1.2. Генеза електронних мережевих журналів у контексті розвитку видавничої справи
Салига П. Г.
Електронні журнали значною мірою базувалися на традиції книговидання та преси, так само, як перші друкарі використовували технології рукописної книги. Перші електронні видання в мережі були засновані на початку 1980-х років, проте задовго до цього видавці експериментували з формою та форматом журналів. Виникнення електронних видань у комп’ютерних мережах також спиралося на тривалій традиції створення альтернативних ЗМІ. Громадянська революція, що відбулася у США в 1960-ті роки, створила сприятливе поле для експериментів із засобами масової комунікації.
Ідеї альтернативних ЗМІ зародилися у США у 1960-х роках, коли молодь активно боролася за громадянське суспільство. Альтернативними вони були не лише щодо державної позиції, а також щодо поп-культури, споживацького суспільства та мейнстріму. Теоретик громадського спротиву Е. Гофман писав: «Листівки, постери, інформаційні бюлетені, памфлети та інша друкована продукція дуже потрібна революції. Будь-якій спільноті, навіть найменшій, обов’язково потрібна своя друкарня. Вона може бути різною: від гаража з мімеграфом до гарно оснащеного підприємства з друкарськими станками і сучасним приладдям для кольорових фотографій» [90]. Уже в 1970-х у США існувало близько сотні підпільних газет, які об’єднанувалися в «Підпільний Синдикат Преси» (Underground Press Syndicate) і навіть мали своє власне інформаційне агентство «Звільнення» (Liberation News Service), що працювало з 1967 по 1981 [206].
Найпоширеніший вид МЕЖ – субкультурні електронні журнали, або езини, належать до більш широкого поняття самвидаву. Засновник всесвітньовідомої комп’ютерної компанії «Microsoft» Б. Гейтс вважає, що весь інтернет є величезним «самвидавом» [18], оскільки більшість контенту публікується користувачами самостійно, без втручання сторонніх сил. Самвидав – спосіб неофіційного, а тому й позацензурного розповсюдження літературних творів, а також релігійних та публіцистичних текстів, коли копії виготовлялися автором чи читачами без відома й дозволу офіційних органів, як правило, машинописним, фотографічним чи рукописним способами [75].
Видавці перших МЕЖ орієнтувалися на зини – самвидавні журнали, що розповсюджувалися шляхом копіювання на друкарській машинці, фотокопіювання чи згодом ксерокопіювання. Зини виникли на тлі широкої антиспоживацької кампанії, що відбувалася у 50-х роках ХХ ст. у країнах Західної Європи та Північної Америки. Цей рух отримав назву «DIY» (від Do it yourself – «Зроби це сам»). Спочатку цей термін стосувався переважно самостійного ремонту електротехніки, виготовлення меблів, одягу тощо. Із 80-х «DIY» стає девізом неформальної культури. Самостійно починають організовуватися концерти, виставки та саморобні журнали – зини [146].
У субкультурі філософію «DIY» вперше застосували панки, що втілили цю ідею не тільки в музиці, але і в саморобних виданнях. «Технологія „DIY“ тісно пов’язана з субкультурою панків, що робили в кінці 1970-х років саморобні зини формату А4, зшиті степлером, ксерокопійовані, зі вставками вирізаних зображень, колажів, написані від руки чи набрані на друкарській машинці, для створення пізнаваної естетики специфічного графічного дизайну» [246].
Зини видавали не тільки аматори, але й відомі політичні діячі, такі, як Е. Гоффман. Цей громадський активіст свого часу очолював багатотисячні акції громадянської непокори, автор численних книжок з організації спротиву репресивній державній машині. Гоффман був одним із перших, хто звернув увагу на альтернативні засоби масової комунікації, такі, як зини. «Якщо вам не подобаються новини по телевізору – створюйте власні. Щоб випускати власні ЗМІ, потрібні тільки уява і можливість яскраво висловлювати власні думки» – говорив він [90]. Е. Гофман, на відміну від загалу видавців зинів, був людиною, що розумілася на основах видавничої справи. У своїй праці «Вкради цю книгу, або Як виживати та боротися в країні поліційної демократії» детально описує процес створення підпільної газети. Він пояснює видавцям-початківцям, як обрати приміщення, укомплектувати офіс необхідним друкарським обладнанням, набрати творчих людей для редакції, обрати формат, шрифт, розмір тексту. Е. Гофман дає поради щодо перцепції тексту та кольорів, пояснює технології простих робіт з оформлення, рубрикації тощо.
Визначення зинів різноманітні. У мережі багато видавців не бачать відмінність між зином – саморобним періодичним виданням, та його електронним аналогом. Наприклад, білоруський російськомовний молодіжний антисоціальний езин «ZABEJ!info» дає таке визначення: «Зин – некомерційне, непрофесійне друковане, електронне видання, яке використовує в тому числі й технологію „зроби сам“ (DIY)». У своєму інтерв’ю видавець зину «New World» Людок зазначає: «Найголовніша відмінність зину – це відсутність копірайту. Також у зинах немає робочого штату. У зині можна писати все, що завгодно. Розмножив усе це діло на ксероксі – і сміливо продавай за собівартістю. Або просто роздавай та обмінюй на інші зини. Одним словом, зин – це спроба залишатися чесним і говорити про те, що цікаво тобі, у цьому суспільстві, де правлять товарно-грошові відносини» [127]. Сьогодні терміни «зин» і «езин» можуть плутати. Зини, що виходять в електронній версії, фактично і є езинами. Однак за звичкою, видавці можуть продовжувати називати їх зинами.
У 60-х роках XX ст. можливості техніки досягли високих результатів. Наприклад, видавець зину «TAP» радив купувати машинку IBM Selectric, що мала змінні шрифти [90]. Комп’ютерні технології дали можливість навіть аматорам оформлювати свої видання на високому рівні. Типова текстова програма-редактор сьогодні дозволяє форматувати текст краще і простіше за будь-яку технологію минулого. Видавці перших мережевих електронних журналів використовували потенціал комп’ютера для створення власних видань (науковці та бізнесмени долучилися до цього процесу лише наприкінці 1980-х років). Починаючи з 70-х років з’являється копіювальна техніка – принтери і плотери, що значно спростили процес створення саморобних видань.
В Україні політичний самвидав був започаткований у націоналістичному підпіллі ще за часів СРСР. Перший відомий машинописний журнал цієї тематики – «Воля і Батьківщина». Його заснувала організація «Український Національний Фронт» (УНФ) у жовтні 1964-го і видавала до 1966 року. Загалом було випущено 16 номерів [36]. Демократизація та послаблення контролю з боку влади в УРСР у часи перебудови створили сприятливі умови для розвитку таких видань. Українські газети «Донецкий вестник», «Вибір», «Просвіта», «Українська справа», «Вільна Україна», «Деснянські хвилі» отримали широке розповсюдження серед дисидентського руху всього СРСР [11]. Коли Україна стала незалежною, самвидав почав розвиватися в різноманітних субкультурних угрупуваннях, серед яких найчисленнішими були анархісти. На початку 1990-х років в Україні продовжували видаватися підпільні саморобні видання маргінальної тематики. Окрім поширеної серед зинів анархічної тематики, зустрічалися й ультраправі журнали. Київські скінхеди з організації «Дозор88» видавали зин «Блокпост» [20]. Яскравим прикладом маргінального політичного видання є український зин «Бійцівський клуб», що виходив у друкованому вигляді, але у 2005 році перейшов в електронний формат, ставши першим езином у нашій країні [5]. Він поєднав у собі ліві та праві ідеї і став своєрідним мас-медіа для українських маргіналів. Тривалий час, з осені 2000 року, видання виходило у вигляді зину, тобто самвидавом. Створене воно було групою радикальної націоналістичної молоді «Сурма» під час акції «Україна без Кучми». Перший електронний випуск мав 14 сторінок і складався переважно з новин, присвячених різним революційним подіям зі всього світу, також із кількох аналітичних статей, наприклад: «RAF: революцію не планують, її роблять» (про терористичну організацію «RAF») та «Цирульня імені Котовського: історія гурту» (про однойменнийо рок-гурт). Публікації про терористичні організації та мистецтво траплятимуться в цьому езині й згодом. Першим матеріалом езину було слово редактора. У цій публікації один із редакторів звертався до читачів видання з настановою. Цей прийом був популярний серед зинів та езинів політичної тематики. Наприклад, анархічний самвидавний журнал «Новый свет» на 75 % складався з пропаганди та маніфестів [58].
Розповсюдження самвидаву в електронному форматі почалося з кінця 70-х років ХХ ст. У цей період збільшилася кількість ЕОМ, інформацію тиражували на магнітних стрічках. Широке впровадження комп’ютерної техніки створило передумови для появи електронних видань. Будь-яке набране та збережене на комп’ютері видання можна назвати електронним, проте для того, щоб воно стало засобом масової комунікації, його потрібно розповсюдити. На початку комп’ютерної ери вигадали багато способів обміну інформації між комп’ютерами. У Радянському Союзі передача відбувалася через перфострічки та перфокарти. Зроблені з тонкого картону чи паперової стрічки, вони кодують інформацію за допомогою отворів у певних позиціях. Для запису програм потрібно було багато перфокарт, тож їх об’єднували в колоди [61]. Із появою магнітних носіїв інформації з’явилися дискети та касети. Останню необхідно було перемотувати, щоб зчитати інформацію.
Попередниками МЕЖ також були електронні журнали, що до появи інтернету в США розповсюджувалися на дисках. Ці періодичні видання мали назву «Disk magazine» («дискові журнали»). У розмовній англійській мові використовують скорочення «diskmag» («дискмаг»). Дискові журнали також відомі під назвою «magazette» (контамінації від «magazine on diskette» – журнал на дискеті) – це видання, що розповсюджувалися в електронній формі на магнітних чи оптичних носіях і читалися за допомогою комп’ютера [145]. Вони були популярними в 80-х та 90-х роках ХХ сторіччя, до появи доступного швидкісного інтернету. Розповсюджувалися переважно на дискетах (floppy disk), звідки й походить їхня назва. Коли в кінці 90-х інтернет став доступним для більшості користувачів, видання перейшли в мережу, продовжуючи називати себе дисковими журналами.
На відміну від езинів, які розповсюджувалися в чистому текстовому форматі, дискові журнали виходили у вигляді програми, що запускалася на комп’ютері читачів. Це дозволяло цим електронним виданням містити елементи, які на той час не могли передати жодні інші медіа: малюнки, графічний інтерфейс, фонову музику, анімацію, інтерактивні елементи. Як зазначає видавець дискмагу «Hugi» К. Д. Волко, дисковий журнал складається не лише з текстів та ілюстрацій. Він є готовою інтерактивною комп’ютерною програмою. Кожен дискмаг має свій унікальний мультимедійний інтерфейс разом із фоном та музикою, різними видами управління та оригінальними рішеннями (анімований вхід, трансформація макету «на льоту», вбудовані ігри та приховані частини) [290]. Дискові журнали розроблялися для певної комп’ютерної платформи і навіть для ігрових телеприставок. Тому при дослідженні цих журналів необхідно обов’язково вказувати моделі комп’ютерів, для яких створювалися видання. Ця технічна характеристика, по-перше, вказує на матеріальну конструкцію журналів, а, по-друге, свідчить про потенційну читацьку аудиторію видань. Журнали для популярних платформ, таких як Apple Macintosh чи IBM PC, мали більшу популярність, аніж інші не менш цікаві, але розроблені для непоширених комп’ютерів. Сьогодні складно досліджувати подібні журнали, оскільки необхідно або шукати той комп’ютер, на якому їх можна прочитати, або програму, що імітує роботу на цій платформі.
Основною причиною виникнення дискових журналів став попит на комп’ютерну літературу. Традиційні друковані видання не завжди вчасно реагували на появу нової вільної ніші на ринку. Починаючи з 70-х років ХХ ст., комп’ютерна література була дуже потрібною, оскільки обчислювальна техніка супроводжувалася інструкціями, які не могли вмістити всі можливі проблеми, що виникали в користувачів. Сам комп’ютер як мультифункціональний пристрій дозволяв не тільки читати професійну пресу, але й створювати її. К. Д. Волко зазначає, що дискові журнали були формою комунікації комп’ютеризованої молоді в ті часи, коли доступу до мережі інтернет не було. Ці люди належали до першої генерації, що зростала з домашніми персональними комп’ютерами. Оскільки їхні батьки та вчителі знали про нові технології менше, ніж вони, цим молодим користувачам доводилося освоювати комп’ютери та вчити програмування самостійно. Дискові журнали були тією платформою, де ця самоорганізована молодь могла обмінюватися знаннями [290].
Переважно текстова інформація в дискових журналах подавалася у формі статей, оглядів або інструкцій щодо використання комп’ютера. Читачі також послуговувалися програмами, які безкоштовно розповсюджувалися з виданням. Дискові журнали, за спогадами сучасників, були корисними для читачів: «Сьогодні кожен книжковий магазин має великий відділ комп’ютерної літератури і навіть в аптеках є комп’ютерні журнали. Але ні книги, ні журнали не були доступні нам у той час. Єдиним джерелом корисної інформації був журнал «Cursor», який видавав Р. Джефрієр. Це був не просто журнал! «Cursor» виходив трохи нерегулярно на касетах. Кожен випуск містив шість програм, які можна було запустити одразу. Це був мікс графіки, музики, ігор, пазлів, утиліт, навчальних і прикладних програм, як, наприклад, підрахунок відсотків на кредит. Усі вони були корисними, а деякі справжніми знахідками» [255].
Деякі дискові журнали існували за рахунок дотацій, які їм надавали комп’ютерні фірми, інші – за рахунок передплати. Тому видавництва таких журналів переважно були комерційними фірмами, що позитивно впливало на організацію роботи редакції. Наприклад, річна передплата (12 номерів) на дисковий журнал «CLOAD» коштувала 95 доларів на дисках і 50 доларів на касетах [130]. Комерційні засади роботи впливали як на якість статей, так і на тематику видання. Видавці не могли дозволити собі писати про те, що цікаво тільки їм, як це робили головні редактори езинів. Редакціям дискових журналів доводилося зважати на бажання й потреби читачів. За виручені з продажу гроші можна було залучати авторів, що якісно покращувало журнал. В інтернеті такий комерційний підхід до видання був неможливий, оскільки не існувало жодної можливості контролювати завантаження номерів. Тому перші мережеві електронні журнали були безкоштовними. Вони базувалися переважно на філософії «DIY»– безкоштовній альтруїстичній праці як редакторів, так і авторів. Тематика перших МЕЖ рідко виходила за межі інтересів самого редактора. Натомість дискові журнали продавалися за гроші, що вплинуло на розширення штату й тематики видань.
Редакції необхідно було оплачувати не лише роботу журналістів, але й програмістів. Наприклад,навчальний журнал «Microzine», який видавала «Scholastic, Inc.», був розроблений для дітей віком від 10 років. Кожен номер містив чотири програми і 48 сторінок пояснень до них. Програма «Poster» дозволяла дітям створювати прості малюнки, «Electronic Card Filer» – навчала принципів збереження та сортування інформації (це були нескладні бази даних). «Melody Maker» дозволяла створювати музику по нотах. Одна з програм була логічною грою, яку вели редактори з аудиторією. У «Mystery at Pinecrest Manor» («Таємниця садиби Пінекрест») читачі вивчали інформацію про підозрюваних, шукали способи завершення детективної історії. Користувач обирав одного з персонажів історії і вирішував, що цей герой робитиме протягом певного проміжку часу. Цю логічну гру можна було проходити кілька разів, змінюючи власні відповіді та рішення, щоб у результаті розкрити таємницю. Це було фактично перше використання інтерактивних елементів у засобах масової комунікації, що породило новий жанр на межі літератури і комп’ютерних технологій, який назвали інтерактивною белетристикою (interactive fiction). Подібні історії зацікавили дітей та їхніх батьків. Згодом цей жанр почали застосовувати в комп’ютерних іграх під назвою «квести» [255].
Неординарні рішення і пошук нових жанрів були характерними для перших видавців електронних журналів. Можливості, що давали комп’ютери, змінили ставлення до видання і його наповнення. Якщо статті «Microzine» потрібно було роздруковувати, щоб потім працювати з програмами, то навчальний журнал «Window» узагалі відмовився від друкування текстів. Всі номери видання були створені у вигляді однієї великої презентації. При запуску кожного випуску читач ознайомлювався зі змістом журналу. Користувач міг контролювати швидкість цього процесу, зупинятися, повертатися назад або заглиблюватися в матеріал, який зацікавив. Кожен випуск «Window» був присвячений одній темі, наприклад, базам даних чи музичним редакторам. Відповідно до теми підбиралися програми, огляди тощо. У журналі також були інтерактивні логічні ігри-квести. Наприклад, у випуску про бази даних подавалися програма «Notebook» і база даних «Clues». Після внесення бази даних у програму читачі отримували відповідь на питання. Таким чином у масову комунікацію вперше потрапили комп’ютерні ігри, які зараз широко застосовуються, наприклад, у соціальних мережах. У дискових виданнях також успішно функціонували огляди комп’ютерних програм. цей жанр існував і в друкованих виданнях, але лише у дискових журналах огляди набули завершеності, оскільки, окрім описової інформації, на диску була містилася й сама програма. Можна було подивитися її інтерфейс і навіть попрацювати в демонстраційній версії.
Першим відомим дисковим журналом був «CLOAD magazine», розроблений для комп’ютерів Radio Shack TRS-80. Його засновниками були видавець Р. МакЕлрой та редактор Д. Фуллер. Журнал почав виходити у 1978 році на касетах і був названий на честь команди текстового інтерфейсу цього комп’ютера, що означала завантаження програми з касети на комп’ютер [130]. В інших джерелах першим дисковим журналом визнають «Chromasette», створений для того ж самого комп’ютера TRS-80. Перший номер видання вийшов 1981 року. Головним редактором журналу був Д. Лагерквіст [107].
У вересні 1981 року виходить перший випуск журналу «Softdisk», який спочатку називався «Softdisk Magazette». Він розроблявся для популярної комп’ютерної платформи Apple II і виходив на 5¼ дискетах. Це був перший журнал, що використовував у своїй дистрибуції не касети, а дискети. Журнал створив Д. Мангхем разом зі своєю дружиною Джуді. «Softdisk» виходив як додаток до офіційного журналу «Softalk». Перші два номери видання містили майже ідентичну інформацію, тому другий випуск згодом отримав № 1, а перший – № 0.
Спочатку видавці планували, щоб користувачі після прочитання журналу повертатимуть дискети назад, щоб отримати новий випуск. Для цього використовували пластикові поштові пакети, які можна було відіслати назад, оскільки на звороті була заздалегідь оплачена поштова пересилка зі зворотною адресою редакції. Потреба в такій складній дистрибуції виникла через високі ціни на магнітні носії та намагання редакції постійно тримати контакт із читачами. Саме серед користувачів можна було знайти потенційних авторів. Оскільки більшість професійних журналістів не могли написати якісні тексти комп’ютерної тематики, редакції доводилося працювати з комп’ютерниками, які знали прикладну сферу. Авторам нових публікацій «платили» купонами на безкоштовний номер. Вартість одного видання становила п’ять доларів за умови, що читач вислав касету видавцеві. Однак не тільки фінансові чинники впливали на бажання публікувати свої матеріали. Через цей журнал розповсюджувалися різні програми, які розроблялися самими читачами.
Навколо «Softdisk» сформувалася ціла група людей (так звана спільнота), що працювала на видання безкоштовно. Із часом журнал комерціалізувався, оформив щорічну передплату, почав продаватися в магазинах. Видавці відмовилися від складної процедури пересилання дискет. Це видання згодом породило цілу серію журналів для інших комп’ютерів, таких як Softdisk G-S для комп’ютера Apple IIgs. Дискмаг був перероблений для інших платформ, таких, як Commodore 64, IBM PC та Apple Macintosh, що значно розширило аудиторію видання за рахунок користувачів цих комп’ютерів. Останній 166-й номер видання вийшов у серпні 1995 року. Головний редактор П. Рокітскі уже створював журнал самотужки, оскільки комп’ютери, для яких робилося це видання, на той час остаточно застаріли й у журналу не було ані читачів, ані авторів. Сьогодні всі випуски журналу вміщуються на двох компакт-дисках, які продаються разом із програмою, що імітує на комп’ютері читача платформу Apple II [260].
Паралельно з «Softdisk» виходили й інші видання, такі, як «Diskazine», «Window», «I.B.Magazette», «UPTIME» та «PC Life». Деякі видавці друкованих комп’ютерних журналів додавали до своїх видань дискмаги. Їх розповсюджували разом, під однією упаковкою. Інші видавці заснували окрему передплату для таких дискових журналів.
У 1986 році в Європі починає виходити голландський англійськомовний журнал «ST NEWS» для комп’ютерів Atari ST. Щоб зрозуміти масштаби цього видання, наведемо статистику за 10 років його існування, що підрахував дослідник Р. Карсмейкер. За період з 1986 по 1996 з’явилося 42 випуски журналу, що містили 2 000 статей, 465 оглядів програм та 120 інструкцій. У 1986 році виходять також журнали «F.A.S.T.E.R.» (закрився у 1987), «INSoft Disk Newsletter» (закрився у 1988) [196].
З розвитком інтернету дискові журнали не перестали існувати. Мережа стала доступною для пересічних користувачів тільки в другій половині 1990-х. У цей час модернізувалися лише носії (у середині 90-х років минулого століття дискові журнали перейшли на оптичні CD). Ємність цих носіїв інформації (700 Мбайт) та потужні комп’ютери дозволяли видавцям більше використовувати музику та відео. Це суттєво розширювало аудиторію цих видань, оскільки публікація трейлерів фільмів та музичних композицій диверсифікували дискові журнали, які до того охоплювали переважно комп’ютерну тематику.
Наприкінці 90-тих років ХХ ст. інтернет став популярним серед користувачів комп’ютерів. Це нівелювало всі переваги дискових журналів, оскільки тепер усю інформацію та програми простіше було завантажити з мережі, аніж із видань на оптичних чи магнітних носіях інформації. Тому видавці дискової періодики переформатовували свої журнали в езини чи сайти й розповсюджували їх через гіпертекстову мережу та електронну пошту. Наприклад, колишній розважальний дисмаг «Launch» зараз є відеосайтом «LAUNCHcast». Журнал «Blender», що виходив на компакт-дисках, перейшов у друкований вигляд. Найдовше видавався дисковий журнал «Loadstar» для застарілого комп’ютера Commodore 64. Видання існувало періодично з 1984 до 2000 року [209]. Проте сучасні комп’ютерні журнали ще досі продовжують продаватися разом із дисковим додатком, оскільки на ньому можна передавати мультимедійні дані та програми. Проте такі додатки не є самостійними дисковими журналами.
Як уже згадувалося, дискові журнали, окрім текстів, містили різні види інформації. Сьогодні графіка і звукове оформлення тих видань виглядають застарілими, але на той час вони мали модерновий дизайн. Друкований журнал «PC World» так зазначав про дискмаг «PC Life»: «першокласна графіка, яскраві статті і стиль, що є сумішшю „GQ“ і „Vogue“» [238]. Існують згадки про український дисковий журнал «Софт-Панорама», що виходив на початку 1990-х років. Розробник антивірусів Є. Касперський згадує, що він розповсюджував свої програми через «Софт-Панораму» [42].
Дискові журнали могли містити різні види інформації.
Статті – аналоги тих, що публікувалися в друкованих журналах, що містили текст та ілюстрації. Якщо увесь журнал складався з подібних матеріалів – такі журнали називалися езинами або ASCII-zine, а не дисковими журналами [145].
Мультимедіа – відео та аудіо. Музика з’явилася в дискових журналах майже одразу, оскільки найпростіша мелодія могла програватися навіть восьмибітними комп’ютерами. Натомість відео з’явилося в дискових журналах лише з переходом їх на CD-носії. До того рухомі картинки можна було передавати лише за допомогою анімації.
Інтерактивні елементи – тести, ігри, обговорення. Користувачі могли надіслати видавцям диск з відповідями, які публікувалися в наступних номерах. Це нагадувало формат сучасних форумів, але за межами мережі.
Програми, які можна було встановити або запустити. Це були програми, які створювалися спеціально для передплатників дискових журналів. А також інші програми, так звані freeware (вільно-розповсюджуване програмне забезпечення), shareware (умовно-безкоштовне програмне забезпечення), crippleware (урізані версії), або і взагалі піратське забезпечення.
Файли та аддони (додатки до програм). Це були, наприклад, кліпарти, шрифти тощо.
Досліджуючи дискові журнали, ми маємо справу з типом видань, що зник. Незважаючи на великі потенційні можливості, які були новаторськими (мультимедіа, інтерактивність), дискмаги перестали існувати в кінці 90-х років ХХ ст. Для науковців у сфері сучасних соціальних комунікацій це дає широке поле для досліджень. Розглянувши причини занепаду дискових журналів, можна вивести фактори успішності інших електронних видань, таких, як езини, сайти, соціальні мережі, блоги тощо.
Паралельно з дискмагами розвивалися мережеві електронні журнали, які з часом також зазнали значної втрати популярності, проте не зникли. Дискові журнали займали на видавничому ринку майже ідентичну з мережевими виданнями нішу. Інколи ці електронні журнали користувалися ідеями інших видань. У спогадах видавців німецького хакерського езину «Illegal» згадується, що творці дискових журналів черпали натхнення з їхнього видання [165].
Отже, дискові журнали мали низку переваг – інтерактивний інтерфейс, наповнення корисними програмами та ємними мультимедійними файлами. Це стало факторами популярності цього виду видань. Створення журналу з використанням комп’ютерних технологій стало передумовою появи нових жанрів (наприклад, інтерактивна белетристика). Також уперше видавці змогли задовольнити розважальну потребу читачів за допомогою комп’ютерних ігор. Однак ці переваги нівелювалися появою швидкісного інтернету та інтерактивних елементів у веб-дизайні (PHP, JavaScript, FLASH тощо). Проста та безкоштовна дистрибуція дозволила мережевим електронним журналам успішно існувати до сьогодні. Історія занепаду дискових журналів показує, що сучасні читачі потребують простого доступу до інформації, без передплат та пересилань дисків. Це є одним із факторів сучасної популярності соціальних мереж, адже вся інформація (новини, відео, огляди тощо) користувач отримує в одній стрічці новин на безкоштовній платформі.
До початку 90-х років про необмежені комунікаційні можливості інтернету не говорили. Основна функція інтернету зводилася до того, щоб слугувати засобом зв’язку, на кшталт сучасного телефону. Люди обмінювалися файлами через протокол FTP, вели приватні листування засобами електронної пошти.
Першу електронну періодику в мережі створили не науковці, а практики – системні адміністратори. Усі характерні риси мережевих електронних журналів мали огляди (дайджести) ARPANET, що розповсюджувалися через цю мережу, яка була попередницею інтернету. Цільова аудиторія цих видань була дуже маленькою – військові й науковці, що мали доступ до секретної на той час мережі.
Перше мережеве періодичне видання «TCP-IP Digest», що згодом було перейменовано на «TCP-IP Distribution List» («Список розповсюдження TCP-IP»), з’явилося 8 жовтня 1981 року. Перший номер існував у вигляді одного файлу, однак це була збірка повідомлень з форуму, або, як це тоді називалося, групи обговорення (Discussion Group). У сучасних архівах це видання розбите за місяцями, але такий вигляд «TCP/IP Digest» набув тільки зараз. У минулому його випуски виходили щонеділі, тому сучасна форма існування дайджесту не відповідає оригіналу. Наприклад, у жовтневій збірці 1981 року містяться чотири випуски, які вийшли 8-го (№ 1), 14-го (№ 2), 19-го (№ 3) та 25-го жовтня (№ 4). «На сьогодні я можу видавати один дайджест на тиждень і кожен номер робити (сподіваюсь) довжиною від 15 000 до 30 000 знаків, залежно від кількості повідомлень», – зазначає М. М’юсс [227]. Хоча редагування повідомлень / статей у дайджестах було відсутнє, всі інші атрибути журналу ці видання мали. Кожен випуск «TCP/IP Digest» мав передмову, винесений наперед зміст повідомлень, вихідні дані у вигляді назви видання, номеру та дати випуску. Кожне повідомлення мало заголовок, наприклад, «Subject: A New Discussion Group» («Тема: Нова група обговорення») і було підписане іменем та електронною адресою автора, наприклад,«From: Michael Muuss
Під час підбору матеріалів відбувалося відокремлення неважливих повідомлень, оскільки єдиний редактор у другому випуску дайджесту говорить, що він може випускати це видання тричі на тиждень (воно виходило щотижня). «Щоб випускати частіше, мені необхідна допомога, і тоді не буде жодних проблем» [227]. Певну роботу зі збирання та оформлення повідомлень він робив при формуванні номеру. У вступному слові до першого випуску «TCP/IP Digest» головний редактор повідомляє про причини створення видання і зазначає, що основним приводом стало бажання спільно вирішити питання запровадження нового комп’ютерного протоколу: «Вітаю вас, земляни! Це перший випуск нового дайджесту, в якому ми будемо обговорювати TCP та IP (протоколи інтернету – прим. авт). […] Усе відбулося імпровізовано і починалося з того, що ми намагалися дізнатися про виконання TCP/IP. Ми були втомлені від великої кількості листів, на які мене просили відповісти. Отже, це видання може стати мертвонародженим або вижити. Тільки час покаже!» [225]. «TCP/IP Digest» виходив з чіткою періодичністю щомісяця з жовтня 1981 до грудня 1995 року. Повний архів дайджесту розміщений .
Причиною виникнення цього видання стала підготовка переходу мережі ARPANET на протокол TCP/IP, який дозволив з’єднати окремі мережі й утворити те, що ми зараз називаємо «Інтернет» [302]. Уже через кілька місяців після виходу «TCP/IP Digest» видання стає популярним. У вступному слові до читачів М. М’юсс зазначає, що частина інформації з дайджесту потрапила в комерційний друкований журнал. Головний редактор застерігав читачів від передачі інформації третім особам, оскільки мережа ARPANET на той час була ще секретною і підпорядковувалася уряду США. «Таке враження, що хтось із наших підписників передає копії „TCP/IP Digest“ у журнал „ComputerWorld“, які дуже раді такому новому джерелу внутрішньої інформації. Це було моє бажання – розповсюдити дайджест так широко, як тільки можливо, але я маю зазначити наступне: комп’ютерна мережа відіграє життєвоважливу роль в місії Лабораторії досліджень балістики, яка підтримує розповсюдження „TCP/IP Digest“. ARPANET займається справами уряду США. […] Це обмежує групу людей, що може вільно використовувати цю мережу» [178]. Далі М. М’юсс наводить знайдені ідентичні тексти його дайджесту і друкованого журналу. Після цього у 12-му номері видання з’явився такий напис: «Обмежене розповсюдження. Тільки для досліджень. Не для публічного розповсюдження» (Дод., рис. А. 31).
Інше видання, «The risks digest» («Дайджест ризиків»), що почав виходити 1 серпня 1985 року, був присвячений ризикам користувачів у мережі. Це видання мало грунтовніше редагування, аніж «TCP/IP Digest». У першому номері зазначалися правила видання: «Повідомлення повинні бути присвячені тільки ризикам для людей, що залучені до роботи з комп’ютерними системами, бути логічними і мати резюме, у якому коротко пояснювалася б основна думка. Флейм, провокаційні атаки, політичні висловлювання та інші невідповідні матеріали відхилятимуться. Обережність, логічність викладу й технічна акуратність вітається» [229]. Вимоги до статей робили видання цілісним, проте відмінність між цим дайджестом та МЕЖ зберігалася.
Незначні відмінності роблять дайджести дуже близькими до МЕЖ. Електронні журнали, що виникли у 1984-му році, перейняли багато зі стилю та способів розповсюдження дайджестів. Низка пізніших МЕЖ мали схожий підхід до наповнення видання. Наприклад, перший літературний езин «FSFnet», який потім був перейменований на «Dargon Project», також готував свої випуски шляхом комбінування творчості читачів. Однак це було повноцінне видання, оскільки, окрім текстів користувачів, журнал ще містив огляди книг, новини тощо. Редакція збирала, опрацьовувала матеріали та об’єднувала їх в один випуск. Головний редактор «Hear & Play Wednesday Weekly Ezine» у своїй вступній статті пише: «Він (журнал – прим. авт.) буде не тільки дайджестом моїх останніх постів у блозі, я буду наповнювати його анонсами регулярних подій, таких, як, вебінари, телесемінари, рубрикою «що нового», відгуками читачів і новою рубрикою «Спитай Жермана» [172]. Український політично-маргінальний езин «Бійцівський клуб» також використовував спільноту в мережі LiveJournal для збору текстів, але матеріали не передруковувались у МЕЖ без редагування. Статті доповнювалися, перекладалися з російської мови на українську. У багатьох номерах «Бійцівського клубу» є матеріали, що взагалі не були опубліковані у спільноті.
Окрім МЕЖ, у тогочасному інтернеті існували й інші періодичні видання. Мережа FIDO видавала свої новини «FidoNews» у форматі розсилки. На відміну від дайджестів, це було повноцінне видання з оригінальними текстами. Мережа FIDO базувалася на системі вузлів – комп’ютерів, що відігравали роль сучасних серверів інтернету. За відсутності гіпертекстової технології інформацію про появу нового вузла можна було отримати лише з цього видання. Тому окрім новин, у «FidoNews» публікувалася технічна інформація – списки вузлів мережі. За форматом це видання було ближчим до газети, аніж до журналу. Перший номер вийшов 1 грудня 1984 року в текстовому форматі шириною 67 символів [163].
Розвиток друкованої періодики, самвидав, дискові журнали, мережеві дайджести створили сприятливий грунт для появи нового виду видавничої продукції – мережевих електронних журналів.