Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 3. Основна ідея зовнішньої… / Незалежна Україна можлива тільки в союзі…

Підстави нашої політики

3. Основна ідея зовнішньої політики України

Незалежна Україна можлива тільки в союзі з Європою

Дмитро Донцов

Отже всі майже цілі, які ставляли собі держави коаліції, шукаючи союзу з Росією, вже здійснилися. Тим самим тратить сей союз рацію існуваня. Від тої хвилини, коли альзацьке питаня розв’язано так, як хотіла Франція, німецьке і турецьке – як хотіла Велика Британія, австрійське – як Італія, від тої хвилини зачався смерк ідеї російської противаги на Заході. Росія, що володіє Варшавою, Києвом і Севастополем, загрожує вже не Потсдаму, Шенбруну і Золотому Рогу, але – Празі, Букарешту, італійському Фіуме і антантським впливам в Малій Азії.

Ся небезпека представиться ще страшнішою, коли взяти під увагу, що в разі відновлення традіції слов’янської політики (посування в сторону Адрії та Середземного моря) Росія напіткнеться не на колосси Німеччину і Австрію, лише на рівалізуючі між собою новосформовані державки на Заході і Полудні, на розпорошену Австрію і розпорошену Німеччину. В таких обставинах виростає російська небезпека для Європи до розмірів, що лишають в тіні небезпеку з-перед 1871 року.

Ся небезпека набере просто катастрофального значення, коли згадати про можливість німецько-російського союзу. Загально беручи існуваня в центрі Європи компактної маси дисциплінованої, пересякнутої военим духом раси, що числить близько 70 міліонів, є великим плюсом для України. Бо ся раса, особливо по збалканізованню Середньої Європи – се одинока сила, котра може встримати завоювання Європи Росією. Виходячи з того факту, деякі німецькі політики (Рорбах) уважають, що сталою лінією німещкої політики на Сході має бути попираня окраїнних держав, бо тільки ослаблення Росії може назавше усунути з німецького політичного овиду марево московської Dampfwalze.

Можемо поминути питаня, чи сі погляди слушні чи ні. Певно, що в деякі моменти, як остатніх десять літ перед війною та під час війни, німецька орієнтація української політики була одиноко можливою і, як показали події, такою, котра осягла головну свою ціль: розбиття Росії. Але тепер мало виглядів на се, щоб ся орієнтація могла принести які-будь корисні результати для України. Бо все жене сі обидві держави, Німеччину і Росію, в обійми одну другій.

До 1914 р. політика Прусії, а потім і Німеччини, проти Росії була політикою заприязненої держави. Як в 1828 – 1829, в 1830 – 1831 і в 1863, підчас польських повстань, підчас Кримської війни Прусія, а підчас війни [18]77 – 78 рр. і Японської – Німеччина все відносилася приязно до імперії царя. Потреба вести сю політику зближення обох країн знаходила свій відгук і в Росії, та коли генерал Куропаткін писав в своїх мемуарах, що не лежало би в інтересах ні Німеччини ні Росії вести війну між собою, з него говорила майже вся громадська думка Росії [Ген. А. Куропаткін, Мемуари, ст. 59].

Як відомо, також Бісмарк все шукав союзу з Росією. Він був тої думки, що коли Австрія та Росія знайшли б собі заняття на Сході, се було б лише на руку Прусії, котра би тим способом увільнилася від тиснення сих обох держав [Gedanken und Erinnerungen I, 12]. В сей момент Бісмарк ще думав, що ціле східне питання не варте кості одного поморського гренадіра. Тому він стремів в 1872 р. до союзу трьох цісарів. Тому аранжував відоме побаченя в Скерневіцах (14. X. 1884), де на перераженя всього світа заключено славнозвісну “контрасекурацію”.

Не мало услуг оказала своєю чергою Берлінові також Росія, за Наполеона 1 і 3, під час порахунку Прусії з Австрією і з Францією [Про російську політику Німемчини пор. “Die ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Bussland”, D. Donzow, Berlin 1915, переложено в Києві 1917; у Львові 1918]. Ся традиційна німецько-російська приязнь мала під собою чотири головні підстави. По-перше, Прусія не мала спершу інших опріч континентальних претензій (1864, 1866, 1870), але ще ніяких світових і колоніальних забаганок. Далі, Німеччина в своїй континентальній політиці не лише не стояла на дорозі Росії, але також мала з нею деякі спільні цілі, як напр. в своій польській політиці. По-трете, се були торговельні відносини, що лучили оба сусідні цісарства тісними вузлами. Нарешті географічне положення обох країн впливало на їx тодішну політику. Спільна границя між Росією і Німеччиною з погляду стратегічного має подвійне значення. Коли вона з одної сторони наражає одну з тих держав на напад другої, то вона ж дає можливість комбінованих спільних операцій проти третьої, координованого зосередковання, скупчення і поділу сил военних і средств виживлення. Союз тих держав позбавив би евентуальну блокаду зі сторони їx противників всякого ефекту.

Сю, так сказати, природну приязнь між Петербургом і Берліном трохи закаламучено від того часу, як вступаюча на арену світової політики Німеччина стала рішучо по боці наддунайської монархії. Від сього часу, втягнуті в вир подій обидві “приятельки” опинилися перед проваллям, в котре зрештою таки звалилися. Але се наступило не раптом і навіть підчас війни уважала Німеччина акцію проти Росії за неприємний, проти її волі їй накинутий обов’язок. Коли в перший рік війни стало перед Німеччиною питаня: проти кого – проти “російського варварства” чи проти “вампіра континента – облудного Альбіона”, відповідь не була на користь Англії. Вже оперативний план німецького Генерального штабу, інвазія Бельгії та раптовий наступ на Францію при дефензиві на Сході, свідчив досить проречисто про напрям політичної орієнтації керуючих берлінських кругів. Др. Рорбах в своій новій книзі писав:

“Генеральний штаб рішив уважати стосунок до Росії, як істотний момент, а до нього прихилилася і публична думка, з’єднано до сеї ідеї також цісаря.”

Побідила концепція осібного миру з Росією і невблаганної війни проти Англії. Сему ж русофільству треба завдячувати і факт, що раптом застановлено в осени [19]15 р. офензиву проти Росії, хоч, як оповідає той самий Рорбах, заявив Гінденбург, що взяття Петербургу рішило би війну, бо 60% процентів російської амуніції були в нім і коло нього зосередковані [Politische Erziehung, S. 52].

В ніякій суперечності з таким курсом німецької політики не стояла так звана політика поділу Росії. Бо сю політику формально накинено Німеччині невблаганим ходом подій, але ніяк не намірами упланованими з гори, як напр. політика розділу Австрії та Німеччини для Антанти. Подібно також інвазія України була страшаком, котрим послуговувалися лише москалі на доказ, що ціла “українська інтрига” носить штемпель made in Germany – версія, в котру зрештою навіть вони самі не вірили, бо знали, що Берестейський мир заключено не для реалізації великої ідеї поділу Росії, лише тому, що се був конечний обом державам центральним “хлібний мир” (Brotfrieden).

Ідея поділу Росії як певний політичний план існувала тільки в немногих головах в Німеччині перед війною. По війні, мимо того, що ся ідея прибрала конкретні форми, сторонників її в Німеччині можна було обчислити на пальцях. Тепер в перший день, коли стануть на ноги Німеччина і Росія, вони опиняться в положенні сих продираючих очі п’яних, покинутих товаришами, котрим презентують рахунок дебошу. Спільний грунт для amitie і навіть, для alliance. Особливо, коли приняти під увагу повстання нікому з них не потрібної Польщі, та що по ліквідації німецької виправи в Малій Азії та Австрії, всякі причини до ворогуваня між двома державами зникли. Не можуть бути такими причинами, розуміється, і претензії Великої Британії на Константинополь ні полонофільська політика Франції.

Ся змора німецько-російського союзу диктує нашій політиці більш коли-будь шукати опори в так званого антантського імперіалізму, себто в тих держав серед Антанти, котрі зі зміною політичної карти Європи попадуть в антагонізм до Росії. Об’єктивно беручи, для нас катастрофальне всяке ослаблення держав, котрі сусідують з Росією (взглядно з Україною), бо вони, як Німеччина, Австрія, а свого часу і Швеція і Туреччина, все були запорою російському посуваню на Європу і тим самим охороною для нас. Ось чому тепер для нас належить вітати всяку солідну комбінацію, котра могла б заповнити отвір, що повстав на західній границі Росії в наслідок Версальського мира.

Для того в наших інтересах лежало би створення солідного блоку держав від Балтика до Чорного моря. Для того в наших інтересах сильна Румунія, Угорщина і Польща, Для того добре було б, коли б union Jak зачав би повівати над Босфором і Дарданелами. Се значило б, що міст між Європою і Азією, як називав Константинополь Карл Маркс, зробився tete de pont Європи в її поході на Схід, а не Росії в її експансії на Захід. Взагалі, з всіх можливих антиросійських комбінацій на дальшу мету найможливішою представляєтеся комбінація з Англією, котра через свою активну політику підтриманя “окраїних держав” довела, що їй та може їй одиноко, залежить поважно на розділі Росії [На сю роль Англії в розв’язанню російського питання звертав я увагу в квітні 1918 р. під час німецької окупації України. Гл. Д. Донцов, Міжнародне положення України і Росія, – Київ 1918].

Політики з жіночою психологією, себто ті, для котрих логіка пасує перед чувством, закинуть напевно одностороність сим поглядам. Як, бачити колективний ідеал нації тільки в боротьбі з Росією? Яку ж ролю займає тоді в сій концепції Польща? Розуміється, щоб бути консеквентним треба було б ще запитати – де Румунія, де Угорщина, взглядно Чехія, але лишімся при одній Польщі. Отже, питаються: чи ідеал, в ім’я котрого полум’ям горіла Україна як довга і широка 270 літ тому, не лишився колективним ідеалом нації?

Ні, не лишився. Так, як ненавість голандців до Іспанії перестала бути складовим чинником нідерландської національної ідеї. Чувства, що одушевляли наших дідів проти Польщі, ввійшли лише яко дрібна частинка в політичний ідеал нації, будучи, відновлені тепер, в своїй великій частині нічим іншим, як політичним атавізмом, хоч може і походячим з великої любові до рідного краю. Стендаль знав дві категорії любові (правда не до рідного краю): l’amour passion, любов, що мутить мозок і відбирає розум і l’amour goût, любов для забави, флірт парижського товариства часів Людвіка 15, при котрім згубити esprit було найтяжчим непростимим гріхом. Політики, про котрих мова, відчувають до свого рідного краю лише перший сорт Стендалівської любові, котра в політичнім, так як і в товариськім світі, часто тільки осмішує палкого адоратора.

Так Польща. Маємо з нею багато неполагоджених рахунків, і тут і там, та ще десь. Але все се конфлікти локального значення, може болючі і страшні, як питаня Ельзації та Лотарінгії для Німеччини, зглядно Франції, але все ж локального значення, котрі мимо свого трагізма ніколи не зможуть наповнити собою поняття колективного ідеалу, не лише частини, а цілої нації. Не треба спускати з ока, що відносини між нами і Польщею (що до взаємної числової та політичної сили) скорше нагадують відносини між Австрією та Угорщиною, а не, скажім, між старою Австрією та Чехією, що колективного ідеалу з українсько-полського антагонізму так само не можна зробити, як для Франції XIX в., по Ватерльо, по Седані та Меці, не можна було зробити свого національного ідеалу з антагонізму проти Габсбургов.

Найзавзятійші ідеологи ягелонської ідеї не мріють і не можуть мріяти далі, як по Збруч і Случ, не підносячи претензїй на решту Волині, Поділля і Київщини, не кажучи вже про Херсонщину, Катеринославщину, або про дідизну Вишневецьких Полтавщину. Не значить се, що зглядна скромність їx претензій йшла в парі з їx оправданістю, але наївно було б робити з тих аспірацій центр нашої політики, тоді коли маємо під боком народ, що підносить з сильнішим натиском права на цілу українську територію, навіть на ту її частину, котра як Галичина, ніколи до нього не належала. Не треба чейже забувати факт, що – українці в Києві, се тільки винятково також значить: і поляки в Києві, але совітські українці у Львові – се конче значить: і росіяне у Львові.

Так було, коли “малороссийские” полки вступали а українськими піснями до Львова в 1914 р., самим своїм видом заганяючи бідного Павлика в могилу. Так було в 1920 р., коли кавалерія Буденного, під оплески пари збожеволілих українських “патріотів”, готовилася вступати у Львів. Дрібною частиною переживань і споминів входить і наш західній антагонізм в наш національний ідеал, але суть сього останнього – інша.

Більше. Концепція того великого і старого конфлікту між Європою та Росією кидає нас, чи ми того хочемо, чи ні, разом з Польщею, по сю сторону демаркаційної лінії, по сю сторону баррикади. З тим фактом також мусимо числитися, мимо протестів маньяків, котрим милі традиції Тарговіци, або Переяслава. Не треба забувати, що в данім питаню ніколи перед нами не стояла так справа, як перед поляками, котрі мали вибірати: Німеччину або Росію, держави майже однаково сильні та однаково небезпечні і ворожі Польщі.

Питання – Польща чи Росія – в нас не існувало. Се питання ставлялося так: або спираючися на цілу бувшу “західну Росію” (нові окраїнні держави), що без Польщі і (без Румунії) було неможливим, – і роблячи відповідні, зрештою часові і майже конечні жертви, прямувати до суверенності України. Або знов – через антипольську або антирумунську політику, розбити блок західних окраїнних держав, старатися відібрати українські провінції Польщі та Румунії – ціною з’єднаня їx всіх під Росією, ціною втрати національної суверенності.

Жертвувати частиною для цілого, або цілим для части, політика провінціональна і політика національна. Третьої не було. І тому, які б горячі обвинувачення не кидали своїм противникам наші провінціалісти, як би не апелювали до чуття (проти Ланцута можна згадати безчислені “чрезвичайки” і навіть Талергоф, котрий міг одначе лише Дудикевичівців привести на сторону Росії, якби вони ще перед тим не зробили вже вибору), кожний, хто стремить до з’єднання всіх українських земель, зараз ставляючи сей постулат понад все і оріентується на схід – працює на користь Росії, помагаючи їй поставити хрест над українською непідлеглостю.

Логічний наслідок першої, національної політики – болісна, але певно часова, втрата кількох провінцій. Логічний наслідок противної політики – Росія на наших землях!

Суть спору між нашими “полонофілами” і “москвофілами” – проста. Прибитість, інертність, аморфність російської суспільності, і се, що в ній всі реформи мусіла робити одинока політично активна сила в країні – держава, витворили в безкритичних земляків легенду про меншу агресивність російської суспільності, про меншу небезпечність Росії, як і легенду про “соціальну монархію”, легенду, котрій, як побачимо пізніше, бив чолом навіть Драгоманов.

Російська суспільність віками мовчала, не сміючи говорити, не беручи участи в публичнім життю, тому в нас зачали вірити в її лібералізм (вона также ж була пригнічена). На Заході, також і в Польщі, суспільність здавна була активна, вона, а не лише уряд, робила історію, отже мусила сама власними руками робити се (пригнічення інших народів), що – за мовчазною згодою величезної більшості росіян, робив моськовський уряд. Для того польська суспільність виглядала для вульгарного ума більш агресивною і більш небезпечною. Там був суспільний націоналізм, там були всякі національні колонізації, боротьба о землю, там ціла суспільність вела екстермінаційну проти України політику, про що легко переконатися хочби з лектури Костомарова, в котрого однак – у всім де ходить о Росію – стрічаємося лише з царськими боярами.

Я вже з гори зазначив, для уникненя плутанини, що питаня вибору між Польщею і Росію не представляється так, що або Польща або Росія має панувати над цілою українською територією, лише так: чи з’єднати всі українські землі під егідою Росії, тратячи їх непідлеглість, або, в зв’язку з цілим союзом держав від Балтика до Чорного моря (включаючи евентуально Румунію та Угорщину) добиватися сеї непідлеглості ціною деяких територіальних хвилевих уступок.

Зрештою, твердження про меншу небезпечність російського націоналізму, про меншу агресивність російської суспільности тільки позірно мають слушність. Польща провадить систематичну полонізацію українських земель?! Те саме робить і Росія. Реформа 1863 р. в своїй суті була нічим іншим, як примусовою експропріацією близько четвертої частини землі, що була в користанню українського селянина на річ російського панства, що сталося не лиш в його економічних, але й в національних інтересах. Далі, систематичну колонізацію українських земель провадив російський уряд і пізніше, спроваджуючи цілі села з Московщини на таврійські та херсонські степи або навіть на Поділля. Все те були прояви новітного суспільного націоналізму, котрий, розуміється через нерозвиненість російської суспільності, не був ще так сильно виражений, але тенденції котрого були вже ясно визначені.

Дальшим розвитком сього суспільного націоналізму в Росії була ціла політика всіх 4-х Дум та їx нагінка на українську пресу, на стоваришення культурні та господарські, на цілий національний український рух, а столипінський закон 1907 р. (нова виборча ординація до Дум) був виданий в спеціальній цілі знищити вплив неросійських національностей, в тім числі і української, на внутрішню і внішню політику держави. З пізніше опублікованих тайних урядових документів видко, що обмежуючи представництво селянства і козацтва на Україні, уряд мав на цілі головне – не допустити до політичного впливу національного українського елементу.

Отже, той суспільний націоналізм, котрий за наших часів набрав такої величезної сили в Росії, та котрий повинен був вже бачити (але не бачив) Драгоманов, він так само характеризує російську, як і всяку іншу суспільність. Різнипя між Росією та Європою під сим взглядом лише ся, що Захід своєю культурою витворює рівночасно активність і в переможених, навчаючи їx хисту самоорганізації та духу відпорності. В Росії – аморфна маса в горі, але така сама аморфна, нездібна до опору маса з долу.

Гаката і пруський мілітарізм нищив національно познанських і поморських поляків, але рівночасно гартував їx відпорну силу, прищеплюючи їм свій дух організапії та суспільної карності. Незвикла економічна організація пруської Польщі, котру подивляють самі німці, і котра засудила на фіаско цілу гакатистичну політику, першорядність і висока моральна вартість польського жовніра, познаньчика, все се наслідки великого виховуючого впливу Заходу.

Австрія могла нищити нас, але, може проти свої волі, виховувала нас в дусі європейського почуття громадського обов’язку і тим не тільки зміцнила відпорність галичан проти поляків, але й дала новій українській державі багато цінних по-європейськи вихованих робітників. Та сама унія, що ще збереглася в Галичині, також показалася ліпшою зброєю проти полонізації, ніж православіє проти обмосковлення.

Приклади ірландців, австрійських і турецьких слов’ян, що мимо всього ліпше зберегли свої національні прикмети і національну волю, ніж підбиті народи Росії, – ще зайва ілюстрація згубного впливу на самодіяльність суспільності, який робить Росія. Поки ся жива сила нації, її активність, її організаційний змисл не нарушені, доти не можна заперечувати її будуччини, а активність може забезпечити нам лише західна культура. Воліємо боротьбу з усіма її наслідками, воліємо можливість боротьби, аніж російську рівність рабів, рівність, котра може гарантує від утиску зі сторони рабської суспільності, але котра і нас самих робить неспосібними проти насильства спільного пана.

Опріч того не треба забувати, що географічні і числові відносини народів Європи роблять сю останню не так страшною для нас, як Росію. Захід вже задля поданої причини не потрафить знищити якоїсь нації, ціла Німеччина і Австрія не могли зробити з Польщею того, що зробила з нею Росія. В Австрії 8 міліонів мешканців Галичини мусіли стати королівством з далеко йдучими автономними правами, а 30 міліонів угорців – самостійною державою. Росія зробила з 12 міліонів “крулев’яків” Привислянський край з російським генерал-губернатором на чолі, а з 40 міліонів українців “Юго-западний край” та “Малоросію”, а коли незадовго перед своїм упадком здобула Монголію, ся остання дістала назву “Жовторосії”.

При поділі Австрії при всій ненажерливості її сусідів, – саму незаперечено національно німецьку Австрію ніхто не міг анектувати. Росія при поділі Польщі забрала не лише непольські території, але й величезний шмат етнографічно полських земель, – “Царство Польское”. Російський імперіалізм для свого успіху конче потребує знищити Київ і Варшаву, як незалежні політичні центри, Захід навпаки в своїх імперіалістичних цілях потребує, аби такі центри в Варшаві і в Києві повстали. Навіть тоді, коли б він хотів обмежити їx самостійність, се йому з наведених причин і як свідчить історія, на довший час не вдалося б. Росія се зробити може. Не допустити до сього можливо лише тоді, коли опертися на ті європейські держави, котрі в даний момент виступають проти російського імперіалізму, коли опертися на Європу взагалі.

“Росія, – казав Герцен, – може оволодіти Європою до Атлантицького океану, так само, як вона може бути побідженою аж до Уралу. В першім випадку, мусить Європа бути порізненою. В другім – Європа новина бути міцно злучена в одну цілість” [А. Герцен, Старый мир и Россия, с. 54].

Ся лучність з Європою, при всяких обставинах, за всяку ціну, – категоричний імператив нашої зовнішньої політики.

Примітки

Рорбах – мабуть, Пауль Рорбах (1869 – 1956), німецький політичний мислитель.

Стендаль – літературний псевдонім Марі-Анрі Бейля (1783 – 1842), французького письменника.

Павлик – Михайло Іванович Павлик (1853 – 1915), український громадський діяч.

Талергоф – концентраційний табір на території Штірії (Австрія), організований з початком 1-ї світової війни. В ньому були ув’язнені українці-москвофіли.

Дудикевичівці – те саме, що москвофіли, прибічники Володимира Федотовича Дудикевича (1861 – 1922).

Костомаров – Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885), історик України.

Реформа 1863 р. – не знати, чи це описка (замість загальновідомого 1861 р.), чи Донцов мав на увазі спеціальні закони для Польщі і правобережної України, прийняті в 1863 р., які запроваджували більш вигідні для селян умови реформи.

Гаката – (від перших літер прізвищ засновників: Гансеман, Кеннеман, Тідеман) поширена назва нім. організації Deutscher Ostmarkenverein, заснованої 1894 р. у Познані з метою германізації польських земель.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1397

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.