наглої зміни в душевній конструкції народу – як і в фізичній конструкції одиниці, але їх наука не витримує критики фактів, як не витримують подібні до неї політичні теорії, що нові нації в XX віці не повстають.

Кидд покликується на чужі і свої експерименти, щоби довести, що всі свої навички навіть звірята завдячують не вродженим інстинктам, не внутрішній дідичності, а вихованню (дідичності соціальній). Тим прагне довести можливість наглої трансформації звичок, симпатій і антипатій тої чи іншої людської породи – її світогляду.

Напр., досліди в лондонськім зоологічнім саді ствердили, що більшість звірят, уроджених в неволі – вовки, барани, лиси – цілком невразливі на труйливих гадюк, не відчувають перед ними ніякого страху. Не відчувають його і жаби, які на волі є головною поживою тих гадюк. Отже шляхом фізичної дідичності, предки не передали їм того інстинкту. Так само, малі дикі птахи не відчувають страху перед котом (дорослі – так!). Автор приходить до висновку, що коли той інстинкт потім з’являється, то як вислід суспільної дідичності, накинутий молодим дресурою і прикладом, під умовою викликання в них відповідної могутньої емоції. Свої настрої і нахили звірі не одідичують, їм їх вщеплюють вихованням.

Кидд наводить цікавий власний досвід над дикими качками. Йому вдалося сполошити дику качку саме тоді, як вилуплювалися з яєць молоді. Качка відлетіла, і молоді довірливо сідали на руку дослідника, не виявляючи ніякої боязні перед своїм страшним дідичним ворогом. Від часів печерної людини, уряджує наш рід лови на сю породу птахів, – і показується, інстинкт ворожості до людини не закорінився в тім гатунку. Але ось людина відійшла, самичка зблизилася до дітей і з певної віддалі зачала гукати їх до себе. Вона ціла дрижала зі зворушення. Кожде її пір’ячко тріпотіло мов шарпане вітром. Над нею завис великий страх перед людиною. І сей страх шляхом емоційного зараження передався молодим.

Коли дослідник зблизився до них знову, самичка відлетіла, голосним криком остерігаючи малих перед небезпекою. І малі зараз побігли ховатися, тріпаючи своїми цюрупалками крильцят, з пронизливим свистом, повні незнаного досі переляку. Пташки були мов замінені, вони стали дикими, огорнуті панікою, якої дослідникові вже не вдалося втишити. Вони вже перенеслися в інший світ, з якого не було повороту. Хто обсервував з’явища паніки людської юрби, яка піддавалася їй – лише заражена емоціями інших людей, переляканих якимсь фактом, який перед тим ту юрбу зовсім не лякав; хто обсервував, як індичка тривожним клекотом збирала в гущавину своїх малих, коли чула в повітрі над собою шулику, – той бачив ті самі з’явища: коли та чи інша поведінка виходила не з інстинкту, лише емотивно була накинута ззовні.

Чи не так буває і в суспільності? Чи не так, як тих малих каченят, колись Англія чи французькі Людовіки, брали, коли не на руки, то за руки німецьких князиків, яким і в голові [не] було, що мають перед собою страшного ворога? Правда, були і в Німеччині люди – як Фіхте, Арндт, Герес і інші – що теж «дрижачи зі зворушення», голосною пересторогою кричали до земляків – не бути довірливими, не даватися себе приручити. Але сі голоси не ділали на вже сформовану людину, призвичаєну до покори і довір’я ще з тих часів, коли навіть Гете – свідок нечуваного пониження Німеччини – казав, що не може виступати проти французів, які створили таку незрівняну культуру.

Сі голоси перестороги ділали слабо в той час, коли хмара апостолів інтернаціоналізму – закорковувала мозок нації теоріями про братерство всіх пород і людей, цілком як в нас, коли всякий виступ проти герольдів російської інвазії – отсих Толстих і Достоєвських, п’ятнувався – ба, п’ятнується, – як виступ проти культури взагалі.

І щойно, коли з’явився спершу Бісмарк, а потім Гітлер, коли науку Фіхте, Трайчке, Ніцше – шляхом соціальної дідичності зачала нова Німеччина вщеплювати в мозки нового покоління, – щойно тоді могла повстати правдива нова німецька нація! Щойно тоді, коли шляхом виховання, розбудження нових емоцій, нових ідеалів посвяти для них, перетоплено італійців в казані фашизму, – повстала нова італійська нація! Правда, повстанню тих націй товаришив вибух скаженини по стороні їх вчорашних французьких чи англійських опікунів, – але одно треба признати: коли давніше заграниця любила Німеччину за Бетховена, за її науку і культуру, за старий Гайдельберг чи Гетінген, а Італію – за Рафаеля і Форум Романум, за Неаполь, – а в суті речі за їх неофензивність, за уступлення зі шляху великих імперіалістичних народів, – то тепер та любов може й ослабла, але пошана, респект перед тими націями – зріс! Як і перед японцями. Їх можуть тепер прозивати «імперіалістами», «бандитами», але – вже не макаками. Поступ, якого можна позаздрити!

Що ті народи так нагло випнулися вгору, – так несподівано зголосили свою рівноправність, се завдячують вони прищепленню того нового патріотизму, нової гами нових емоцій – любові, ненависті, віри, надії, духа посвяти, нових ідеалів, погорди до вигідництва, ставлення інтересів цілості над інтереси всіх.

В огні сеї нової науки спопеліли старі погляди Гете, спопеліла стара поетична, але недолужна країна лінивих неаполітанських лаццароні, або самоотвержених Рененкампфів. Спопеліли загумінкові патріотизми рідної дзвіниці. Повстали нові типи, подібні до тих, яких – от як тих бенгальських гусарів – систематично виховувала в своїх Ітоні й Оксфорді мудра й обачна Англія. Спопеліла, як попеліє в нашій уяві, хохол-гречкосій Котляревського чи Шельменко – в порівнянні з суворими постатями князівських часів, які оживають в прагненнях доби.

«Вплив колективного ідеалу, – пише Кидд, – накинутого молодій душі, розбуджування відповідних емоцій, необчислимий. Се єдина причина, здібна впровадити в рух найглибшу силу, яка дрімає в людській природі. Певно, чинники географічні, економічні, матеріальні різного роду мають теж своє велике значення. Але істотний елемент сили збірноти є в отій соціальній дідичності, в передачі емоцій і ідеалу. Раз накинутий, сей ідеалізм стає виразом живої душі народу» – живої і несмертельної.

Раз накинутого, його вже не дасться так легко знищити. Доказ того, що Німеччина Бісмарка, хоч улягла коаліції п’ятидесятьох народів – все ж, навіть змушена до капітуляції, переможеною себе не визнала; накинути собі почуття нижчості (що звичайно в таких випадках наступає) не дала, і свого ідеалу, який продовж чотирох років кривавих змагань вибивали їй з голови – Фоші і Вейгани, Кітченери і Брусилови, Першинги і Діаци – не зреклася!

Є два патріотизми – локальний і загальний. Що крутиться довкола якогось сонця – і той, що сам собі є сонцем. Другий – не раз прибирає форми страшні, як та примара, що з’явилася Улісові, але перший – завше веде до того згуманізування і ушляхетнення, до тої карикатури в хліві, про яку оповідає Мельфорд. Вибирати між ними – річ смаку. Але ті, які відкидають другий, повинні усвідомити собі, що мусять скінчити першим. Бо третого між ними – природа ще не винайшла!

Примітки

Урицький Мойсей Соломонович (1873 – 1918) – єврей, потім .

Троцький Лев Давидович (1879 – 1940) – єврей, потім , зарубений іншими більшовиками.

Архипенко Олександр Порфирович (1887 – 1964) – .

Драгоманова Михайло Петрович (1841 – 1895) – .

Стен Анна (1908 – 1993) – .

Падеревський Ігнацій Ян (1860 – 1941) – .

Сенкевич Генрик (1846 – 1916) – .

Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – , громадський та політичний діяч.

Сельроб – в Польщі (1926 – 1932).

Постишев Павло Петрович (1887 – 1939) – , ворог українського народу, розстріляний іншими російськими більшовиками (ворогами українського народу).

Битва при Адуа (1.03.1896 р.) – переможна для ефіопів Першої італо-ефіопської війни.

негус – до ліквідації монархії 1975 року.

де Сакс – (Maurice de Saxe, 1696 – 1750), маршал Франції.

Рененкампф Павло Карлович (Paul Georg Edler von Rennenkampff, 1854 – 1918) – , любив і умів програвати битви.

Бермонт Павло Рафаїлович (1877 – 1974) – .

Гренджа-Донський Василь Степанович (1897 – 1974) – .

Омельченко – ?

Бенеш Едвард (1884 – 1948) – .

Шуберт Франц Петер (Franz Peter Schubert, 1797 – 1828) – .

Санта Лючія (Santa Lucia, 1849) – .

Крути – село біля Ніжина, місце з червоними москалями в січні 1918 р.

Базар – село біля Овруча, місце з червоними москалями 17 листопада 1921 р.

ефіопський конфлікт – власне, (1935 – 1936).

Мослі Освальд (Oswald Mosley, 1896 – 1980) – Британського союзу фашистів.

Болдвін Стенлі (Stanley Baldwin, 1867 – 1947) – .

Гоар (Гор) Семюель (Samuel John Gurney Hoare, 1880 – 1959) – .

Іден Ентоні (Anthony Eden, 1897 – 1977) – .

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951) – український письменник і .

Тичина Павло Григорович (1891 – 1967) – .

рас Гукса – (1907 – 1974), представник правлячої династії Ефіопії. Найвищий в Ефіопії титул (щось як герцога) дали йому італійські окупанти, тому він вважався зрадником.

Бакунін Михайло Олександрович (1814 – 1876) – .

Кельсієв Василь Іванович (1835 – 1872) – .

Герцен Олександр Іванович (1812 – 1870), і письменник.

Бальзак Евеліна (з дому Жевуських, 1801 – 1882) – (від 1850 р.) Оноре де Бальзака.

Четьї Мінеї – сформовані в 1 пол. 16 ст. в Московії збірники житій святих, розкладені за датами їх церковного вшанування. На відміну від службових міней з текстами служб святим, містили більш обширні житія і призначались для приватного читання.

Тургенєв Іван Сергійович (1818 – 1883) – .

Пушкін Олександр Сергійович (1799 – 1837) – .

Белінський Віссаріон Григорович (1811 – 1848) – російський літературний .

Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) – .

Бабель Ісак Еммануїлович (1894 – 1940) – єврей, пізніше . Прославляв більшовиків. Замордований в ув’язненні більшовиками.

Сосюра Володимир Миколайович (1898 – 1965) – .

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (1899 – 1984) – .

Парето Вільфредо (Vilfredo Pareto, 1848 – 1923) – .

Чемберлен Остін (Joseph Austen Chamberlain, 1863 – 1937) – британський .

Масарик Томаш Гарик (1850 – 1937) – чеський вчений і державний діяч. у 1918 – 1935 рр.

Мольтке Гельмут Карл Бернхард фон (Helmuth Karl Bernhard von Moltke, 1800 – 1891) – .

Кіплінг Редьярд (Joseph Rudyard Kipling, 1865 – 1936) – .

Дзержинський Фелікс Едмундович (1877 – 1926) – поляк, потім , ворог українського народу.

Постишев Павло Петрович (1887 – 1939) – , секретар ЦК КП(б)У (1933 – 1937), ворог українського народу. Розстріляний російськими більшовиками (так само ворогами українського народу).

Роде Вальтер (Walther Rode / Rosenzweig, 1876 – 1934) – .

Ерцбергер Матіас (Matthias Erzberger, 1875 – 1921) – , підписав капітуляцію Німеччини у Комп’єні в 1918 р.

Фош Фердинанд (Ferdinand Foch, 1851 – 1929) – , головнокомандувач військ Антанти (1918 р.).

Бісмарк Отто фон (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815 – 1898) – .

Бесідовський Григорій Зіновійович (Гірш Зелікович, 1896 – 1940-і?) – єврей, пізніше .

Міхельсон Іван Іванович (1740 – 1807) – .

Пугачов Омелян Іванович (1742 – 1775) – російський .

Лотей (Ліоте) Юбер (Louis Hubert Gonzalve Lyautey, 1854 – 1934) – .

Кітченер Герберт (Horatio Herbert Kitchener, 1850 – 1919) – .

Граціані Родольфо (Rodolfo Graziani, 1882 – 1955) – .

Гобс Томас (Thomas Hobbes, 1588 – 1679) – .

Шпонька – персонаж повісті М. В. Гоголя «» (1831 р.).

Обломов – головний персонаж (1859 р.) І. А. Гончарова.

Абд-уль-Гамід – мабуть, цього імені (1842 – 1918).

Лопе де Вега Фелікс (1562 – 1635) – .

Вільгельм Завойовник (1027? – 1087) – .

Гарібальді Джузеппе (Giuseppe Garibaldi, 1807 – 1882) – .

Вашінгтон Джордж (1732 – 1799) – Сполучених Штатів Америки.

Ювенал (60? – 132?) – .

Бенвіль Жак (Jacques Bainville, 1879 – 1936) – .

Ля Брюєр Жан де (Jean de La Bruyère, 1645 – 1696) – .

Гете Йоганн Вольфганг фон (Johann Wolfgang von Goethe, 1749 – 1832) – .

Екерман Йоган Петер (Johann Peter Eckermann, 1792 – 1854) – , друг та секретар Й. В. Гете.

Фіхте Йоганн Готліб (Johann Gottlieb Fichte, 1762 – 1814) – .

Арндт Ернст Моріц (Ernst Moritz Arndt, 1769 – 1860) – .

Герес Йозеф (Johann Joseph von Görres, 1776 – 1848) – .

Доде Леон (Alphonse Marie Vincent Léon Daudet, 1867 – 1942) – .

Вагнер Ріхард (Wilhelm Richard Wagner, 1813 – 1883) – .

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (Georg Wilhelm Friedrich Hegel, 1770 – 1831) – .

Кант Іммануїл (Immanuel Kant, 1724 – 1804) – .

Людендорф Еріх (Erich Ludendorff, 1865 – 1937) – .

Муравйов Михайло Артемович (1880 – 1918) – командир роти, пізніше , ворог українського народу, убитий іншими москалями (оврогами українського народу).

Нельсон Гораціо (Horatio Nelson, 1758 – 1805) – видатний .

Жаботинський Володимир Євгенович (1880 – 1940) – .

Урицький Мойсей Соломонович (1873 – 1918) – єврей, пізніше .

Троцький Лев Давидович (1879 – 1940) – єврей, пізніше і ворог українського народу, зарубаний єншими більшовиками (так само ворогами українського народу).

Ягода Генріх Григорович (1891 – 1938) – єврей, пізніше і ворог українського народу, роззстріляний іншими більшовиками (так само ворогами українського народу).

Липинський Вячеслав Казимирович (Wacław Lipiński, 1882 – 1931) – .

Онацький Євген Дометійович (1894 – 1979) – .

Рузвельт Теодор (Theodore Roosevelt Jr., 1858 – 1919) – Сполучених Штатів Америки.

Безбородько Олександр Андрійович (1747 – 1799) – українець, пізніше .

Крушеван Павло Олександрович (1860 – 1909) – .

Фальк Адальберт (Adalbert Falk, 1827 – 1900) – .

Вільгельм 2-й – описка у тексті Д. Д., треба (1797 – 1888), німецький імператор.

Толстой – прізвище .

Достоєвський Федір Михайлович (1821 – 1881) – .

Трайчке Георг Фрідріх (Georg Friedrich Treitschke, 1776 – 1842) – .

Ніцше Фрідріх (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844 – 1900) – .

Бетховен Людвіг ван (Ludwig van Beethoven, 1770 – 1827) – .

Рафаель Санті (Raffaello Santi, 1483 – 1520) – .

Котляревський Іван Петрович (1769 – 1838) – .

Шельменко – головний персонаж комедій Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко – волосний писар» (1829 р.) та «Шельменко – денщик» (1834 р.).

Вейган Максим (Maxime Weygand, 1867 – 1965) – .

Брусилов Олексій Олексійович (1853 – 1926) – .

Першинг Джон (John Joseph Pershing, 1860 – 1948) – .

Діац Армандо (Armando Diaz, 1861 – 1928) – .