Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 1. Росія і Європа: конфлікт… / Російське слов’янофільство – знаряддя…

Підстави нашої політики

1. Росія і Європа: конфлікт цивілізацій

Російське слов’янофільство – знаряддя агресії

Дмитро Донцов

Пересада, односторонність – скажуть скептики. Прецінь месіянство не є особливостю російського народу. Ні пересада, ні односторонність, бо того, що я назвав російським месіанством (а правильнішою назвою був би панмосковітізм) в ніякім разі не можна рівняти з аналогічними з’явищами в інших націй, а з окрема ні з панлатинізмом, ні з пантевтонізмом.

В латинстві була, правда, ся вигідна сторона, що мало воно вже в історії одностайну політичну організацію. Колись етруски та іберійці, ілірийці та кельти творили одну імперію. Але з її розпадом традиції єдности, з тяжкою бідою підтримувані церквою, завмерли та Піренеї та Альпи показалися перешкодою, о котру розбилася навіть колишна єдність культурної мови. Імпозантна спроба великого Наполеона злучити під своїм скиптром Францію, Бельгію, Італію, Іспанію та Португалію та менш імпозантне стремління маленького Наполеона заволодіти Італією були останіми подригами панлатинської ідеї. Коли не рахувати розуміється галасу викликаного ad hoc паризькою пресою з приводу приступленя до Антанти “латинських сестер” – Італії та Румунії.

Щодо тевтонського світу, то в нім було ще менше підстав до великого расового руху. Політичне розпорошеня німецької раси, усамостійненя деяких її частин (Австрії, Голандії, Швейцарії та пр.) з гори засуджували пантевтонську ідею на невдачу. Несмілі спроби її штучного відживлення (Бернгарді, автор “середної Європи” Навман, швецький професор Стефен і Кіелен) штовхнув у царство утопій Версальський мир.

Англійська форма пантевтонізму показалася справді більш живучою і певно, що такі ідеї як Greater Britain або Imperial Federation не є ніякі фантоми. Але вона не виходить подібно панмосковітізмові поза рамки власної раси та не претендує на провід над іншими, опріч менше культурних від себе, народами. Своїми претенсіями та силою розмаху російський месіянізм, що хоче панувати над народами, що стоять вище нього так під взглядом культурним як і політично-економічнім і над землями густіше від Росії заселеними – з’явище одиноке в історії Європи останніх трьохсот років.

Скептики скажуть: се все дуже добре, але ж месіянізм не є суть большевизму. Форма, в котру вилилася пропаганда большевизму на Заході – з’явище хвилеве, конечне як конечним були наполеонівські форми, в які вилилася Французька революція, що в першій мірі, як і большевизм, була соціальним переворотом. При чім же тут конфлікт Росія – Європа?

Хто не сягає пам’яттю дальше як по вчерашній день або хто (як багато наших досвідчених політиків) завше надав суспільним рухам такий зміст, який вкладають в них їхні вожди, для того щойно наведений хід думок здається незбитим. Але коли ми захочемо вглибитися в се надзвичайно складне питання, то дійдемо до цілком іншого несподіваного висновку. Прийдемо до висновку, що “визволення світового пролетаріату” як і “визволення слов’янства” – порожня фраза, за котрою криється цілком інша суть. Те саме, нам вже знане московське месіянство.

Коли лишити на боці бомбастичну фразеологію большевиків, призначену для з’ідіотілих від голоду і терору своїх підданих і скаптованих тими чи іншими средствами чужоземних “товаришів”, то одна характеристична риса їx ідеології кинеться в очі. Се – розглядування всеї їx зовнішньої політики не в крузі ворожих собі понять: “революція – реакція”, “пролетаріат – буржуазія”, а з точки видженя противенства між Росією, як авангардою Азії з одної сторони; Європою яко цілістю з другої. Коли большевики використують національно-релігійні рухи Орієнту проти Англії, то се апеляція не до клясової, а до національної боротьби Сходу проти Європи. Коли шукається помочі Енвера паші або афганського еміра, то се не аліанс з інтернаціональною революцією проти інтернаціональної реакції, не політика союзу з трудовими масами, лише союзу з державами проти держав, звикла буржуазна політика, політика національних інтересів, борба о перевагу Росії над Європою, політика, котрої даремно відпекуються большевики. Коли Ленін виступає проти Англії та Америки, він плямує їx англосакські (а не капіталістичні!) свободи, котрих він не забуває взяти в знаки наведення [Н. Ленин, Государственность и революция].

Коли Бухарін лютує проти угодовості європейського робітництва, він нападає не так на зрадників робітничої кляси, як проти “німецьких, австрійських, французьких і англійських меншевиків [Бухарин, Программа коммунистов].

Коли Троцький підігрівав патріотичний запал своїх червоних наємників у війні з Польщею, то тільки для них була вона війною в “шляхтою”, для цілого ж російського загалу се була війна з поляками… Проти європейського “імперіалізму”, проти німецького тяжкодумства, проти французького міщанства, проти англійського професіонального кретинізму – ось проти чого гримлять з московського совітського Олімпа. Європейський світогляд робітництва Заходу, що робить його мало доступним московській пропаганді, і Європа, що противиться політичній експансії Росії – ось ворог большевизму та його азіатських союзників. Тут Європа – там Росія! – Така формула зовнішньої політики совітської Москви.

І цікава річ! – З такої самої точки погляду гляділа на сю політику друга російська месіянська ідеологія – слов’янофільство. Чи виникає квестія слов’янська, вона розглядається не відрубно, не абстрактно, тільки як етап до загального походу проти Заходу. Чи повстає наново турецьке питаня – слов’янофіли висказуються навіть за залишеним турків в Константинополі, коли заноситься на заміну султана в його резиденції комісаром тої чи іншої великої європейської держави. Чи ходить о внутрішні справи підвладних або непідвладних Росії європейських народів, всі сі питаня розглядаються з точки погляду збільшення могучості Росії супроти Європи.

Дальше аналогія ще більше вражаюча! Большевики голосять війну європейському буржуазному порядкові, апелюючи до пролетаріату. Війну тій самій буржуазії голосили старі слов’янофіли, апелюючи до того ж самого пролетаріату! Чи вони теж були борцями за соціалізм, чи большевики слов’янофілами? Ні одно, ні друге. І перші і другі служили тому самому національно-російському ідеалові, для котрого потрібний був упадок Європи. Обгрунтовуючи свою політичну теорію, Леонтьєв писав:

„Всі слов’яни, полудневі та й західні, в сім так дорогім для мене культурно-побутовім сенсі нічо інше як неминуче лихо, бо сі народи в лиці своєї інтелігенції нічо опріч найординарнійшої („найболее пошлой”) і звичайної європейської буржуазії, світові не дають” [К. Леонтьевь, ор. cit. ст. 108].

„Ординарної буржуазії!” Звідкіля сі ноти в царофіла Леонтьєва!? Ляпсус? Ні, се його глубоко передумана гадка, бо в другім місці він каже: “Пора покласти край розвиткові міщанського (отже буржуазного!) ліберального поступу!” [Ibid., ст. 384], а двома сторінками нижче, звертаючись знов до слов’янських братів, він з жалем стверджує, що “наші західні та полудневі однодумці далеко більше від нас подібні всіми своїми чеснотами і хибами до європейських буржуїв найбільш пересічної сорти.” “Коли світ”, читаємо дальше на 415 сторінці нашого антибуржуазного цариста, “мусить скоро відкинути буржуазну цивілізацію, то новий ідеал людськости вийде конче від Росії, від народу в котрого слабше розвинені буржуазні чесноти.” Як бачимо се вже щось немов з Леніна або Бухаріна, котрі аргументували світову місію російського пролетаріату сим, що він менше як його західні товариші пересяк буржуазною моралю та пересудами…

Але автор консеквентний! Коли “буржуазна цивілізація”, так йому ненависна, конає, то мусить бути і той, що поклав би її в домовину? Для Леніна сей грабар звичайно революційний пролетаріат. Для Леонтьєва – також! Передовим герольдом тогочасної буржуазної культури була Франція, через те саме повинна вона була згинути для нашого панславіста, і розуміється від руки пролетаріату.

„Коли для дальшої незалежности східно-російської думки від думки романо-германської, для виступленя на новий інший шлях культури та державних форм потрібно, щоби все нижче і нижче падала в очах людей Сходу повага романо-германсікої цивілізації, коли потрібно, щоби забобони відносно сеї цивілізації як найскорше перейшли в дике упередження проти неї, то треба бажати, щоби як найхутше та остаточно скомпрометувала би свій геній країна, котрій належить ініціатива в сучаснім поступі” [Ibid., ст. 433 – 4].

Себто Франція, а що писав він свій памфлет підчас Паризької комуни, то закликає на поміч ії, фригійську шапку, що застромлена на вежі Нотр-Дам звістувала б остаточний кінець буржуазного світу. Ще ліпше звичайно було б якби Париж зі своіии “буржуазними” церквами та парламентом взагалі щез із поверхні землі, а що се неможливо без большевицьких метод, то Леонтьєв поручав їx також.

„Чи можливий” – питається він, – “тріумф і панування комуни без вандалізму, без матеріального руйнованя будинків, пам’ятників штуки, бібліотек тощо? Звичайно ні, а при сучасних средствах знищення обернути більшу частину Парижа в руїни та згарища далеко легше ніж в старі часи зруйнувати інші великі культурні центри, як Вавилон, Ніневію, Старий Рим. А сього треба бажати тому, хто прагне нових форм цивілізації!” [Ibid., ст. 435]

Чи се розумування маньяка? Витяг із “Записок божевільного” Гоголя чи з вступної статі “Ізвестій”? Цілком ні, се, повторяю, глубоко передумана гадка великого російського патріота, свідомого неприєднаної ворожості між його країною та Європою, що шукає скрізь вільних або невільних союзників своїй справі. Подібно як Зіновьєв і інші комівояжери большевизму, що голосять терор і вандалізм також в ім’я “нових форм цивілізації”. Се не значить, розуміеться, що перший був соціалістом або другі панславістами. І в одної і в другої сторони відклик до пролетаріату – се комедія, средство до осягненя цілей, що з визволенням пролетаріату так само не має нічо спільного як панславізм з визволенням слов’ян: до запаленя світового пожару, в котрім згоріла б ціла європейська цивілізація.

Зрештою Леонтьєв не стоїть сам зі своїми, як на час і на особу, будь-що-будь оригінальними думками. Знаний та досить інтелігентний ідеолог слов’янофільства Міллер писав в приблизно той самий час:

„Зачинаючи підтримувати його (принцип національності) у слов’ян, нам довелося б узброювати проти себе всю стару Європу, шукати проти неї опертя в Європі таки, в співділанні, скрізь і всюди, з всіма її свіжими силами” [О. Миллер, Слов’янство и Європа, С.-Петерб. 1877, ст. 63].

Що се за свіжі сили? Ті самі, котрі викликував Леонтьєв і Ленін. Для добра Росії та знищення Європи потрібно визвати на Заході духів, що ворожі західній цивілізації. Отже, що шкодить, коли сі духи марширують під червоним прапором соціалізму і клянуться на євангеліє не св. Марка але св. Маркса? Аби робили свою роботу, і ось сторонник общини та самодержавія німецький Мюлер, обернутий в московського Мілера, радить відкинути на бік всякі засади легітимізму, властиві нібито російській політиці та подати руку Мефістові революції… Нав’язуючи до місіонерської ролі Росії, пише Мілер:

„Мені здається, що на відносини Європи до нас могло би мати великий вплив щире виреченя з нашої сторони тої політики, якої держалися ми до Східної війни, виречення всяких традицій легітимізмоманії та революціофобії”.

Росія (царська Росія!) мусить виявити “тверду рішучість і вміня довести на ділі народам Європи, що і поза границями слов’янського світу наша задача – визволення”. І дальше:

„А коли самі народи Європи все ще вірять їм (своїм пануючим клясам), суть в їx руках сліпим знаряддям ворогування проти тих, з ким їм належало би скорше заприязнитися для згідної одсічі загально-европейській реакції (себто проти Росії), то в сім багато винні старі гріхи нашої власної політики з тих часів, коли вона хорувала на прищеплені їй недуги легітимності і свободобоязні” [Там же, ст. 99 і 109].

Отже короткий змисл довгої мови, розвинений дальше в Мілеровій книзі є, аби Росія сперлася в своій європейській політиці на тамошні революційні елементи і разим з ними штовхнула в пропасть цілий будинок так званої буржуазної, а в грунті речи впрост європейської культури. Подібну мову знайдемо і в інших отців слов’янофілської церкви, напр. у Самаріна, що радив Росії переняти в Польщі “ту визвольну ролю, котру рано чи пізно, волею чи неволею доведеться нам відіграти в цілім світі”. До подібного договорюється Бакунін: до “повної негації Заходу” і до великої визвольної місії російського народу на чолі зі своїм царем [М. Бакунин, Письма о патриотизме].

Що ж до Герцена, то сей безнадійно плутає місію царату з місією пролетаріату, малюючи ляповатий образ останнього дня Європи, повіряючи ролю серафимських трубачів донському козакові, що “в свій час прийде збудити європейських Палеольогів і Порфірогенетів, – коли їx не збудить трубний згук останнього суду, що творитиме над ними соціалізм помсти – комунізм” [А. Герцен, Письма из Италии и Франции, ст. 267].

Але оставмо на боці Герцена і Бакуніна, вони ж були “також соціалісти”, але що робити з Ю. Самаріном і Мілером або з Леонтьєвим, котрих ніхто не запідозрить не тільки а революційних, але навіть в ліберальних настроях? Що робити з всею практикою російської політики в Європі, починаючи від Олексія, Петрового батька і кінчаючи Миколою 2, політикою, що на ділі рвала з принципами легітимізму, роблючи революційно-демагогічну пропаганду серед українських та польських селян проти їx “панів”, серед фінських селян („тропарів”) проти вождів селянського незалежницького руху, серед турецької “райї” проти її гнобителів або серед австро-угорських селян проти “утискаючої їx німецько-мад’ярської буржуазії”?

Що робити з самою ідеєю царату, сього “царства бідаків”, сеї диктатури на користь убогих, що так разячо нагадує совітську ідеологію – також диктатуру “бідних над багатими”? Чи інспіратори сеї політики, всі сі Ордін-Нащокіни, Меньшикови, Паніни, Горчакови, Ізвольські, Щебеки та Гартвіги були агентами світової революції. Коли звернутися навіть до одної-одніської ідеї большевиків, здавалось би, що не є плагіатом – до гадки мобілізації мусульманських народів проти “західного імперіалізму”, то і тут можемо погратулювати з їx винаходом не вождям третьої Інтернаціоналі, а їx великим вчителям.

Бо вже той самий Леонтьєв писав, що “стала небезпека Росії на Заході” та що там треба шукати собі союзників: “коли сим союзником схоче стати мусульманство тим ліпше”, бо “в самій вдачі москаля є дуже сильні та важні риси, які далеко більше нагадують турків, татарів або інших азіятів, або просто нікого, ніж слов’ян.” Союз з ними “догідний вже для того, що вони не пересякнуті європеїзмом” [К. Леонтьев, Ор. cit. ст. 28 і 182].

Чи не тому і Ленін шукає там союзників для свого, як його назвав Каутський, татарського соціалізму? Чи не суть островерхі татарські шапки комуністичних офіцерів атавістичним символом ролі, яку судилося відіграти іи в Європі?

Примітки

маленький Наполеон – Наполеон 3-й Бонапарт (1808 – 1873), імператор Франції (1852 – 1870).

Бернгарді – мабуть, Фрідріх фон Бернгарді (1849 – 1930), пруський генерал та воєнний теоретик.

Навман – мабуть, Фрідріх Науман (1860 – 1919), германський політичний діяч і пастор.

Стефен – не вміємо сказати, хто це.

Кіелен – не вміємо сказати, хто це.

Версальський мир – мирний договір (1919) між коаліцією держав-переможниць у 1-й світовій війні і переможеною Германією.

Бухарін – Микола Іванович Бухарін (1888 – 1938), один з більшовицьких лідерів СРСР, теоретик червоного терору. Розстріляний у порядку того самого терору, який він з ентузіазмом людожера обгрунтовував.

Троцький – Лев Давидович Троцький (1879 – 1940), один з більшовицьких лідерів СРСР, убитий за наказом іншого лідера СРСР – Й.В.Сталіна.

Паризька комуна – революційний уряд Парижа (1871), який виник під час франко-пруської війни після зречення імператора Наполенона 3-го.

Гоголь – Микола Васильович Гоголь (1809 – 1852), російський письменник родом з України. «Записки божевільного» – його повість (1834). Образ головного героя повісті – Поприщіна – Донцов неодноразово використовує у своїй книзі.

Ізвестія – офіційна газета радянської Росії і потім СРСР. В 1921 р. мала назву «Известия ВЦИК и Московского Совета рабочих и солдатских депутатов».

Міллер – Орест Федорович Міллер (1833 – 1889), історик російської літератури.

Олексій – Олексій Михайлович (Романов) (1629 – 1676), російський цар (1645 – 1676). В його царювання Росія вела уперту війну за Україну (1654 – 1667 рр.)

Микола 2 (1868 – 1918), російський імператор (1894 – 1917). Розстріляний більшовиками.

Ордін-Нащокін – Афанасій Лаврентьєвич Ордін-Нащокін (1605 – 1680), російський боярин, один з керівників зовнішньої політики Росії в царювання Олексія Михайловича.

Меньшиков – Олександр Данилович Меншиков (1673 – 1729), російський фельдмаршал, один з найближчих помічників імператора Петра 1-го.

Паніни – Микита Іванович Панін (1718 – 1783), керівник зовнішньої політики Росії за Катерини 2-ї (1762 – 1783).

Горчакови – Олександр Михайлович Горчаков (1798 – 1883), російський міністр закордонних справ (1856 – 1882).

Ізвольські – Олександр Петрович Ізвольський (1856 – 1919), російський міністр закордонних справ (1906 – 1910).

Щебеки – мабуть, Микола Миколайович Шебеко (1863 – 1953), дипломат Російської імперії.

Гартвіги – Микола Генріхович Гартвіг (1815 – 1914), дипломат Російської імперії.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1905

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.