Наш ідеал – селянська дрібнобуржуазна республіка
Дмитро Донцов
Отже, селянська дрібнобуржуазна республіка. Такий наш ідеал. Чи економічний розвій має на сім скінчитися? А де ж “соціалістичний лад”? Говорити про соціалістичний ідеал – для того треба було б писати нову книгу. Питання про його можливість або ні в даний момент не входить в рамки сеї книги. Можливо, що має рацію Бауер, котрий каже,
“що війна, правда, створила суб’єктивні психічні премісси пролетарської революції, революціонізуючи європейські робітничі маси, але правда також, що вона істотно погіршила об’єктивні економічні премісси соціальної революції в промислових державах, що вели війну, бо розклала їx продукцію, а через те надзвичайно збільшила їx залежності від закордону, а перед всім від Америки, котра не зубожіла через війну, а ще більше збагатилася, і через те не зреволюціонізувалася” [О. Bauer, Цитов. тв., ст. 82, 83].
Може він має рацію, коли каже, що так звана надвартість стала меншою, як перед війною, а що з другої сторони суспільність мусить більшу її частину акумулювати, то в таких умовах конфіскація сеї надвартости робітництвом мало що тому помогла би. Може він має рацію, що в таких умовах ліпше не спішитися з юридичним актом соціялізації. Може має з ним рацію Каутський, на думку котрого основною задачею, що тяжить над Європою, буде ще довгий час не так запровадження соціалізму, як ліквідація війни, що “моментальне відновленя продукції – значить моментальне відновлення капіталістичної продукції” та що в сім “найсильніша соціалістична воля нічого змінити не може” (Arbeiter-Zeitung, 13/VI 1920).
Може обидва автори мають рацію (я, власне, так і думаю), може – ні, але одно певне: завданям внутрішньої української політики не може бути фаворизування того соціалізму, що зродився в незвиклих до логічного думання хаотичних мозках москалів, у людей, що в крові мають звички татарщини і кріпацтва. Європейський соціалізм може приймати різні форми. Наша суспільність справді хора і божевільний сей, хто думає її врятувати самими багнетами. Тому в стремліннях європейського соціалізму є багато здорового. Сей соціалізм має різні форми: етатізм, синдикалізм, націоналізація, муніципалізація, фабіанізм, тред-юніонізм, кооперативний соціалізм або тепер так популярний в Англії т. зв. “гільдійський соціалізм.”
Всі вони – проти системи наємної платні (salariat), натхнені глибоким недовір’ям до парламентаризму. Деякі з них стремлять взагалі до заміни існуючої системи системою “економічної демократії”, в котрій pays légal (правляча верства в країні) буде ділитися не після дистриктів, не після засади географічної, а на організації консументів і продуцентів, з повним поминенням дотеперішного територіального принципу. Але при всіх їx різннцях всі сі соціалістичні течії твердо стоять на відкиданій москвою засаді самоуправи, репрезентації та активності мас.
Навіть гільдійський рух, котрому Бернард Шоу закидуе наміри заснувати нову диктатуру, звести ні на що “пана Кожного”, консумента (Mr. Everybody the consommer), на користь “пана Хтося”, продуцента (Mr. Somebody, the producer), але й він, сей гільдійський рух схиляється чим раз більше до вищезазначених принципів. Його метою, так як вона була означена в конституції Національної гільдійської ліги, є знищення системи наемної праці та “запровадженя self government в промисловості через демократичну систему національних робітничих гільдій в порозумінню з демократичною державою” [Le probleme des nationalisations et le “Guild socialism” en Angleterre, par Edm. Laskine, Revue d’Economie politique, No. 4, 1920, Paris].
Розвій, взятий тред-юніонізмом в напрямку до joint control, також не грішить проти повисших засад. Цілий професіональний рух робітництва також збудований на сих самих засадах демократії; Найдрастичніше висловив се президент американської федерації Самуель Гомперс, федерації, що числить стільки робітників, 5 міл., скільки в Росії ніколи не було пролетаріату. Він назвав сі засади засадами “свободи, справедливості і загального виборчого права”, котрі на його думку, американські “мужчини і жінки ледве згодяться викинути на смітник лише тому, щоби подобатися московським диктаторам Леніну і Троцькому” (гл. Берненський “Бунд” ч. 463, 1920 р.). Засади, що лежать в основі європейського соціалізму, абстрагуючи від його конкретних вимог і можливості соціалізму ьзагалі – се загальні засади динаміки європейського громадського життя, і яко такі мусять бути приняті нами. В політиці – парламентаризм, а не совіти. В промисловості – національна угода, а не хаос і диктатура меншості.
Зовсім інші принципи московського соціалізму. Бо згодитися, щоби одна партія, що зве себе комуністичною, абсорбувала в собі всю соціалістичну акцію, претендувати, що вона одна повинна підчинити своїм вказівкам цілий робітничий рух, що вона має заступати всі робітничі соціалістичні організації, партії, синдикати і кооперативи – се не європейський соціалізм. Осудити парламентаризм, як систему, що має свої дефекти – так, але відкидати загальне виборче право як джерело і средство до опанування масами політичної влади – се не європейський соціалізм. Піддати цілий робітничий рух безконтрольному диктату тайних організацій, зречися принципу більшості, свідомої свої сили і прав, відкидати свободу преси, особи, стоваришень, яко буржуазні пересуди, а пропагувати принцип дефетизму – се не європейський соціалізм.
Се скорше ідеал, котрий присвічував попередникам Леніна, московським царям, від котрого віє тим самим духом терору і нетолеранції, тим самим дріб’язковим формалізмом. Читайте напр. § 17 випрацьованих 2-м комуністичним конгресом умов приступленя до 3-ї Інтернаціоналі,
“всі партії, що хочуть належати до Комуністичної інтернаціоналі мусять змінити свою назву, так що кожна партія, що хоче приступити до сеї Інтернаціоналі, має наперед носити ім’я: Комуністична партія такої і такої країни, секція 3-ї інтернаціоналі”.
Чи не пригадується вам при читанню сього параграфа маніфест царя Олексія Михайловича до православних мешканців Польщі і Литви:
“а вы бы, православные христиане, освободившись от злых, в мире и благоденствии свое житие провождали, и сколько вас Господь Бог на то доброе дело возставил прежде нашего царского пришествия разделение с Поляками сотворите, как верою, так и чином: хохлы, которые у вас на головах постригите”.
Хіба се не одно й те саме? Правда, в умовах приняття до московської Інтернаціоналі (не Олексія Михайловича, а Леніна) стоять в тім самім § такі слова:
“питання назви не є лише формальне, воно питання політичне великої ваги. Конечно потрібно, щоби кожному звичайному робітникові стала ясна різниця між комуністичними партіями і старою офіціальною соціал-демократією, котра зрадила прапор робітничої революції”.
Але і цар Олексій напевне міг би додати до свого маніфесту:
“питаня чубів не тільки формальне, але в великій мірі політичне. Конче потрібно, щоб кожному посполитому була ясна різниця між сторонниками православного царя і номінальними його прихильниками, що зрадили інтереси православія”.
Аналогію можна було б перепровадити і далі, бо в обох випадках ціль в суті речі була одна й та сама: знищегня групи, що стоїть на чолі якогось масового руху, котрий москалі хочуть використати для себе, щоби зробити аморфну масу потульною приказам Москви. Ленін гремить проти “робітничої аристократії” в Англії. Проти неї ж виступає і Апфельбаум в відозві до французького робітництва (гл. Humanité, 18/ХІ 1920). Хоч ся аристократія була соціалістична, але рівночасно і небезпечна для Москви, як самостійний чинник, що може стати їй в опозицію.
Подібно було, коли Московщина з’єднувала собі в 17 в. хлопські маси в Польщі, як тепер пролетарські в Європі. Тоді в Могилевськім воєводстві цілі повіти покозачилися, йдучи їй на поміч, але Москва, як каже Драгоманов, “воліла мати до діла з неорганізованою хлопською масою, як з козаками і тому сама встримала розвиток козацтва на Білій Русі”. Подібно й тепер воліє вона мати діло з дезорганізованим робітництвом, з робітничою голотою, ніж з його свідомою і активною частиною, бо ся остатня, як колись козаки, ніколи з московським деспотизмом не погодиться.
Ту саму політику обсервували ми і під час російської (большевицької) інвазії в Галичині. Тоді організуючою силою була там галицька інтелігенція і власне вона стала тою клясою, з котрою треба було звести рішучу боротьбу, здискредитувати її в очах селян (гл. “Факел”, орган політичного відділу 14 червоної армії з 1 серпня 1920 р., цит. з “Гром. думки” 10 жовтня.)
Там проти шляхти, тут проти кваліфікованого робітництва, проти інтелігенції або проти “кулаків” – і все з найбільш темними масами, аби знищити елементи політично думаючі та опозиційні всякій деспотичній методі, що оперує лише з рабами, та щоби запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє. Се якраз властива метода також московського царату і московського соціалізму. Для того напр. і в своїм посланії до французьких робітників домагається Апфельбаум не лише вірності соціалізмові, але й Москві і перестерігає проти шовіністів, котрі нарікають на диктатуру Москви. Отже спершу служба Москві, далі боротьба з шовіністами, котрі інакше називаються ще кулаками, українськими націоналістами і т. д. – заповідь всіх дотеперішних панів на Кремлю… Ясна річ, що такий соціалізм повинен стрінути в нас невблаганих противників.
В політиці – демократія, в соціальнім життю – закріплення здобутків селянсько-буржуазної революції та рішуча боротьба з диктаторським соціалізмом, так виглядає на практиці поставлений вище принцип “вестернізації” нашого внутрішнього життя.
В церковнім життю сей принцип вимагає визволення нашої церкви з пут російського православія, повернення до сих часів, коли церква на Україні була грецька, але й католицька, греко-католицька, а не “греко-кафолическая”. Я в горі вказував на величезну роль церкви, яко чинника формуючого народну психіку. Тому церковного питання ні один політик обійти не сміє. Не входячи в догматичні розумовання, виходимо з простого факта існування церкви як великого культурного фактора, з факта її впливів в масах. З того простого факта якраз маємо намітити лінії нашої церковної політики: якою має бути вона в сім колосальнім реформаторськім русі, який настав на Україні по упадку Росії на всіх полях громадського життя.
Зачепивши поле соціальне, політичне і культурне, сей рух розуміється не міг затриматися і на полі релігійно-церковнім. Реформація мусіла наступити і тут. В якім напрямку піде сей реформаційний рух на Україні та який його розвиток бажаний тим, хто стоїть на принципах, боронених в сій книзі?
Напрямок сей вказується знова всіми, європейськими в своій суті, традиціями нашого церковного життя. Принявши релігію з Візантії, Україна скоро з-під залежності від константинопольського патріарха визволилася, і з другої сторони коли східна церква, за Керуларія, зв’язок з римською церквою зірвала, Україна за нею відразу не пішла. А хоч і зробила се пізнійше, одначе старих зв’язків з церковним Заходом не рвала, при першій можливості нав’язуючи знов обірвану нитку. Сим зв’язком з незалежною, без порівняння від східної культурнішою церквою, пересякнутою духом активності та індивідуалізму, – завдячує також українська церква і народ сей дух відпорності, сю високо розвинену правову психіку, про котру я говорив в горі. Сі прикмети можна ще й тепер спостерігати там, де наш народ не підпав під ярмо московського православія, як в Галичині з її національно свідомим і активним духовенством.
Здобути їx назад може наша церква, як я вже сказав, тільки тоді, коли звернеться до своїх давніх традицій. Хочемо сього чи ні, без релігії народ поки що жити не хоче, з московського православія незадоволений. Одинокий вихід з того ненормального стану – не зупинятися, на втіху демагогам, на половині сього великого шляху реформації, на який вступив наш народ по 1917 році, а перейти його до кінця, не ганяючись за отруйними для нації московськими взірцями, і вертаючи як в політиці, так в соціяльнім і релігійнім життю до європейських засад, котрі Україна, хоч в змінених формах, але все визнавала та котрим завдячує, що досі її не знищила московська “культура”…
Росія вмирає на наших очах. Організм сього потвору смертельно зранений в своїх трьох головних підставах: самодержавію, народності і православію. Наш колективний ідеал ставляє замісць першого – принцип самодіяльності, замісць другого – самоозначення націй, замісць третього – незалежну, навернену до своїх давніх зв’язків з Окцідентом, церкву.
Доходячи до кінця моєї спроби дати короткий нарис того, що я називаю колективним ідеалом нації, реасумую сказане. Нашим ідеалом повинна бути – непідлегла нація з власним національно-політичним ідеалом. Се значить по-перше, що не сміємо ставити на перший план або чисто-культурні, або чисто-економічні, ані чисто соціальні, ані чисто племіні („всі в купі”) потреби національного колектива. Хто продає права політичного первородства за “Наталку Полтавку”, за принесене на ворожих багнетах “визволення” сеї чи іншої кляси нації від соціального гнету, за гарантію приналежності до великого господарчого організму, за “національне з’єдинення” всіх частин нації – сей ренегат, а його політика – політика кляси, племени, а не політика суверенної нації, котра сю сувереність ставить понад все.
Дальше, мусимо стреміти до національного ідеалу, а се виключає, щоб ми ставили понад сей ідеал якісь космополітичні цілі (світова революція, інтернаціональний соціалізм, пацифізм). Стремлючи до власного національно-політичного ідеалу, мусимо по-трете відкинути всякі його заступаючі чужі, що зрештою виходить на одно і те саме, бо за т. зв. космополітичними ідеалами, під гіпнозу котрих попадають слабі нації та мало відпорні одиниці, криються звичайно суто-національні, але чужі ідеали, як під слов’янофільством, большевизмом тощо. Конкретно – сей наш ідеал провадить до політики лучності з Європою і сепаратизму від Росії – на вні; до “окціденталізації” нашої культури, до засвоення європейського способу політичної еволюції – в середині. До опертя на сей чи інший європейський “імперіалізм” і до оборони аграрно-буржуазної революції – в даний момент.
Тільки ясна свідомість сього ідеалу врятує життя нації. Тільки нація, що свідома великих задач, які має виконати в інтересах цілої людськості, втягається яко самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації відводиться спеціальна клітка на шахівниці світової історії. Лише ясно зформулований національний ідеал робить з певної національної ідеї кристалізаційний осередок для індівідуальних і групових воль внутрі нації, котрі інакше шукають інших центрів тяжіння.
Поставити сей ідеал вимагала від нас історія під час великої катастрофи, що наступила в наслідок світової війни. Як сю вимогу сповнено?
Примітки
Бернард Шоу (1856 – 1950), англійський письменник ірландського роду.
Самуель Гомперс (1850 – 1924), американський профспілковий діяч, голова Американської федерації праці (1886 – 1924).
Апфельбаум – первісне (єврейське) прізвище Григорія Овсійовича Зіновьєва (1883 – 1936), один з більшовицьких лідерів СРСР.
Керуларій – Михаїл Керуларій (бл. 1000 – 1059), константинопольський патріарх (1043 – 1058), за якого стався остаточний розрив православної і католицької церков (1054).