Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Зубр в Україні: трагедія та надія

Парнікоза І.Ю.

«До нього підходили, кланялися, обережно тиснули руку. Відстовбурчивши нижню губу, він попирхував, гарчав то схвально, то обурено. Густа сива грива його скуйовдилася. Він був, звичайно, старий, але роки не виснажили його, а скоріше загартували. Він був важкий і твердий, як морений дуб».

Д. Гранін «Зубр»

Вступ

Зубр (Bison bonasus) є найбільшим наземним ссавцем не тільки України але й усієї Європи. Його драматична історія якнайкраще відбиває трагічні сторінки взаємодії людини і природи. Втім, в більшості європейських країн він був настільки швидко винищений, що в пам’яті тутешніх народів, у їх культурі не залишилося навіть спогадів про нього. Нажаль, Україна теж є однією з таких країн. Опитування українців із наукових та культурних кіл під час проведення інформаційно-просвітницьких заходів в рамках проголошеного Київським еколого-культурним центром 2009 р. «Року зубра» виявило, що саме поняття зубра асоціюється з Білоруссю, Біловезькою пущею, але не з Україною. Чому так сталося? Чому образ могутнього володаря лісів зник з повсякденної уяви українців та з середовища сучасної культури? Спробуємо простежити історичний шлях зубра на наших землях.

В сиву давнину

Розпочнемо з того, що з зубром, але не сучасним, а його предком – так званим первісним зубром (Bison priscus) ми можемо зустрітися в будь-якому більш-менш поважному краєзнавчому музеї України, не кажучи вже про Європу. Адже цей велетенський звір в часи плейстоцену (палеоліту) був надзвичайно чисельним, населяючи євразійські, а також північно-американські тундростепи разом з мамутом та шерстистим носорогом. Вважається що цей велетень зник у зв’язку зі зміною кліматичних умов, залишивши по собі черепи з велетенськими рогами, скелети, а інколи навіть муміфіковані туші (Унікальний муміфікований первісний зубр «Blue Babe» зберігається в , в м. Фейербанкс на Алясці).

У пізньому палеоліті в причорноморських степах України сформувалася специфічна форма життя мисливських колективів – мисливці на бізонів (під назвою бізон, яка поточно вживається археологами, слід розуміти саме первісного зубра Bison priscus – авт.). У той час берегова лінія Чорного моря розташовувалася на 150-200 км далі на південь від сучасної. На стоянках Велика Акаржа під Одесою, Анетівка та Сагайдак у пониззі р. Південного Бугу, Нововолодимирівка у Присивашші, а також стоянках Амвросіївка, Муралівка, Янисоль на Донбасі кістки первісних зубрів абсолютно переважають у здобичі людей над рештками інших тварин. Найдавніші з цих стоянок датуються близько 20 тис. р.т., коли, очевидно, і сформувався тип мисливства та спосіб життя. Основним способом полювання на первісних зубрів в палеоліті був колективний загін стада тварин до яру. При цьому мисливці використовували слабкий зір тварин, що сліпо бігли за лідером. Коли той помічав урвище, то вже не міг повернути і маса тварин падала в яр. У такому полюванні, імовірно, приймала участь вся громада, а інколи і сусідні колективи. Добре показує як це відбувалося розкопана стоянка біля м. Амвросіївка на Донеччині.

Зокрема досліджено давній яр, заповнений кістками сотень первісних зубрів, серед яких траплялися кістяні наконечники списів та крем’яні ножі для розділки туш. Поряд розкопана стоянка де жили мисливці. Подібний спосіб охоти відомий з більш сучасних часів в преріях Північної Америки. Таким же чином, індіанці до ХІХ ст. добували американських бізонів (Bison bison).

Особливо масовими полювання на первісних зубрів були восени, коли ці тварини збивалися у великі стада. За літо тварини від’їдалися, а холоди допомагали зберегти туші тварин, яких при вдалому полюванні вистачало на цілу зиму. Зубр забезпечував мисливців тундростепу всім необхідним – різноманітною м’ясною їжею, шкірою для виготовлення одягу та взуття, покриття житла. З рогу та кістки робили знаряддя і предмети побуту. Зі шкіри, вовни та сухожилків плели мотузки. Навіть гній цих тварин у безлісному степу використовували як паливо. Полювання на первісних зубрів та життя самих мисливців палеоліту добре показує фільм .

Степові мисливці на бізонів мешкали в Причорномор'ї 20-10 тис. р.т. Поступове вимирання первісних зубрів у фінальному палеоліті спричинило збільшення ролі промислу коня. У наступну мезолітичну добу, у зв’язку з поширенням лісостепових ландшафтів, провідне значення у мисливському господарстві набуло полювання на іншого відомого з плейстоцену дикого бика – тура (Bos primigenius).

Справжні, або європейські, зубри – Bison bonasus (значно скромніші за загальним розміром та розміром рогів за первісних) з’являються в європейському викопному літописі лише в останні 11,7 тисяч років, в кінці плейстоцену, коли їх степові первісні попередники зникають разом з рештою плейстоценової фауни (). Сучасні зубри були пристосовані до життя у нових лісових та лісо-степових біотопах.

Вже від самого початку зубру в культурі України рішучо не щастило. Розпочалося це ще в часи Русі, коли цей звір був звичайним у лісах. Видатний український зоолог та природоохоронець М. Шарлемань встановив, що зубра його від самого початку не відрізняли від існуючого поряд іншого дикого лісового бика – тура. Вчений пише, що слово тур, переважно як додаток до імені князя 5 разів загадується у «Слові о полку Ігоревім» – пам’ятці давньоруської літератури ХІІ ст. Натомість жодної згадки про зубра. М. Шарлемань робить висновок, що під назвою тур, імовірно, фігурували як власне тур (Bos primegenius) так і зубр (Bison bonasus).

Проте хоча назва «зубр» в давньоруських джерелах не зустрічається, самі зубри на наших теренах звичайно були. Припущення М. Шарлеманя підтверджує таке свідчення. Коли візантійський нащадок трону Андронік І Комнін в 1163-65 рр. перебував у свого брата князя Ярослава Осьмомисла, цей князь разом з іншими князями влаштував для свого гостя полювання на «турів». В той же час візантійський історик з цього приводу написав, що Андронік під час свого перебування на Русі вбивав «зумпров» – звірів багаточисельних у згаданій країні і розміром більших ніж ведмідь чи леопард.

Ще в ХІ-ХІІІ ст. на тура (Bos primigenius) та зубра (Bison bonasus) полювали на Лівобережному Придніпров’ї (Коринный, 1992). Про полювання на тура згадує князь Володимир Мономах у своєму «Повчанні»:

«А ось що я в Чернігові робив…Два тура цілили в мене рогами разом з конем».

Ця і інші давньоруські згадки про дикого бика, але якого точно не відомо. В Києві на одному з найдавніших торговищ Подолу знаходилася так звана Турова божниця, можливо пов’язана з більш раннім культом бога покровителя свійської худоби – Велеса. На Русі, імовірно, існували й інші прояви культу бика зубра-тура ().

М. Шарлемань також занотував, що ще на початку ХХ ст. на Україні великих биків подекуди ще називали турами. Йому в 1914 р. доводилося чути на Уманщині (Черкаська область) фрази «погнав турів», «напувати турів». Ця назва, як свідчить словник В. Грінченка 1925 р. по відношенню до свійського бика зберіглася в західних областях України – на Галичині. Про розповсюдженість на території України у свій час турів (чи також схованих під їх назвою зубрів) свідчить продуктивність використання цього слова в ономастиці (розділ мовознавства про власні імена об’єктів) XII—XV ст. Притока київського струмка Юрковиці (зараз в колекторі) носить назву Турець, а сучасна вулиця, що над нею проходить зветься Турівська. Від назви дикого бика походять численні топоніми на лісистій Волині: річка Турія, озера Турське та Туречне, місто Турійськ, села Туричани, Туропин. Містечко Турійськ вперше згадується у давньоруському літописі 1097 р., коли на Волині ще мешкали як тури так і зубри. Теж саме стосується сіл Тур'я Поляна та Тур'я-Бистра Перечинського району Івано-Франківської області.

(за

Відгомін згадок про великих биків України залишився і в народних назвах рослин. Так, як зазначав В. Комендар турім язиком називали у Карпатах папороть аспеленій сколопендровий (Asplenium scolopendrium).

Цікаво, що геральдичні зображення голови бика (тура або зубра) присутні в нас мають молдавське походження. Зокрема, таке зображення, яке відноситься до XVII ст., можна відшукати і у Львові на церкві св. Параскеви П’ятниці, що на Жовківському передмісті. Адже саме молдавські воєводи допомагали в розбудові цієї церкви 1644 р.

Зображення голови бика, як молдавського геральдичного символу, зберігалося і на різьбленій плиті одразу з правого боку від входу до церкви св. Онуфрія у Львові.

Про походження цього символу у молдаван розповідає Слов'яно-молдавський літопис 1359—1504 рр. Згідно ньому серед предків молдаван був мудрий і мужній чоловік на ім'я Драгош. Одного разу на полюванні, у погоні за туром (чи розрізняли диких биків молдавани?), він подолав гори і знайшов прекрасну нічийну землю на окраїні татарських кочів‘їв. З дозволу угорського короля Владислава, Драгош разом із дружиною та сім’ями перейшов Карпати і оселився у новій землі по річці Молдава. Переселенці обрали його своїм господарем і воєводою. Таким чином, з Божої волі, почалася Молдавська земля (держава). Драгош зробив собі гербову печатку із головою тура, на згадку про цю подію. Про молдавське походження київського митрополита Петра Могили також свідчить голова бика на його гербі.

Petro Mohyla-herb color.png
Герб Петра Могили з «Требника» 1646 р.

Зрозуміло, що плутаниця з назвами позбавляє нас можливості чітко окреслити час зникнення зубрів та турів на території України. М. Шарлемань вважав, що справжні тури на Русі зникли відносно рано. Проте у Німеччині справжні тури зустрічалися до XVІ ст. Вважається що далі вони були відтіснені на схід. З. Герберштейн відмічав в своїх записках, що в XVІ ст. на землях слов’янських та литовських князів на деякі села покладалася повинність охорони турів та дбання про них. В 1597 р. польський король Зиґмунд ІІІ видав розпорядження про охорону турів, що забороняло в місцях їх помешкання пасти домашній скот чи косити сіно. Точно відомо, що на теренах Речі Посполитої у XVІІ ст. тури зустрічалися лише в Мазовії. М. Шарлемань вважав, що після зникнення турів їх назва була перенесена на зубрів. Зубри ж на Русі водилися ще у XVІ ст.

Письмові згадки про зубрів знаходимо після ХІІІ ст. Зокрема, мандрівник Г. Шедель в своїй праці «Про Сарматію, регіон Європи», у XV ст. пише:

«Це правда, що в тих місцях, які частково лежать на півночі, водяться зубри. Вони гладкі, неприборкані та надзвичайно люті. Зубри ненавидять людській рід, бо багато хто з них (людей) харчується ними. Шкура у них лимонного кольору. Спереду вони мають розлогі та показні роги, які допомагають їм у бійках та повсякденному житті».

Г. Боплан в «Описі України» згадує так званих степових буйволів, які водилися ближче до кордону з Московією. Зважаючи на те, що тур на той час на території України вже зник, мова, напевне, йде про зубра. Про «турів» згадує і Д. І. Яворницький описуючи природні скарби Запоріжжя. В цьому випадку мова також, напевне, йде по зубрів.

А що говорить про зубра та тура археологія? Знахідки обох цих тварин зустрічаються в культурному шарі давньоруського часу. З останніх знахідок кості тура виявлені у Гатному поблизу Києва в шарах ХІІ ст., а зубра в Звенигороді в культурному шарі ХІІІ ст. В більш пізніх культурних шарах інформації про такі знахідки майже немає. Проте це, імовірно, пов'язано більше з малим обсягом досліджень ніж реальним статусом обох видів. Зокрема, нещодавно кістки зубра виявлені у Меджибізькій фортеці у культурному шарі, який на думку А. Ступак належить до кухонних залишків XVI-XIX ст.

Окрім численної турячої топоніміки у топографічних назвах лишилися також спогади про зубрів. Так, на території Львівської області протікає річка Зубра, від неї свої назви мають село в Львівському районі Львівської області та лісопарк у Львові поблизу нового житлового масиву Сихів.

(За

Топоніми, що зберегли ім’я зубра наявні також в Турківському районі Львівської області – с. Зубриця та на Буковині в назвах потоків та урочищ «Зубровиця», «Зубринець» та ін. Назву цієї величної тварини зберегло і село Зубрівка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області – одне з найдавніших тутешніх сіл, що згадується у 1401 р., коли литовський князь Свидригайло передав його домініканському кляштору. ми можемо відшукати і на Лемківщині (на кордоні Польщі та Словаччини).

Об’єкт елітних полювань

Перші спроби охорони зубра були викликані виключно його мисливською цінністю. За часів Речи Посполитої її володарі (Сигізмунд I, Стефан Баторий, Август III) – встановлюють і підтверджують охоронні правила для диких звірів у Біловезькій пущі.

Зубрів брав під охорону також Литовський статут 1529 р. В ньому був наявний 9 розділ, що називався «Про лови, пущі, про бортні дерева, про озера, про боброві гони, про хмільники, про соколині гнізда». Цим статутом за вбивство зубра винний мав сплатити дванадцять рублів грошей. Окрім того в деяких випадках за вбивство звіра в пущі наступала смертна кара. Охоронявся зубр також і зводом законів Саксонського зерцала, що діяв на частині території України в XVII-XVIII ст. Згідно до нього за вбивство зубра накладався штраф 12 рублів.

Станом на ХІХ-поч. ХХ ст. єдиним місцем такого бажаного для еліти полювання залишалася на зубра лишалася Біловезька пуща. Давні екземпляри зубра – пам’ятки біловезького підвиду цього виду до його зникнення в природі збереглися в низці музеїв України. Зокрема, слід згадати екземпляр зубра з колекції графа В. Дідушицького (зберігається в сучасному Львівському природознавчому музеї по вул. Театральній). Про нього оповідають, що граф дуже хотів зубра до своєї колекції. Розбавляючи з австрійським цісарем він навіть якось сказав, що готовий заплатити за полювання на зубра вартість одного села. На це цісар начебто відреагував серйозно і змусив Дідушицького виконати свою обіцянку. За таку ціну В. Дідушицький отримав молодий екземпляр зубра з Біловежі. Втім, в дійсності граф скоріше за все просто викупив трофей одного з елітних полювань, щоб зберегти його для науки.

Ще один екземпляр зубра добутий графами Вілчакем (Wilczak) та Лянкоронським (Lankoronski) подарований регіональною владою Біловезької пущі ще в 1859 р. (про що свідчив текст в книзі проф. доктора Вічковського: Prof. Dr. Wiczkowski Jozef Lwów, jego rozwój i stan kulturalny oraz przewodnik po mieście. – Lwow, 1907. – S. 261-262.) для музею Львівського університету (вул. Грушевського), зберігається тут і по сей день.

В Черкаському краєзнавчому музеї зберіглося 100-літнє опудало зубра впольованого під час царського полювання у Біловезькій пущі у 1910 р. управителем Корсунського маєтку Лопухіних-Демидових.

Уявлення про зубра – велета та короля пущі, а отже дуже привабливого об’єкту полювання потроху почало повертатися власне на українські терени у зв’язку з реінтродукційними заходами на поч. ХХ ст. Перші зусилля по поверненню зубра в Україну мали місце, коли на територію мисливського парку Ю. Потоцького «Пилявин» (сучасний Новоград-Волинський район Житомирської області) було завезено зубрів з Біловежі. Зимою 1913 р. чистокровних біловезьких зубрів завезли також на територію Кримської царської охоти (суч. Кримський природний заповідник).

Втім, це не були природоохоронні заходи, адже в моді тогочасної української еліти було елітне полювання на цю тварину. За традицією після особливо вдалого полювання інколи ставилися навіть пам’ятники. Так, неподалік села Калинівка в урочищі Кам’яна гірка розміщувалася мисливська база парку «Пилявин». Туди приїздили на полювання навіть австрійці, німці та американці. У вересні 1908 р. після вдалого полювання американського мисливця тут встановили пам’ятник.

(За

У 1909 р., коли у Києві виник зоопарк, його організатор природи звернулося до відомства Імператорського полювання з проханням передати зоопарку зубрів. Проте відомство тоді відмовило, пославшись на відсутність рішення царя з цього приводу, хоча не заперечувала що зубри були наявні. 1911 р. за велінням царя зоопарку таки передали з Гатчини пару зубрів.

Революційний хаос та військові дії після розпаду Російської імперії в часи становлення СРСР призвели до винищення створених у кримській царській охоті та «Пилявині» популяцій зубрів. Загинули і зубри з київського зоопарку. Питання збереження зубра ставив перед Тимчасовим урядом М. Шарлемань:

«Должны быть приняты мѣры къ фактическому охраненію зубра, бобра, Асканіи Новы и т. д. Эта резолюція направлена Временному Правительству» (Шарлемань, 1917).

Він же описав знищення «Пилявина» червоноармійцями, за що потім мав багато проблем.

В часи відновлення виду

Станом на 1932-36 рр. у Київському зоопарку згадуються . Але під час німецької окупації тварини з Києва були вивезені до Кенігсберга. У 1961 р. на схемі зоопарку показний вольєр для зубробізонів. Чистокровних зубрів в СРСР тоді не було. Тож використовувалися отримані в 1907 р. у «Асканії-Нова» зубробізони.

Друга хвиля уваги до зубра приходиться на початок реінтродукційних заходів у післявоєнний період, коли з Польщі були одержані чистокровні зубри. Починаючи з 1965 р., на території України активно створюються вільноживучі популяції біловезько-кавказької лінії зубра. Зубри з’являються також в Київському та інших зоопарках республіки. В цей час зубр перетворюється на один з символів охорони природи України та СРСР загалом. Його зображення обов’язково було у більшості книг та матеріалах присвячених охороні природи в УРСР.

У 1970 р. у Києві навіть з’явився напевне найбільший в Європі пам’ятник зубру. Мова йде про монументальну фігуру цієї тварини, яка виситься поблизу входу до Київського зоопарку. Її встановили тут після завершення в 1969 р. нового центрального входу до зоопарку. Ця скульптура з бетону та гранітної крихти виконана скульптором Ю. Рубаном.

В той же час слово зубр у нас набуло другого значення, під ним стали розуміти корифея заслужену людину, що споглядає на світ з висоти свого досвіду. Такий зміст поширився з легкої руки російського письменника Д. Граніна, що порівняв відомого генетика М. Тимофєєва-Ресовського до володаря пущ, назвавши біографічний твір про нього «Зубр».

З відновленням Україною незалежності на хвилі складного перехідного періоду цю тварину загадували від часу до часу.

Так, рішенням Зубрянської сільської ради було затверджено герб села Зубра, де на квадратному полотнищі на жовтому тлі стоїть червоний зубр.

(за

Зубр зображений і на гербі колишнього Ківерцівського району Волинської області, на території якого, у славетній Цуманській пуща ще досі мешкають зубри.

(за

З надання Станіслава Авґуста Понятовського 30 квітня 1792 року жовтий зубр на блакитному полі був зображений і на гербі селища Калниболота Звідси він перейшов на сучасний герб сучасного наступника Калниболота – Катеринополя Черкаської області.

На підставі розповідей міських старожилів було з’ясовано, що передвоєнним гербом Любомля Волинської області було зображення двох чорних зубрів, обернених головами в різні боки, на золотому тлі.

У 2003 р. Нацбанк України випустив за ескізом Володимира Дем’яненко срібні монети номіналом 2 та 10 гривень із зображенням зубра. В цьому випадку головною мотивацією обрання саме цієї тварини напевне була її зовнішня велич.

З розвитком руху за патронат над тваринами київського зоопарку, об’єктами такої опіки стали в першу чергу великі тварини, серед яких і зубр.

Як нам вдалося з’ясувати на землях Першотравневого лісництва Вишгородського району Київської області існує навіть мисливське господарство «Зубр». Зубр знайшов розповсюдження і у назвах юридичних та будівельних фірм. Втім, вищеописані випадки використання образу зубра носили радше випадковий характер.

(за

В регіонах ставлення до зубрів коливається від ворожого – велика тварина на думку деяких несе загрозу та шкодить сільгоспугіддям, до позитивного – окремі крайові ентузіасти справедливо вважають зубра перлиною природи України.

Але жахливий розвиток браконьєрства та трофейного мисливства переконливо свідчить про те, що на Україні принципово ставлення до цієї тварини виключно як до мішені для полювання та як результат великої порції м’яса з середньовічних часів не змінилося.

Заходи для популяризації образу зубра

Окрім вжиття необхідних для припинення браконьєрства на зубра заходів, розробки та затвердження в Україні довгострокової державної програми його охорони, сучасні умови вимагають проведення широкомасштабних інформаційних акцій присвячених зубру. Однією з таких акцій стало проведення року зубра в 2009 р. При цьому проводилися науково-популярні лекції, показ фільмів присвячених зубру тощо. Паралельно зубрів було популяризовано в ряді інших компаній наприклад в рекламній компанії мінеральної води «Карпатська джерельна», а також в рамках року біологічного різноманіття. Коли на вулицях українських міст з’явилися аншлаги «ми вирізаємо їх з нашого життя», присвяченні рідкісним видам нашої флори і фауни серед яких був і зубр.

Зубр став логотипом щорічної конференції молодих вчених-зоологів, що організовується Інститутом зоології НАН України імені І. Шмальгаузена. У 2014-2019 рр. в Україні активно діяла громадська природоохоронна організація – Дружина охорони природи «Зубр».

2012 р. лісники Житомирської області почали відновлення пам’ятника зубру в «Пилявині». Спочатку встановили кам’яний постамент для плити, на якій викарбуваний напис про те вересневе полювання 1908 р. Пізніше місцевий різьбяр вирізав з дерева голову зубра. Відновлений пам’ятник вже не прославлятиме варварське полювання, а нагадуватиме про лісового велетня, якого ми так легко можемо втратити. Українські лісники почали усвідомлювати цінність та привабливість природних стад зубрів. Розпочалося їх туристичне використання. Комерційні виїзди на зубрів здійснювалися в 2015 р. в Берегометському лісництві на Буковині. 9-25.01.2017 р. були організовані візити школярів до Конотопських зубрів. На зубрів в Сколівських Бескидах влаштовують фото-полювання (2017-2018 рр.). Станом на 2023 р. інтернет України повний інформації про зубрів. Це дуже добра тенденція, особливо під час війни. Зрозуміло що в воєнний час увага до збереження цих великих тварин зменшується. Війни ледь не призвели до винищення цього виду. Зважаючи на це, необхідна постійна увага до зубрів, особливо на лівобережжі на території Конотопського району, як найближчого до зони ведення бойових дій.

Література:

Борейко В.Е. История охраны природы Украины. Х век-1980. Издание второе, дополненое. Серия: История охраны природы. Вып. 24, 2001. – 544 с.

Залізняк Л. Стародавня історія України. – К.: Темпора, 2012 – 542 с.

Ковалинський В.В. Київські мініатюри. Книга восьма: Історія Київського зоопарку, 2009 – К.: Купола – 336 с.

Коринный Н.Н. Переяславская земля Х- первая половина ХІІІ века. –К.: Наукова Думка. – 1992. – 312 с.

Мицик Ю.А. Кулинський М.О. Історико-географічний опис східнослов’янських земель у хроніці німецька гуманіста Гармана Шеделя // Проблеми історичної географії України. Київ. 1991 С. 119-123.

Поучение Владимира Мономаха // «Изборник» (Сборник произведений литературы древней Руси). Москва: Художественная литература. -1968 . – С. 163.

Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 450-451.

Съецинский Е. Каменець-Подольскій Историческое описаніе. – К: Тип. С.В. Шульженко, 1895 – 247 с.

Харчук Б. Подорож до зубра: Повісті. – К.: Рад. письменник, 1986. – 368 с.

Шаpлемань H. Охрана природы и земельный вопрос. Оттиск изъ журнала «Хозяйство». – №№35‐36‐37‐38 за 1917 г.

Шарлемань Н. В. Природа и люди Киевской Руси. Составитель В. Е. Борейко, комментарии В.Н. Грищенко, КЕКЦ-ЦОДП СОЭС Серия: История охраны природы. Вип. 13. 1997. – 166 с.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Том.1. Київ: Наукова думка. ­ 1990- С. 81.

Parnikoza I., Boreiko V., Sesin V., Kaliuzhna M. History, current state and perspectives of conservation of European bison in Ukraine // European Bison Conservation Newsletter Vol 2 (2009) pp: 5-16

Sztcyh D. Kulturotwórcza rola żubra // European Bison Conservation Newsletter Vol 1 (2008) pp: 161-190.

Науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», д.б.н.

Іван Парнікоза