Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 6. Перебіг української… / Українська інтелігенція нездала до…

Підстави нашої політики

6. Перебіг української революції

Українська інтелігенція нездала до керівництва революцією

Дмитро Донцов

Політична нікчемність російського елементу на Україні, як що до числа, так і до якості, зробила се, що з вибухом революції, в дуже короткий час влада в краю, оскільки в сі часи взагалі можна було говорити про владу, перейшла до української інтелігенції. Люди, котрі до ідеї української державності відносилися, як до гасла контрреволюційного, котрі готові були орієнтуватися на всякий російський фронт: війни з німцями, революції, а ніколи на фронт національно-український, сі люди попали в трагікомічне положення – будувати національну державу.

Розуміючи під нацією раз пролетаріат, раз “трудове селянство”, раз знову “трудящий народ”, до котрого в виді великої ласки з-поміж інтелігенції допускалися лікарські помічники, – більшість сих людей, дилетанти з виховання і демагоги в душі, логічно прийшли до висновку, що будувати їx державу, під котрою розумілося щось в роді центрального комітету партії, можуть тільки сі, хто уважав себе за представників сього мітичного “трудящого народа”. Монополь державного будівництва дістався отже до рук соціалістів, а що елемент справді державно-творчий і вправлений, недилетантський і недемагогічний, знаходився тільки в рядах “буржуазії”, котру треба було прецінь стерти на порох, то дилетантство і демагогія стали паспортом кожного кандидата на державний пост.

Розуміється, страх за буржуазію, що притягнута до роботи, могла б керувати, не грав би великої ролі в людей з большевицькою енергію. Але власне сього бракувало нашій інтелігенції, напханій туманними універсалістськими ідеалами і драгоманівським страхом перед всяким насильством і терором. Боючися сеї буржуазії більше як ся остатня ії, наша інтелігенція відкинула всяке співробітництво інших груп. Як в Щедріна в “Современной идиллии” була корпорація “странствующих полководцев”, котра скоро знайшла “применение и в других ведомствах”, так повстала з соціалістичних партійників в нас “корпорация странствующих политиков”, що одні мали монополь на ведення державних справ.

Скоро до сеї корпорації будь-що-будь патріотів прилучилася плеяда нових людей, новонавернених грішників. Як колись до Січі, збігалися під новий український прапор люди різних переконань, сумнівного минулого, необмежених апетитів на будучину і нічим незахитаної віри в своє провіденціальне для України значення. Як сих, що йшли до січовиків, питалися тільки чи вірують в святу тройцу, так і новонавернених питалися лише, чи вірують в соціалістичне євангеліє і до якого соціалістичного “толку” належать. Тоді Сезам отвирався і корпорація українських політиків заповнялася різного рода парвеню, що приносили з собою всі додатні та уємні сторони сеї симпатичної породи людий: неперебірчивість в средствах, кар’єровництво, зарозумілість “случайних людей”, манери nouveaux riches, і почуття особистої гідности “з Івана пана”.

Попри ідейних і старих українців виринули люди, котрі в упорядкованих “буржуазних” державах звикло сидять не на лаві міністрів, а на лаві обжалованих. Але вони вели свої інтереси, не оглядаючись на боки. Українська суспільність була за безкритична, що ж до вождів корпорації “странствующих политиков”, то вони на всякі рекрімінації мали стереотипову щедринську відповідь: “мерзавец, но на правильной стезе стоит”, що в данім випадку значило: “але належить до соціалістичної партії”. Многі офіровали свої послуги нації, але вони були або “буржуа”, або “поляки” (себто не православні), або аристократи, що носили якесь славне в нашій історії ім’я, як перший український посол при Ватикані, як голова галицько-української церкви або як останній гетьман. Таких ненавиділося найбільше, ненавиділося з цілою злостю жаби, що не могла стати волом, з ненавистю нових богачів до старого пана, котрого інтелігенцію і всяку іншу вищість над собою вони в глибинах своєї душі мусили признавати.

Маса робітників не знаходила доступу до “корпорації політиків”, бо, як вже сказано, не були соціалістами. Се не значило, що в слово “соціаліст” вкладався якийсь певний означений зміст. Далеко від сього! Соціаліст міг виробляти скоки, котрих позаздрив би цирковий блазень: нині разом з “Новим временем” виступати в обороні російського імперіалізму, завтра – тримати “революційний фронт” з Керенським, позавтра – як провідник українських комуністів або ес-ерів, пропонувати свої послуги московській Чрезвичайці, що правила Україною, далі знов каятися перед “всем чесним народом” в своїх похибках, перед полуднем – бути на утриманню військового міністерства одної з “імперіалістичних” держав, по полудні міністром республіки. Все се міг робити соціаліст і мимо сього лишатися соціалістом. Як той самий цирковий блазень, чи коли “виступав” з обличчям насмарованим крейдою, чи рожевою пудрою, все лишався тим самим блазнем.

В усіх сих хитаннях в одиниць, вже публично розшифрованих, безперечно грало роль розумовання Дона Базіліо Бомарше, котрий все був прихильний тій стороні, що мала des arguments irresistibles dans ses poches, в многих грали роль амбіційки людей, що не могли дарувати своїм політичним противникам, що сі, а не вони, в’їхали або збиралися в’їхати або думали, що в’їдуть до української столиці на білім коні. Але в маси партійників головною причиною їx хитань був застрашаючий брак всякого політичного ідеалу і свідомості метод до його реалізації, по-друге – повне неуміння передбачати події та на підставі комбінацій виводити лінії свої політики.

Кожний з них міг докладно довести, чому для робітництва потрібні вісім годин праці, але як практично перевести сю реформу, аби не потерпіла видатність продукції, – не знав ніхто. Що вся земля мусить відійти до “народа” – знали, але як зробити, щоби не пішла внівець ціла земельна господарка і пов’язаний з нею промисел – не мали найменшого поняття. Знали, що армія – се “знарядя в руках кляси експлуататорів”, в копійкових брошурах читали, що її треба замінити на “міліцію”, як се мусіло бути в кожнім шануючім себе “социалистическом отечестве”. Але як зробити, щоб ся міліція фігурувала не тільки в партійній програмі, але була здібною до оборони краю, яко дисциплінована сила – про се ніхто не мав поняття. Знали, що “буржуазна фінансова система” збудована на “визиску працюючих мас”, але як видумати таку нову систему, щоб не ахнули ні спеціалісти, ні ляіки – сього ні один “товариш-міністр” не знав.

Всі, навіть запитані зненацька в сні, могли дати моментальну і нехибну відповідь про се, що, де, коли і як треба руйнувати, але нікому не був ясний проект будови. Не було також її плану. Сей план не повстав навіть тоді, коли з права на ліво і з гори в діл краялася політична мапа Європи, коли над Росією вже висіла смерть, коли в кривавому хаосі війни падали тисячолітні держави і вставали з мертвих напівзабуті народи. Навіть в сей момент світової катастрофи вагалася наша інтелігенція виступити з ясним і власним національно-політичним програмом. Вона се зробила, але проти волі, пхнута масою і подіями.

Мимо страшних лекцій революції не хотіла інтелігенція розуміти суті російсько-українського конфлікту, бо соціалістичний мозок відмовлявся розуміти таку річ, як конфлікт двох націй, двох рас. Він знав тільки боротьбу кляс, всяка ж боротьба між народами, що повинні прецінь любити один другого, була певно сатанською грою “визискувачів” або фортелем “тайної дипломатії”. Сі примітивні погляди, переплітаючись з закоріненим майже в кожного інтелігента москвофільством, привели до сеї політики угоди, що характеризує весь розвиток подій на Україні навіть в сей час, коли вона була в стані війни з Росією.

Навіть проголошуючи самостійність, наші соціалісти не могли відірватися від думки, що справа України тісно зв’язана з справою Росії, з котрою вона має – як се думав і Драгоманов – одні й ті самі зовнішні політичні інтереси: боротьба з німецьким “посуваням на Схід” під час війни, “спільний революційний фронт” за Керенського, “фронт світової революції” – за большевиків. З Росією могли ми сперечатися і навіть воювати, але коли ходило о Європу, о Польщу, або о “антантський імперіалізм”, тоді ми виступали разом з Росією. Тоді наша суперечка з Росією була – “домашним спором”, („старый спор славян между собою”), до котрого чужинцям було зась і котрий на всяку інтервенцію зовні міг не в одного нашого соціаліста викликати патріотичну відправу, подібну до “клеветникам Росии” Пушкіна.

Ті немногі моменти, коли наші правлячі круги отверто та ясно виступали проти Росії, треба завдячувати не свідомому плану, а, як пізніше побачимо, або енергії більш ясно видючих одиниць, або частіше упертому натискові мас, котрі пхали москвофільську інтелігенцію в антиросійськім напрямку. Самій же ж інтелігенції ходило не стільки о боротьбу з російським народом, як о боротьбу з режимом або навіть з його хибами, з незначними дефектами, зрештою досить доброго механізму: спершу з непослідовністю російського конституціоналізму, далі з нещирістю Керенського, потім “похибками” большевицького централізму (як давнійше з “похибками” царського централізму на Україні), о боротьбу з “чорносотенщиною”, з “п’ятаковщиною” і т. д, а ніколи з Росією, яко такою.

Доводилося, що український конституціоналізм (автономія) ні скільки не суперечить російському, українське “радянство” чудово дасться погодити з російським советізмом. Взагалі – що українська державна ідея дуже легко дасться зреалізувати в порозумінню з російською, а не проти неї. Ся наївна віра і брак власного політичного ідеалу привела до сеї політики зигзагів, і гопсання, котра так характеристична для нас, до політики сидження між двома кріслами або скакання з одного на друге, про котру буде мова пізнійше.

Подібно зигзагувала також наша внутрішня політика. Так як на вні не знали, на яку силу треба опертися, так не знала інтелігенція наша, на якій клясі в середині країни мусить вона будувати свою силу. Зачалися безконечні гопсання і тут, які робили враження, що нашою політикою керує пара особистостей, котрим щасливий випадок позволив втекти з дому божевільних. В парі з тою нерішучістю щодо цілей їx політики, йшла нерішучість і щодо її метод. Тут було безконечне хитання між революцію та угодою, між політикою революційних жестів і таємних переговорів в передпокоях, при чім революцію ніколи не мислилося як національну, а переважно, як соціальну, що ще більше затирало границю між нашою та російською політикою.

В обох випадках – і в плані політичної роботи, і в методах звикло йшли напомацки, шарпаючись з одного кінця в другий, не ведучи маси за собою, але йдучи за нею. Глибшою причиною сього всього було безпорадне невміння передбачати події. В нас не передбачали світового конфлікту, ні еволюції московського лібералізму в сторону імперіалізму, ні націоналістичного підкладу большевизму. Внаслідок сього будували політику не на схоплених тенденціях політичного розвою, тільки на натхненню, на політичних плітках, на заявах Савінкова або Раковського, приходячи від них в телячий захват – аж до нової блямажі. Все се приводило до якоїсь проституції думки, котра робила для чужинців неможливим розбиратися в нашій політиці.

Одна й та сама особа, одна й та сама часопись могла протягом найкоротшого часу зміняти свою політичну фізіономію без найменшої видимої причини, без того, щоб в політиці наших сусідів зайшло щось таке, чого б не можна було бачити ще вчора. Самозакоханість сих “політиків” доходила до того, що гримнувши в брудну калюжу, до котрої вони летіли, як до чистого озера, вони ще глузували з тих, що за двадцять кроків бачили в калюжі калюжу і не потребували в ній аж вилежуватися, щоб пізнати, що се не прегарне озеро. Хаос думок, брак ясного ідеалу і метод політичного будівництва, страшена революційність на словах і наївна угодовість на практиці – такі були характеристичні риси нашої офіціальної політики остатніх літ.

Примітки

Бомарше – П’єр-Огюстен де Бомарше (1732 – 1799), французький драматург. Дон Базіліо – персонаж його комедій «Севільський цирюльник» та «Весілля Фігаро».

Савінков – Борис Вікторович Савінков (1879 – 1925), російський соціаліст-революціонер.

Раковський – Християн Георгійович Раковський (1873 – 1941), російський большевик болгарського роду, з наказу партії більшовиків зробився українцем і головою Ради народних комісарів УРСР (1919 – 1923). Хоча він зробився українцем не за власним бажанням, а виконуючи наказ начальства, більшовики йому цього не подарували і розстріляли.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1132

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.