Непроминущість
Софія Малильо
Щаслива-радісна сиджу я в тишині.
Висить портет навпроти на стіні:
старенька дама дивиться на мене
і ніби мовить щось шляхетне і натхненне.
В її очах – ласкава теплота,
й висока мудрість, добра і проста,
і до життя довір’я в них безкрає,
що розуміє все і все прощає.
З тією дамою не зналась я, на жаль.
Вона вже відійшла в астральну даль…
Висить портрет – проста собі світлина,
глядить на нас Людини суть глибинна.
Та суть і нині ще – у тих очах,
у тих навік усміхнених устах, –
їй вічно над Планетою витати
і добру силу сущим дарувати.
О люди-друзі, сестри і брати!
Нас обіймають зоряні світи,
Колись туди полинуть наші душі, –
вони ж бо – віримо! – непроминущі.
Та перш ніж нам покинути Планету,
несім добра шляхетну естафету,
аби сказали після нас грядущі:
«Діла і душі їх – непроминущі.»
2/VII-1999.
Людина
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
