Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Капелан армії УНР / 8

Капелан армії УНР

8

Іван Корсак

Як тільки зачинилися двері за отцем Пащевським, архієпископ Юрій запросив до себе помічника з канцелярії.

– Підготуйте указ про заборону архімандритові Смарагду у священослужінні, – розпорядився владика, бо не мав звички замислене відкладати у вельми довгий ящик.

Власне, ота несолідна поведінка Смарагда з останнім розпорядженням просто була ще одною краплиною, і саме тою, яка переповнила чашу терпіння архієпископа. Ще перед цим була зі Смарагдом у нього вельми непроста розмова. Архімандрит повівся в його кабінеті так, буцімто вони помінялися ролями, начебто Смарагд став архієреєм над Юрієм Ярошевським.

– Ви знаєте, яку лінію я зайняв, коли йшлося про запрошення Вас до Варшави, – без дипломатичних вихилясів мовив Смарагд, пильно дивлячись у вічі владиці Юрію, як дивиться гіпнотизер на виставі запрошеному випадковому глядачеві, аби той виконав на потіху залу якусь кумедну забаганку. Архієпископ стримав себе з немалим трудом. Він добре знав, на що натякав Смарагд, доплітаючи до своєї особистої вигоди хитросплетіння тодішніх непростих подій.

Закружляла, завертілася віхола у ті часи не лише в міждержавних справах, а й у міжцерковних. На пропозицію українського уряду московський патріарх наприкінці вісімнадцятого року віддає повіти Мінської, Могилівської та Гродненської єпархій під догляд єпископу Діонисію, що викликало різке несприйняття тамтешніх ієрархів, в тім числі і Юрія Ярошевського. А Смарагд, хоч і був лише нарeченим в єпископи, брав діяльну участь в православному житті Польщі, бо неабияку мав прихильність в московського духовенства. Він справді підтримав архієпископа Юрія – камінь з-за пазухи на Діонисія ніяк не міг вийняти, тож в особі Ярошевського сподівався на союзника.

Проте Юрій Ярошевський знав ситуацію куди глибше. Спільно з іншими промосковськими високими духовними особами архімандрит підготував потім звернення до патріарха з проханням не призначати владику Юрія на Варшавську і Холмську кафедри, натомість призначити його на Волинь, посунувши геть нелюбого Діонисія. Таким робом були сподіванки вполювати одразу два зайці, причому в загінки на те полювання мали вийти самі прихильні до української справи душпастирі. Архієпископ Ярошевський знав кожен хід тої заплутаної багатоходової шахової гри, і як тільки Смарагд натякнув про «призначення на Варшаву», збунтувався було в душі, та мусив стримати себе.

– Не архімандритам вирішувати, яких владик і на які єпархії ставити, – відказав якомога тихіше і безпристрасно, але в тому тихому голосі десь далеко, ген за виднокраєм, вже чулися громи, вони наближалися і готові були гоготіти на повну силу.

– Ви в католицькій країні, – не збирався змінювати тону архімандрит і так само не відводив чіпкого та пильного погляду. – Попри листи із вельми люб’язними зобов’язаннями перед польським урядом, маєте піклуватися насамперед православною справою.

Владика Юрій у душі закипав, в нього наростало нестримне бажання виставити вже за двері безцеремонного і доволі нахабного гостя. Він і справді, ще у червні двадцять першого року, перебуваючи тоді в Італії, писав досить витриманого листа на адресу польського посольства. У випадку його переїзду в Польщу, йшлося в листі, він не дозволятиме собі щось недобре чинити проти польської держави та уряду її, як також не має на гадці принижувати католицьку віру. Такі листи зобов’язані були писати на вимогу польської сторони усі владики, які мали перебувати у цій країні. Спритні ж московські нишпорки, з серцем подумав архієпископ, куди тільки свого носа не всунули…

– Нехай архімандрит пошукає у пам’яті Христове: кесарю належить кесарове. А тих кесарів тепер не духовні отці призначають. У владики справді поволі складалися з католицьким духовенством терпимі стосунки і він не бачив причин їх з добрадива погіршувати.

Помилявся також архіманрит, виплітаючи, немов з лози селянського кошика, свою інтригу зіштовхнути Діонисія Валединського з Юрієм Ярошевським – як зайшло на важливі, доленосні для церкви справи, то обоє владик знайшли і порозуміння, і спільні точки зору.

– Але я прийшов зовсім не для того, щоб вдаватися до споминів про Ваш шлях у Варшаву, – вів далі Смарагд, не звертаючи й найменшої уваги на тон їх розмови, що чим далі набирала небезпечної гостроти. – Ви на ділі спинили роботу Православного церковного Совєта, пошанованого православним народом. Зате нітрохи не бороните поступової, але впертої українізації. Чим та українізація кінчається – варто лишень згадати бунт ченців у Почаєві…

«Ти ба, – скрива всміхнувся архієпископ. – Заявився одразу з мішком претензій».

– З приводу «православного народу», – владика Юрій зашелестів пачкою газет і, знайшовши потрібну, підсунув її до гостя. – Серед православних в сьогоднішній Польщі сімдесят відсотків українців, двадцять вісім – білорусів, а решту становлять поляки, литовці, росіяни, чехи. Зарубку в пам’яті про це вже зробили… Щодо Православного Совєта, то, як пам’ять не зрадить Вас, опротестував його ще єпископ Діонисій. Чекайте, в мене десь тут недалечко, що писав владика.

Йому навіть шукати серед газет не довелося довго, а потрібне місце було розмашисто підкреслене червоним олівцем:

«Нехай вибачить мені Варшавський Церковний Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути церковною організацією для всієї Православної Церкви в Польщі, як не можу погодитися з тим, що голос неканонічного з’їзду був представлений як правдивий голос православної Церкви в Польщі».

Часопис «За свободу», ще від четвертого серпня.

Архімандрит навіть не взяв у руки газету, тільки недобре глипнув на покреслені червоним рядки, мов там видрукували особисто на нього образу.

– Що ж до бунту в Почаєві, то про нього знаю не з третіх вуст, – архієпископ навмисне з притиском, аж заскрипіло, вимовив слово «третіх».

Про ті події владиці оповідали самі учасники. У жовтні двадцять першого у Почаєві відбувався єпархіальний з’їзд духовенства й мирян. Тоді також чимало йшлося про богослужіння рідною мовою, сперечалися й сердилися, доки не дійшли простої згоди – провести у Троїцькому Почаївському соборі службу Божу українською, тож усім і все тоді зрозуміло буде. Нашвидкуруч утворився хор під керівництвом М. Квасницького, а правив протоієрей Н. Абрамович. Люду зібралося звідусіль море, слухали всі з захопленням. І раптом негадана притичина, кілька монахів здійняли крик і гвалт: «Церковь обезглавили!» З’ясувалося, що не пом’янули московського патріарха. Обгрунтовану відповідь по тому дав Іван Власовський: за практикою Константинопольської церкви, за якою і тут завше правиться, патріарха поминають єпископи, а священик має поминати свого правлячого єпископа. Чому ж тоді монахи в порушення канону не поминають владику Діонисія?

Обурений владика зробив добрячу нагінку монахам, а з’їзд прийняв ухвалу:

«Жива віра вимагає й живої віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти від церковнослов’янської мови до народної, живої мови української. Але перехід той має відбуватися ступнево, в міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною церковною владою потрібні богослужбові книги».

– А про Почаїв ви, звісно, вигадали. Або Вам переказали криводушно, – тепер уже владика Юрій кинув на Смарагда твердий і колючий погляд. Вони зустрілися поглядами так, як двоє на вельми вузенькій кладці, де можна пройти, лише скинувши іншого; і хоч як буравив тим зором Смарагд, штовхав назад і відштовхував, владика витримав те без труду особливого, – він наче дивився крізь архімандрита, десь далі, углиб, бо він істинно зобов’язаний бачити далі, бо саме на ньому, а не на схибнутих на ненависті до чужинців архімандритах, лежала відповідальність розбудовувати церкву за нових, ще погано передбачуваних повоєнних обставинах.

За всю розмову архієпископ Юрій, різкий і нетерплячий звично, ні разу не підвищив тону, бо дав собі таке слово і витримав його, – хіба довелося стиснуті в кулаках руки покласти під столом собі на коліна і так до завершення мови досидіти. Навіть коли уже в дверях, немов цеглиною, запустив Смарагд у владику, на його гадку, найбільш образливе:

– Замість того, аби руйнувати Польщу, ви її облаштовуєте!

Чи то від протягу, чи таки доклав сили архімандрит, тільки двері за ним, злякано зойкнувши, хряснули так, що посипалася з шелестом штукатурка зі стелі у лівому куті.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 22

Модифіковано : 30.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.