Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 1. Росія і Європа: конфлікт… / Царизм і большевизм – форми російського…

Підстави нашої політики

1. Росія і Європа: конфлікт цивілізацій

Царизм і большевизм – форми російського імперіалізму

Дмитро Донцов

Можна залишити приклади, або можна б їx навести ще безконечну низку, можна цитувати ще інших слов’янофілів, а будемо певні, що знайдемо там Леніна. Можемо робити витяги з творів або промов останнього – і нехибно спіткаємося з плагіатами з панславістського євангелія. Залицяння до революції та пролетаріату – і тут і там. Хрестовий похід проти буржуазії – і тут і там. Переморгуваня з Азією – і тут і там. Громи проти принципу легітимізму – і там і тут. І там і тут одна одніська мета – знищення “згнилоі” європейської демократії ad majorem Russiae gloriam! демократії, однаково смертельної, однаково ворожої для всіх досі існувавших форм російської державності.

В сім і в нічім іншім лежить спільна суть обох форм російського імперіалізму: царської та большевицької. Се розумів м.і. вже Страхов, що твердив, що

„коли ми візьмемо взагалі наш нігілізм, візьмемо його в цілім складі його виявів, то будемо мусіли узнати за його найважнійшу рису – скептичний погляд на Європу (а не на буржуазію!) Люди найбільш російського напрямку часто-густо бувають в сім відношеню цілком згідні з думками нігілістів” [Страхов Борьба с Западом в нашей литературе, ст. 126] (і на відворот додамо ми від себе!)

Се розумів також Леруа-Боліє, на думку котрого нігілізм “певного роду протест Росії проти Европи” [Leroy Beaullieux, L’empire des tsars et les Russes. Paris 1881. кн. І. розділ 4].

Протест, котрий виливався раз в садиські мрії зрівняння з землею Парижа, раз в пропозиціях європейському робітницгву вирізати своїх “збуржуазілих” провідників, як се робив Апфельбаум-Зіновьєв на з’їзді німецьких незалежників в Гале, протест варварів, що “волочаться по Європі та радіють, що знайшли щось, що можна зруйнувати, не маючи поняття, що за скарби культури мають перед собою.” Їх демагогічні кличі ніщо інше тільки средство боротьби, свого роду нафта, котрою треба облити колючий, як казав Герцен, очі всякого москаля чудовий будинок окцидентальної культури, щоби на згарищах могли засісти або цар земной Микола Романов або диктатор над пролетаріатом Микола Бронштейн-Троцький. Коли сього треба в інтересах Росії, панславіст і царист – став революціонером і ворогом буржуазії, соціаліст-большевик – противником демократії та союзником азіатських шовіністів.

Коли якраз по війні, а не скоріше, російський імперіалізм набрав таку застрашаючу розгонову силу, то се треба поясняти передовсім тим, що тоді розлетілися два його найбільші противники, Австро-Угорщина і Туреччина, що пролетарський рух, котрий на думку Герцена мусів обернути в хаос всю Європу, як раз тоді набрав такої інтенсивності, що в збалканізованій Австрії та на знищених безконечними війнами Балканах вже смерділо падлииою, що ворожила обильну тризну московським комуністичним крукам…

Але ж се значило б упрощувати питаня: хотіти бачити в сітці страшних конфліктів світової війни ніщо опріч ворогування Європи з Росію! Се значило б робити собі залегкою задачу: замикати очи на се, що війна 1914 року була конфліктом двох груп держав, з котрих одна мала своєю союзницею Росію, отже не конфліктом Росії з Європою. Се значить замикати очи на соціальні доктрини большевизму, що прецінь різняться від тих, що їx голосив царат або його ідеологи!

Аргументованя на позір слушне, але тільки на позір. Бо мимо свого зовнішнього вигляду війна 1914 року була в значній мірі лише дальшим тягом російського походу на Європу. Що Росія мала головні західні держави по своїй стороні як союзників, не міняє нічо на речі. Петро І під час Великої північної війні також мав по своій стороні Польщу, Данію а пізнійше навіть британського короля. Та мимо того ся війна була одним з головних етапів московської експансії проти Європи.

Польща вже в 1772 році, коли по упадку України і Швеції прийшла черга на неї, переконалася, що воюючи за посідання Балтику і Чорного моря, Петро І виступав не тільки проти своїх тодішних противників але і проти тої самої Польщі та проти Європи взагалі. По упадку Польщі також мала Росія союзників в поділових державах Німеччині та Австро-Угорщині. Але від сього часу як російська ескадра прибула до Тулону, а цар Александер 3 вислухував стоючи Марсельєзу, переконалися центральні держави, що Росія мала на оці боротьбу з ними як і з Європою взагалі, коли вона ділила Польщу.

Виправа большевиків до Персії, Малої Азії, Польщі та Східної Галичини, Східної Прусії, сталі погрози проти Румунії та Угорщини переконали нарешті західні держави про те, про що вони досі, здається, не знали: що війна Росії з центральними державами, як колись з Україною та Польщою, була нічим іншим як приготованням, стадією її загальної боротьби проти Європи яко такої. Власне ся остання фаза російського імперіалізму, большевизм, що зазіхає на передові сторожі західних держав в Європі та Азії, показав наочно, що конфлікт 1914 року мав два істотні моменти: англійсько-німецький та російсько-европейський. З ліквідацією першого лишився тільки другий. Вискази Черчіля і Ллойд Джорджа, що недавно викликував в парламенті тінь ініціатора антиросійської коаліції – Дізраелі з одної сторони, офірованя Людендорфом німецької шаблі для боротьби з європейською небезпекою, большевизмом, з другої – ось перші проблиски почутя загальноєвропейської солідарності супроти небезпеки, йдучої зі Сходу.

[Англія вправді з властивою собі далекозорістю давно зрозуміла істоту російсько-європейського конфлікту і навіть під час свого офіціального союзу з Росією старалася знейтралізувати зростаючі впливи Росії на європейські справи. Порівняй енергічну опозіцію британського кабінету російським вимогам що до Константинополя, фаворизування Польщі в 1916 році та роль, відіграну англійським послом в Петербурзі сером Б’юкененом в останні дні царюваня Миколи 2.]

Інакше представляється на перший погляд друге з’явище, що, на ряду з боротьбою різних імперіалізмів, стараються представити як другу причину світової кризи. Се з’явище – грядуча соціяльна революція. Але й тут річ не мається так просто. Звичайно, внаслідок війни соціальні конфлікти приняли найгостріші форми і гамором їx повний світ. Але так як національні конфлікти на Заході перед і по 1914 році були тільки з’явищем локального характеру в порівнянні з конфліктом Європа – Росія, так і за соціальною боротьбою, що нищить економічно організм Європи, криється старий антагонізм двох світів. в данім випадку двох соціалістичних ідеалів: європейського і російського. Двох виключаючих себе форм революцій: револіспії з долу і революції згори, революції доконаної свідомою демократію та революції, доконаної купкою соціальних якобінців, революції більшості і революції меншості. Одну проводять в життя диктатори в Кремлю, але від неї відхрещуються майже всі соціалістичні партії на Заході та всі економічні організації пролетаріату. Другу старається реалізувати робітнича демократія. Одна бачить в масах об’ект політичних експериментів, друга – суб’єкт.

Розглядаючи отже роль совітської Росії в соціальних рухах Європи, ми бачимо знов, що ся доктрина (подібно як і російська імперіалістична) тільки позірно стоїть по одній або по другій стороні різних поборюючих себе сил в Європі, а в суті речи се ідея, що протиставляє себе Європі яко цілості, що також представляє в сім конфлікті одну цілість. Так колись єднала російська община і соціалістів і панславістів в Pocії, маючи проти себе в Європі і соціалістів і буржуїв. Російська метода соціальної революції наближається скорше до методи царату, європейська – до метод західно-буржуазного лібералізму. Як в політичнім конфлікті 1914 року, так в соціальнім від 1918 знов бачимо конфлікт двох культур, двох національних ідеалів.

Як бачимо, отже дана тут оцінка суті європейської кризи різнитгься від загально прийнятої. Не заперечуючи існування великих соціальних і політичних конфліктів в Європі, ні ролі, яку в них грає Росія, я бачу за сими конфліктами тільки універсальніший конфлікт, що важкою зморою тяжив над всіми слідуючими одна по другій в Європі кризами від останіх двохсот літ.

Маючи сей конфлікт перед очима, мусимо ми намітити лінії нашої зовнішньої та внутрішньої політики, або краще їx вибрати. Бо се питаня вибору стояло перед нами все. Стояло перед нами в 1612 [1618] році, коли козаки Сагайдачного добувалися через Арбатські ворота разом з поляками до Москви. Стояло в 1654 і протягом слідуючих пятьдесятьох літ не уступаючи з порядку денного нашої політики аж до Шведчини. Стало знов перед нами по упадку Польщі та і насильному згнетенню унії, як і тоді, коли київське духовенство відмовлялося присягати на вірність батькові Петра І. Стало б воно перед нами напевно і в 1812, коли б Наполеон зацікавився був українською справою не в 1813 році, але о рік скорше. Стало воно кілька літ перед 1914 роком в цілій своїй остроті і то не тільки перед “російськими” українцями, але і перед галицькими, буковинськими та угорськими. Стоїть воно перед нами і тепер.

Чи ходило о вибір між тридержавним союзом а Антантою, зараз се питаня перемінялося в питання: з Росію чи проти неї? Чи ходило о вибір між католицтвом і ортодоксію – се знов значило: за московське православіє чи проти него? Чи ходило о революцію – те саме питаня ставало знов перед нами в формі дилеми: диктатура чи демократія? Що б ми не робили, які б завданя не ставляла перед нами історія, все спиняємося перед одною і тою самою загадкою-сфінксом, що хоче з’їсти нас.

Се ж саме питаня стоїть і перед всїми відпалими від колишної Російської імперії народами, як і перед всім слов’янством взагалі. Вибору жадають від нас і самі росіяни, що не йдуть на жадні компроміси, а ставляють нас перед дилемою: або стати передовою стежою “воюючого папізму”, чи “антантського імперіалізму”, чи німецького “пертя на схід” – або авангардою “слов’янства” (себто Росії) в його поході на захід. Отже – з ними або проти них! Не інакше ставлять сю квестію і большевики, котрі питаня: “з буржуазію чи з пролетаріатом”? підпорядковують іншому. “з кремльовською інтернаціоналею чи проти неї”?

Росія всяка, все була носителькою ідеалу месіянства – се перший висновок, до котрого управнює студіювання згаданих матеріалів і фактів. Росія всякий етап своєї експансії до 1917 року (слов’янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Європою яко такою, і се другий висновок, до котрого приходимо. Вона інстинктово чула, що кожне розширеня Європи політичне чи культурне загрожує її існуваню. Для того всі такі питаня як константинополське, втягненя західного слов’янства в круг європейських впливів, католицизм на Україні, були для неї частинами одної універсальної проблеми: боротьби з Заходом.

Якими фіговими листками ся боротьба не прикривалася б, під якими прапорами вона б не велася, під слов’янофільським чи під большевицьким, зміст справи від сього не змінявся. Зрада принципу легітимізму царатом, а засади демократії большевизмом були явищами цілком природними для того, хто бачив правдиву істоту упертої боротьби двох цивілізацій.

Маючи перед очима істоту сеї боротьби, мусимо ми намітити головні лінії нашої національної політики. Але перед тим треба присвятити трохи уваги іншій квестії, причині засадничого антагонізму Росії до окцидентальної культури. Широке обговорення сього гитаня, що могло б бути темою цілої розвідки, виходить поза рами сеї книжки. Тут обмежуся тільки на суті порушеної квестії, о скільки се потрібне для ліпшого освітленя головної теми: підстав нашої національної політики.

Примітки

Страхов – Микола Миколайович Страхов (1828 – 1896), російський філософ, публіцист, літературний критик.

Леруа-Боліє – Анатоль Леруа-Больє (1842 – 1912), французький публіцист та фахівець з історії Росії.

Зіновьєв – Григорій Овсійович Зіновьєв (1883 – 1936), один з більшовицьких лідерів СРСР, страчений за наказом іншого лідера СРСР – Й.В.Сталіна..

Александер 3 (1845 – 1894), російський імператор (1881 – 1894). Коли в липні 1891 р. французька ескадра прибула з дружнім візитом до Кронштадта, вона вітала російського імператора «Марсельєзою», яку Олександр вислухав стоячи з непокритою головою.

Черчіль – Уїнстон Черчіль (1875 – 1965), англійський державний діяч, під час 1-ї світової війни – перший лорд Адміралтейства.

Людендорф – Еріх Людендорф (1865 – 1937), германський генерал.

Б’юкенен – Джордж Вільям Б’юкенен (1854 – 1924), британський дипломат, посол в Росії (1910 – 1917). Активно виступав за введення конституційного ладу в Росії (1916 – 1917).

[1618] – Донцов зробив механічну описку, віднісши похід Сагайдачного на Москву до 1612 р. Насправді цей похід відбувся 1618 року.

Сагайдачний – Петро Конашевич Сагайдачний (бл.1570 – 1622), один з чільних провідників українського козацтва.

Шведчина – похід шведського короля Карла 12-го проти Росії (1707 – 1709), який закінчився розгромом шведів у Полтавській битві.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1879

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.