Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 4. Основна ідея внутрішньої… / Ворожість большевиків до селянства

Підстави нашої політики

4. Основна ідея внутрішньої політики України

Ворожість большевиків до селянства

Дмитро Донцов

В сій області конечність історична вимагає, щоби кляса земельної аристократії, що перестала віддавати суспільності соціальні вартості, відложила провід нації, уступаючи його новій клясі, котра має своїм ідеалом “організовану індівідуальну ініціативу” як її називає Jules Meline, Le salut par la terre et le Programme economique de l’avenir. Виступлення на політичну арену селянства наступає і в нас. Кляса дідицько-шляхецька, що за часів Виговського і Мазепи віддала справді великі прислуги рідному краєві, організуючи його та служачи йому шаблею і пером, випустила тепер з своїх немічних рук зброю. Справжнім організатором господарського життя країни та його військовим оборонцем стає селянська маса. До неї новинен перейти і політичний вплив, а не, як того хоче Росія, до нової бюрократії.

Двісті літ тому ся Росія усунула організаторські кляси на Україні не в ім’я недозрілості маси до політичного життя, а для тріумфу московської бюрократії. Се, що тепер стараються робити москалі і наші червоні москвофіли, се знов в ім’я суто російської засади не допустити до політичного панування нової організаторської кляси, що становить величезну більшість людності, і заступити її знову московською бюрократією. Боротьба проти принципу самоуправи тоді, і боротьба проти того самого принципу – тепер. Сковання демократії, унерухомлення її активності – і тоді, і тепер. Для того не можемо абсолютно приняти абсурдного принципу диктатури пролетаріату, пропагованої в нас економістами, вихованими на безконечних дебатах в брудних емігрантських кімнатах над lac Leman або політиками, що черпали свою соціалістичну мудрість з популярних брошур “для детей младшего возраста”.

Не говорю тут про большевизм. Для кожного, хто хоч трохи розуміється на загальних принципах економіки, ясно, що ся система засуджена на банкротство. Але навіть в своїм іншім виді, в виді диктатури пролетаріату, совітська система – небезпечна для нас нісенітниця. Після совітської конституції з 10 липня 1918 р. найвищий орган республіки – се всеросійський совітський з’їзд. Він вибирає всеросійський центральний виконавчий комітет, котрий знова делегує з себе Совіт народних комісарів. Отже сей совітський з’їзд складається з висланців міських совітів, з котрих кожний припадає на 25 000 голосуючих, та з висланців губерніальних совітських з’іздів (що складаються переважно з селян), з котрих кожний припадає на 125 000 мешканців.

До губерніальних з’їздів посилають міста, котрі мають таким чином плюральне право голосування на 2000 управнених до голосування, одного посла, а повітові збори вибирають также одного посла, але на 10 000 мешканців [Конституція РСФСР в “Собрании узаконений”, ч. 51, 20/7 1918 р.]. Отже вся, ніколи на практиці зрештою нестосована совітська Констітуція спирається, так само, як і знана вже виборча географія та аритметика Столипіна, на штучнім майоризованню демократії пануючою клясою, котрою за царата було дворянство і котрою за большевизма був в теорії пролетаріат.

Як справедливо зауважив Отто Бауер “диктатура пролетаріату в Росії спирається не так на отвертім погвалтованню буржуазії, як на замаскованім позбавленю прав селянства” [Bauer, цит. твір., стор. 48]. Зрештою навіть самі соціалісти большевицького автораменту не криються з тим, що їx політика проти села – ніщо інше, як звичайне хлополапство, як кажуть в Галичині. На партійним з’їзді злучених німецьких комуністів в грудні 1920 р. отверто признавалися промовці, що ні один совітський режим не мислимий без селянства, себто без його бодай нейтральності, а А. Гофман мусів признати, що і середнє і дрібне селянство творить проти комунізму одну масу, котру різними економічними уступками треба привести до залишення опозиції комуністичним політикам. Такої думки тримається і Ленін, котрий, як вірити Уелсу, дослівно сказав йому, підчас візити остатного в Москві: “се може бути тяжко поконати селянина en masse, але нарізно се не представляє жодної трудності” [Morning Post, 9/12 1920].

Як бачимо, апостоли комунізму зовсім не криються з тим, що їx ціллю на селі не є безвиглядне зрештою запровадження комунізму, тільки накинення селянству своєї політичної волі, зроблення з нього безсловесної худоби, з котрою могли б робити що схочуть червоні ущасливителі світа.

Для українців, як нації селянської, ніякий компроміс з тою ідеологією неможливий. Як тому, що вона, як кожна диктатура, як кожна негація демократії – убійча для розвитку нації, так і тому, що ся диктатура скорше чи пізніше завше виродиться в диктатуру російської меншості, до зведення до нуля політичного значення селянства на Україні. Аргументи, що політична перевага буржуазно настроєного селянства може легко повести його до союзу з міською буржуазією, отже до упадку соціальної революції, нас так само мало обходить, як аргументи, що союз з європейськими імперіалістами може привести до їx переваги над міжнародною революцією.

Сі аргументи нас не обходять, по-перше тому, шо український селянин свою революцію вже зробив і ніякої іншої вже не потребує. Проти совітського режиму, проти диктатури люмпен-пролетаріату він, в правдивім сього слова значенню, контрреволюціонер. Далі не обходять нас сі аргументи тому, що ми можемо лише вітати все, що веде до упадку Росії, з якою би то поміччю се не сталося, зрештою тому, що ні в якій мірі українці не заінтересовані в перемозі соціалістичної революції в цілім світі.

Для цілого українського селянства буржуазний лад, що панує в Англії або Америці та ідеї, котрими він пересякнутий, безконечно близші, ніж абсурдна “система”, що вродилася в татарськім інтелекті Леніна, система, що ближче стоїть до способу думання ідеологів царату, ніх проводирів європейського соціалізму. Під час одної з таємних нарад, що скликав перед запровадженям Думи Микола 2, заявив Коковцев, “селяни – се віск, з котрого можна ліпити як чудові, так і ні до чого непотрібні речи” [Die russische Gefahr, Heft 3. (Aus den Geheimprotokollen des Zaren.) Stuttg. 1916]. Так само, як царський міністр Коковцев, задивляється на селянина, очевидно, і “вождь світового пролетаріату!”

Апологети нової форми російського абсолютизму глядять на селян з кепсько укритою погордою і ненавистю, як на щось нижше, як на щось, що має лише служити фундаментом їx пануванню, як колись служило воно основою панування дворянства. Сеї погорди не викреслити з життя ні дешевими фразами про єдність інтересів пролетара і селянина. Коли хочете знати, як т. зв. пролетаріат, а особливо його самозвані ідеологи, глядять на селянина, прочитайте твори ідейного босяка Горького:

“Я всех мужиков не люблю, – каже один з його героїв, – они сволочи. Они прикинулись сиротами, сидят да притворяются, но жить могут, у них есть зацепка – земля. А я что против них? – Я мещанин… А мужика бы, этого черноземного барина, ух ты! Грабь, дери шкуру, выворачивай наизнанку”, і далі: “что есть мужик? Мужик есть для всех людей материал питательный, сиречь съедобное животное”.

В сих словах чується вже програма другого духовного босяка, Леніна. Всі вони глядять на мужика, як глядів на него колишній барін, як на матеріал для політичних експериментів. Колись робилося сі експеріменти “в Государственном Совете” і в Думі, а потім в Совітах, але в обох випадках лишився він об’єктом політики. “Грабь, дери шкуру, выворачивай наизнанку” – се лише спопуляризована формула диктатури пролетаріату.

І таке відношення, розуміється, не виняткове, а сумарне. Не тільки вже цитовані німецькі, але й інші соціалісти тримаються тих самих поглядів на селянство, думаючи, що воно лише припадково прокинулося з політичної летаргії, та що ціною дрібних уступок можна буде його примусити продати права політичного первородства і сховатися назад в свою клуню. Се побожне бажаня леліють і російські соціалісти та їx українські підніжки, розвиваючи демагогічний прапор боротьби з “кулаками і куркулями”, мобілізуючи сільських “паливодів горлорізів”, збираючи під свій стяг під терміном “деревенской бедноты” злодіїв, конокрадів та інші знищені екзистенції, сих, як думав Бакунін і Ленін, переконаних сторонників соціалізму.

Се робилося в тих самих цілях, в котрих колись цариця Катерина мобілізувала поспільство на Україні проти шляхти і козацтва, аби по знищенню політичної сили, що була одинокою перепоною для її деспотизму, віддати “визволені” демагогічними гаслами маси до рук московської деспотії. Тоді, коли б політична сила українського панства не була зломана царатом, себто, коли б Україні вдалося відстояти свою незалежність, тоді економічне панування свого панства ніколи не тривало б так довго, як воно тривало фактично.

Говорять, що указ 1783 р., що запровадив панщину в нас, тільки дав правну санкцію існуючому станові речей. По-перше, се не цілком так. По-друге, без тої санкції, без санкції всього апарату великого самодержавного цісарства ніколи не набрало б кріпацтво на Україні такої сили і консолідованості. Нарешті, як і скрізь на Заході, здана на свої сили Україна скорше прийшла б на дорогу зламання політичної та економічної домінації панства або через повстаня здолу, як у Франції, або шляхом компромісу, як в Англії, шляхом перетворення станового конституціоналізму в модерний, початки чого вже намічалися в конституції Пилипа Орлика.

Так само річ мається і тепер. В чиї руки українське селянство добровільно не віддало б свою долю (як від Хмельницького віддало воно її в руки козацтва і нового панства), все се буде ліпшою запорукою його будуччини, ніж повне знищення політичної активності суспільности і відданя її під курателю деспотизму. Не є виключене, що селянська реакція проти диктатури голоти приведе до українського 18-го брюмера, але скорше чи пізніше панування селянства, себто більшості, мусить вилитися в форми демократії. Можливо, що селянство піде рука в руку з міською буржуазією, а навіть і з фінансовим капіталом. Війна, через обезцінення гроша, і кооперація знищили значення гіпотеки і лихви, котрі тяжили над селом і гонили селянина в антикапіталістичний табор, а потреба високого мита на збіжжя також лучить його скорше з великою промисловістю, як з пролетаріатом.

Се економічне положеня веде селянина часом в табор християнського соціалізму і антисемітизму, часом в табор т. зв, клерикалізму (Partito populare в Італії). Коли сі ідеології відповідають інтересам нашого селянства, воно засвоїть їx, мимо охів і ахів стороників різних “ізмів”, коли ні – воно відкине їx, так як відкинуло вже царську і совітську ідеологію. Головне ж – аби зістала ненарушеною політична активність нації, що не дається ніяким способом погодити з російським комунізмом. Визволена ж від своєї “буржуазії” (під котрою розуміється не лише клерикалів, антисемітів, але й всіх небольшевицьких ідеологів селянства, в тім числі “правих”, кооператорів і “кулаків”), уярмлена московською бюрократією маса знов політично вмре, як вмерла по упадку першої гетьманщини. Старатися не допустити сього – значить помочи тріумфові виставленої вище тези нашої внутрішньої політики, “вестернізації” нації, тріумфові європейських понять політичної революції.

Примітки

А. Гофман – ?.

Уелс – Герберт Уелс (1866 – 1946), англійський письменник, в 1920 р. відвідав Москву і мав бесіду з Леніним, котру описав у своїй книзі «Росія у сутінках».

Коковцев – Володимир Миколайович Коковцов (1853 – 1943), російський державний діяч, прем’єр-міністр (1911 – 1914).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 968

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.