Людина. 3
Софія Малильо
Зір генія в житті підмітив вірно
людського серця складність незбагненну,
його природу справжню – і позірну,
і вбогість справжню – й велич незнищенну.
Із казки й мрії п’є снагу дитина,
мов до води цілющої припавши.
До сліз хвилює пісня журавлина,
хоч журавлі в даль линуть не назавше.
А як могутнє й любе рідне слово
у серце входить на життя світанню!
З уст матері ласкава колискова –
немов молитва на дорогу дальню.
І розквітає Лукашеве серце,
черпаючи з усіх джерел Природи,
і все відкриє він колись уперше,
відчувши кожен раз безмірний подив.
І десь він з Мавкою зустрінеться уперше,
шукаючи краси та ідеалу,
і стрепенеться екстатично серце,
неначе в нього зірка з неба впала.
І піднесе його те щастя швидкоплинне,
що неминуче хвилями й спадає.
Чи є таке чуття в душі людини,
що не минає?
То Мавка буде тугою страждати
і марно навіть забуття жадати,
та в серці все ж леліяти сумнім
те, що ніколи вже не вмре у нім.
Ну, а Лукаш із щастям розминувся,
від Мавки-мрії в будень повернувся,
бо, мабуть, мрії тої і немає,
що в серці у Людини не минає.
17/XII-1993.
Людина
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
