Версія для друку

Софія Малильо. Надія

Час

Я думаю про Тебе в здивуванні:

Ти іманентний в нашім існуванні,

ми за Тобою – вік свій навздогін,

всьому у Всесвіті Ти міра і мірило,

хоча в усім присутній ти незримо

і виявляєшся лише всесиллям змін.

І бачить вияв твій усе, що має очі.

Он вже прийшли до нас осінні довгі ночі,

та їм несхибно йдуть на зміну дні.

Он жовтий лист летить безпомічно за вітром,

а так він трепетно впивавсь духмяним літом

і так із брунечки пручався навесні!

Он ще невпевнено йдуть ніженьки малятка,

та вже в палкій уяві неньки й татка

крокує радісно школярик-син.

Ти проведеш його по життьових дорогах,

дарованих йому велінням Бога, –

до найостанніших земних його хвилин.

На роки й місяці, на тижні й доби

розтяв твій моноліт розумний людський здогад,

навчився міряти Твій владний біг,

та він не спинить навіть на хвилину,

- на мить одну! – ходу Твою невпинну,

яка не знає перепон ні віх.

Ти, як і ми, – Предвічного творіння,

та нам судилось невідкличне тління,

Тобі ж підвладні зоряні світи.

Та знаю я, що життьового плину,

яким Господь нагородив людину,

Ти не вкоротиш, Часе, – навіть Ти!

1/XI-1999.