Передмова

Дмитро Донцов

Часто люди сперечаються не так за доктрини, як за слова. Головно тому, що різні – а навіть, суперечні собі – речі хрестять тин самим ім’ям. Звідси стільки ялових спорів, основаних на непорозумінні.

До таких заплутаних, неточно означених понять належить і поняття патріотизму.

Патріотизм, як ідея, – особливо в наш вік – набрав такої сили, що виступати проти нього не важиться ніхто. Але багатьом ся ідея невигідна. Отже намагаються вони – як все в таких випадках – затримати голосну назву, але вложити в неї свій, викривлений зміст. Намагаються затемнити ідею, спотворити її. Тому можна властиво говорити про два патріотизми.

Укриті противники патріотизму, що хочуть його розводнити – се прихильники патріотизму піднаціонального, племінного (регіоналісти) і прихильники патріотизму наднаціонального (інтернаціоналісти). Між ними більше стичних точок, ніж здається. І одні, і другі, се – як казав Шевченко – «». І одні, і другі – люблять свій край, – але підпорядковують його добро якійсь «вищій спільноті»: як бретонський селянин, що не вміє ні слова по-французьки, підпорядковує добро рідного краю добру Франції; як соціаліст, що підпорядковує добро краю «вищій спільноті», інтернаціональній на словах, на ділі часто ворожій його нації (III Інтернаціонал).

Говорю тут не про агресивний інтернаціоналізм, що лише свій народ уважає за носія і державця вищої інтернаціональної правди. Говорю про інтернаціоналізм загумінковців, які дають себе прип’ясти, як пес до ланцюга, до інтернаціональної чужої правди. Коли нарком юстиції СССР Криленко заявляє (Известия 12 II [1936]), що совітська влада покинула думку Комуністичного Маніфесту (що «робітники не мають рідного краю»); що тепер «Товариш Сталін впровадив наново термін «родіна» (вітчина), що стала в нас основним політичним поняттями; що «наше законодавство» карає кождого члена СССР за зраду «совітської», себто російської «родіни», – коли він то все заявляє, то ясна річ, не визнає над своєю вітчиною ніякої вищої засади. Крізь злинялу «інтернаціональну» етикетку – просвічує інша, національно патріотична московська. Коли ж всесоюзній нібито, а на ділі всеросійській вітчині присягають українці, то їх інтернаціоналізм нічим не різниться від загумінковості, від регіоналізму того бретонського селюха. В обох випадках чужому національному принципові (не якомусь міжнародному) підпорядковується свій, «домашній». Спільне обом тим «патріотизмам» – регіональному та «інтернаціональному» – те, що обидва ставляють своє на другім плані.

Очистити поняття патріотизму від того, чим його засмічують отсі «дядьки отечества чужого» – перша ціль книжки.

І провінціали, і інтернаціоналісти, ставляючи над поняттям рідного краю якесь «вище», звужують свої патріотичні почування до однобічної любові до свого. Заперечення чужого – нема.

Гей українець просить немного:

Волі для рідної мови,

Но не лишає він до всій Руси

І к всім слов’янам любові, –

віршував Драгоманов. І ся «просьба» і ся «любов» до того, що стоїть над ним, що не раз йому вороже, – є незрушимим символом віри всіх провансальських патріотів. Вони вважають сей момент за суттєвий момент почуття патріотизму. Все інше – «шовінізм».

Сей «шовінізм» могли ісповідувати лише – як казав Винниченко – «люди, занадто хоробливо перейняті національним почуттям». Люди здорові повинні були навіть до Росії Керенського чи большевицької – відкинути «всі образи, всі болі, всю ненависть»: ніякого «проти».

Очистити поняття патріотизму від того сміття, яке вносить в нього оце драгоманівство однобічне, сахаринове, безвідпорне – друге завдання книжки.

Провінціальні патріоти гадають, що патріотизм прищеплюється освітою, знанням; що се одна з спосібностей душі, зовсім незалежна від інших, від цілої внутрішнії структури людини. Се нісенітниця, яку розвіяти є третє завдання книжки.

Бо засвоїти патріотизм, дійсний патріотизм, немислимо без внутрішного переродження людини, яка мусить здобути те, що називається характерністю. Без основного перетворення людської вдачі ніколи патріотизм «для домашнього вжитку» не стане правдивим патріотизмом.

Друга з тут друкованих статей з’явилася свого часу в ЛНВ 1936 за січень. Перша – відчит, читаний в кінці минулого [1935] року, який стягнув на себе шал злості провінціальних патріотів. Зайвий доказ, що тези його найвищий час було піднести

Львів, лютий 1936.

Примітки

Криленко Микола Васильович (185 – 1938) – російський , розстріляний іншими більшовиками.

Керенський Олександр Федорович (1881 – 1970) – .