Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Капелан армії УНР / 10

Капелан армії УНР

10

Іван Корсак

У своєму рідному селі під Гродно архімандрит Смарагд мав удосталь часу, тут чималенько він книг перечитав – читав до знемоги, аж доки букви рябіти не починали в очах, як рябіє озерна вода від перших крупних краплин на початку рясного дощу. А як несила була далі книгу в руках тримати, йшов у недалекий лісок, бродив неспішно стежками, що їх витоптали пастухи й худоба поміж дерев. Стежка собі снується, а думки собі… Тої осінньої пори, коли вже й худоба перестала ходити тут, в останні дні бабиного літа тиша стояла над лісом, незаймана така і цнотлива, хіба сорока непосидюча несподівано заскрекоче, балакуча вельми в нестримному бажанні переповісти якусь новину усьому птаству лісовому та звірині.

Хоч трішки далеченько, але любив Смарагд забрести в дубову поросль, де осінь бенкетувала з особливим розмахом; листя вона фарбувала в усі ймовірні і неймовірні кольори – від пронизливо-жовтого до червоногарячого; інколи траплялявся такий листочок, мов хто його в соку буряковому виквасив; а що вже від багрянцю – то сліпило очі.

Смарагд неспішно шурхотів листям, добираючись до знайомої порослі, і так само шурхотів думками, тільки думки ті ніяк не нагадували торжество і буяння осені, радше якісь сірі напливали та занудні. Ну чого він такий нещасливий, чого йому удача, сперш усміхнувшись зманливо та як дитину цукеркою потішивши, раптом несподівано і примхливо закопилить носа і геть собі одвертається? То тягнули в Москві волинку, тримаючи його підвішеним із призначенням на ректора семінарії, то через того миршавого стрільця на вокзалі вчасно в Харків на обіцяне підвищення не зможе потрапити, бо зайняли по Денікінові те місто большевики, то зірвалося з єпископством в Дубно, і не тільки через совання туди і сюди кордонів, а й через невдячного Діонісія. Той зажадав було відібрати частину майна для нової семінарії, в тім числі бібліотеку, то Смарагд навіть у листі відповідному виправдовуватися мусив перед комендантом польським, що він не визнає своєї підлеглості цьому владиці.

А тепер нова історія… Смарагд уже наречений в єпископа Слуцького, буде вікарієм Мінським, але через примхи та гонор отого Ярошевського, який навіть права істинного до нього не повинен мати, знову, як льодина в окропі, може його надія розтанути на очах.

Заборону, тепер уже митрополитом Юрієм, у священнослужінні Смарагду восьмого вересня двадцять другого року потверджує Священний Синод. Звернення до патріарха в Москву не дає нічого, натомість Синод у Варшаві власною постановою увільняє Володимира Тихоницького, вислано в Милецький монастир Пантелеймона Рожновського, як мітлою, метуть усіх, хто досі приязно ставився і підтримував архімандрита, тримав зв’язок, хай і в обхід порядку, з патріаршим оточенням у Москві; зрештою, безцеремонно вимітають усіх, хто сприяв у пришвидшенні хіротонії Смарагда в єпископи.

Ну чого воно так, шарудів багряним листям під ногами на стежці архімандрит, чому, Боже, ти дозволяєш цим недругам православ’я, що відламують від нього українську гілку, чинити мені оті капості, чи ж я не вартую ліпшої дяки?

У багатьох своїх ієрархів, поважніших віком і саном, що правдиву школу пройшли ще в попередні часи, отець Смарагд знаходив духовну поміч та розуміння. Тільки старий священик з сусіднього села, з яким давно знались родинами, їздили одне до одного на іменини чи свята, або й просто в неділю погостювати, якось при тій мові покартав Смарагда.

– То, звісно, не мого розуму справа… Але й ви, отче, негаразд чините. Хай вам і не вручали розпорядження архієпископа, але ж вам переказували про документ, перед Богом ніяк не втаїтися і не злукавити. Ярошевський для вас архієрей, визнаєте його чи ні, чи піддаєтесь підступній гордині. Вам належало таки меншим, напевне, бути, не тільки відгукнутися на документ, а й прибути, бодай привітати. Непослуху не любить ніхто, бо завтра і інші казна-що собі дозволятимуть…

– Я не повинен підлягати юрисдикції Ярошевського, – незрушно на своєму стояв Смарагд, мовби йому підошви прибили цвяшками до того місця.

– Оте совання кордонів у війни й по них, – опустивши очі, додав священик, – не тільки світському люду, а й духівництву багатенько наколотило, сьорбати ще довго те маємо… Але й інше є: владики Володимир, Сергій та Єлевферій мали б не тільки на вашу підтримку листи в Москву писати патріарху, а й вам по-батьківськи нагадати про християнське смирення, любіть мене чи не любіть, не штовхати вас на злобу.

Отець Смарагд оповідав сусідові, що ці владики посилали в російську столицю листи про несправедливість позбавлення архімандрита священнослужіння, про обов’язкову потребу скасувати накладену кару, аби не направити імпульсивного Смарагда до якогось необачного чи трагічного кроку.

По тій розмові архімандрит не навідувався більш ні разу до свого сусіда, навіть на рокові свята.

Ні, думав Смарагд, хто б і що йому не набалакав, кожен зирячи зі своєї дзвіниці, він має твердо на своєму стояти, як стояли святі отці, як апостоли. Як вони, він облишив усе мирське, навіть кохання, яке обпекло його ще в семінарські часи. Справа йшла уже навіть до одруження, але він таки знайшов у душі потугу зректися і вибрати стезю церковну, многотрудну дорогу служіння віками несхитного російського православ’я. Бо то істинно остання підпора православного християнства на землі – як упав перший Рим під навалою германців, як посипався другий Рим – Візантія – під ударами мусульман, то залишився тільки третій, – Москва і то лише вона зможе міццю свого плеча утримати такий спадок.

З тої хвилини ця відповідальність, як стала під вінець з князем Іваном III Софія Палеолог, племінниця останнього візантійського імператора; і нехай слебезують собі недалекі люди, що то лише ширма, мовляв, для російського месіанства.

Смарагд нітрохи не сумнівався, що має в собі достатньо душевної сили, аби витерпіти все, що судилося в давні часи апостолам. Так, він здатен, немов Яків, коли Ірод до страти його присудив, подивитися спокійно у вічі катові із наготовленим мечем у руці, міг би, чулося йому, витерпіти як Іоан, якого варили в котлі, де кипіло масло, і не просив би помилування, коли розпинали б його, як Петра у Римі. І зміг би, як Андрій Першопокликаний, до півсмерті побитий сімома солдатами, по тому до хреста вірьовками прив’язаний, аби мучився довше; знайшов би сили повторити слова Апостола. Як уже вели до розп’яття, то вітав його з радістю Андрій:

– Я давно вже чекав цей час. Хрест ще тоді був освячений, як Тіло Христове на ньому висіло. Смарагд був переконаний, що то не просто його чванькувата самовпевненість, йому трапилося у Кременці, у липні дев’ятнадцятого, перевірити себе.

Раптово, як град серед жнивного дня, впала на місто червона лавина, хапали усіх підряд, хто служив бодай сторожем при українській владі, не обминула облава і духовенства. Смарагд ще встиг разом з іншими священиками переховати тяжко хворого, геть уже немічного владику Діонісія, невдячного владику, що трощить тепер на друзки моноліт православ’я; він таки встиг переховати, але підозра впала на нього. Разом з іншими священиками вивозять Смарагда в Дубно і двічі підводять до викопаної вже могили.

– Готуйсь! – І, як голодні вівчарки зубами клацають, заляскали замки гвинтівок. Але хтось там, у червоних верхах, в останню мить похопився, мовляв, розстріл духовенства відверне людей від нової, справжньої пролетарської та селянської влади, тож після другої вже команди «Готуйсь!» закопали могилу порожньою. А комісар із чистим папером в руках до них:

– Пишіть, що ви ніколи більше не виступатимете проти радянської влади. Священики, на чиїх очах щойно із шурхотом осипалася у могилу свіжа земля, без повтору написали заяви.

Смарагд тоді навіть олівця в руки не взяв.

…Уже взимку, як впали сніги, архімандрит, втомившись читанням, так само виходив у недалечкий ліс, бродив напівзаметеними стежками. Різні думки набігали на пам’ять, тільки все частіше спадало на гадку, що лише сам він, і більше ніхто, має поквитатися з кривдниками.

У тиші незайманій лісовій раптом ворона голосно крякнула, крякнула якось надтріснуто, як ламається перемерзле на кріпкій стужі дерево. І життя моє отаке чомусь надтріснуте, – з гіркотою подумав Смарагд.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 110

Модифіковано : 18.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.