14. Кара за покору

Юрій Дячук

Україна, м. Лебедин, кінець листопада 1708 р.

За нехтування виборами нового гетьмана, які цар спішно затіяв наляканий виступом І. Мазепи, було взято у тортури близько 3 тисяч козацьких старшин, переважно із старовинних шляхетних родин. Близько 900 душ – тих, хто не витримав катувань і оговорив себе – віддано до страти.

Не ангел бич, не вийме душу,

Пром’явши м’ясо до кісток,

Стрясе провинного, як грушу,

Й до скритки вимостить місток

З покритих кров’ю клаптів шкіри. –

Всю правду скаже й камінь-кремінь

Від жил волових, звитих в ремінь!

На цім стовпі жорсткої віри

Стоїть Московія-держава,

І батогів пурга кривава

Невинним й правим крає спини.

Й пливе її недобра слава

Через хребти, поля й долини,

На всі кінці рікою злою…

Впливла і в Русь. …Попід горою,

Край дерев’яного помосту,

Всі, як один, значного зросту,

Що срібна гривна при копійці,

Гордливо купчаться гвардійці. –

Стоять, мов влиті, – а ні руш!

І дев’ять сот старшинських душ,

На сходнях вічності-безодні,

Тортурний спит напередодні

Царю не здавши, – драні, голі,

Страшний фінал лихої долі

Чекають мовчки край помосту,

Вітрам відкривши гній й коросту,

Що наросли за довгу ніч,

На тлі бичами рваних пліч,

Та в пухирях печених спин,

Узятих в жар залізних шин.

– За що ж вас гублять, козаченьки?

За гріх який? Чи рідні неньки

Від ваших рук пішли в могилу?

Чи діточки? А може, милу

Скарав ти з ревнощів, юначе?

Хорунжий! Гей! – не чує – плаче, –

Сльоза біжить униз щокою

На вус прозорий. – Що з тобою? –

Обняв його товариш сивий:

– Замовкни, й жереб нещасливий

Прийми з достоїнством, козаче,

Раз звешся так – козак не плаче!

– Ну, а тебе за що карати,

Главу на спицю нахромляти,

Вояко тертий, мають нині?

І ці рубці страшні на спині

Поверх загоєної рани,

Яку шаблями бусурмани

Рубали в кримському поході

За блуд який? …Підозру?! …Годі!!!

За цей чиряк, пробач, що ззаду,

Котрий, набрякнувши, на раду

Не дав тобі в цей раз прибути

Кричати гетьмана нового?!

Й тебе, з смішної тої скрути,

В тортури взято?! Й честі слова

Замало стало, що Мазепа

Тобі не гетьман, не попутчик

І ти не є його лазутчик,

Й присягу держиш? От халепа!

І ти себе від того болю

Оговорив? Ослабив волю

Й стух козак, – не та вже сила?

І що? – себе оговорила,

Не знавши й геть про заколот,

Та не явившись в строк на раду,

І тим записана у зраду,

І решта вся? Всі дев’ятьсот?

І всі вони від недовіри

Питця в ботфортах-скороходах,

До них – шрамованих в походах,

Сьогодні ляжуть під сокири?

Це ж людогубство підле, Боже?!

…Але ж Москва це – їй то гоже…

…В сугорби вгрузнувши, мов в тісто,

Чекає дійство руське місто.

І гола вщент лисун-гора,

Снігами встелена, стара,

Чекає знак, що зачин страти

Розкубрить пострілом з гармати.

Попід «голгофою» – підніжжям,

В заметах висіяним збіжжям,

Конвоєм зігнаний з усюд,

Чекає страту руський люд.

Метляє сіверко чуприни,

Свистить у стосах спиць та паль,

Вкриває білим сірі спини,

Шапки й хустини. Плач і жаль

Хапає в пригорщі, народний,

Й несе туди, де гурт холодний,

Серця готуючи до втечі

З лихого світу болю й мук,

Кусає вус, обнявши плечі

Братів своїх, й бере до рук

Востаннє сніг – хрумкий, духмяний,

І трунок той солодко-п’яний

Колотить в горлах вогкий звук.

А ось й знайомці наші бідні:

Рубака Чечель – чорту зять,

Й війт Шептаковський. Наче рідні

Сидять, обнявшись, й гомонять,

Схиливши голови, востаннє.

Мабуть про долю, про повстання,

Що вщент покраяло надії,

Про сім’ї-сироти, про мрії,

Які за смертними стежками

Замерзнуть в цих снігах пташками.

Про що ще можуть гомоніти,

Забуті Богом, божі діти

В останню мить над смертним краєм?

– Кінець життю.., кінець… – й потаєм

Метають згляди на колоду,

Де жде рокований кінець,

Бичами січену внівець,

Цю тьму козацького народу,

Та крадькома очима спиці

З жалом міцним, з гнучкої криці,

В пучках вишукують, мов кляті:

– Які ж в їх голови чубаті,

З кошмарним хрустом вгрузнуть з часом? –

І раз по разу хрестним спасом

Лоби обмахують та груди…

…А час іде – померзли люди,

Ледь-ледь ворушаться в снігах,

І вже й залізом на ногах

Не дзвонять – зле морозне мито, –

Мовчать й дрижать несамовито.

А регент півчих – дяк Пилип,

Що рать московську гонористу

Прокляв з батуринського хисту,

У пута взятий, вже й прилип,

В безтямі повній, до крижини

Рубцями зораної спини,

Немов заснув…

Нарешті й постріл… – Слава Богу!

І цуг комонний до порогу –

До меж гвардійського бекету

Примчав засніжену карету.

…Хвилина.., дві.., і ось на сніг,

На стопчаки цибатих ніг,

Завитий туго в перев’язь,

Встав обер-кат – «свєтлєйший» князь.

Слідом за ним, худий мов спис,

Головкін граф – посольський лис. –

Безжальні царські «зозулята»,

Котрими вщент уже зім’ята,

Украй! людей оцих Вітчизна.

І ця її прощальна тризна,

З парадом пудрених полків,

Підступна страта козаків

Під дзвони-стогони набату,

Ганьба-анафема Мазепи

Цим людям зціплює щелепи

Й нуртує в грудях лють кудлату.

…Махнув рукою князь, і страта

Ввійшла урешті-решт в права:

Ще раз пролаяла гармата,

Й кликун, ковтаючи слова,

Полив з сувою «чорну воду»

У душу «підлому народу»:

…– Ми, цар й Великий князь Русі…

…й земель… …і прочая… за зраду…

…на горло… …страта… …акі гаду…

…нещадно… …кровію… …і всі…

…Батурин… …карою… … утнеться…

…вовік… …анафемі… …церкви…

…Мазепа… …кожен… …смерть… …хитнеться,

Й на крок відступить від Москви! –

Аж дух забило: – от робота! –

Відсапавсь й сплигнув з ешафота.

І знов сигналить князь жорстокий –

Мов, все – пора! веди… веди…

І косорилий, кривобокий

Кат-велет взявся за труди:

Став скраю мерзлого помосту,

Повів очима по юрбі

І бранця рідкісного зросту

На зачин вихопив собі.

Зграбастав Чечеля за руку,

І, сопучи, на страту-муку,

Мов віл мажару, поволік.

Та помилився! – вдарив в бік

Його коротким, злим ударом

Полковник дужий, враз, і з паром

Рвонувся з пащі ката гвалт.

А Чечель, вклавши в сніг невдаху,

Скрививсь презирливо й – на плаху!

На віковий козацький кшталт!

Схилився низько у поклоні

На всі чотири сторони,

І дві страшні свої долоні

В півліктя майже ширини,

Підкинув вверх: – Прощайте, люди!

Пробачте нас за прикрий крах,

І гнівом вразьте підлий страх,

Що держить вас в вузді приблуди!

Та повставайте! Й дай вам Боже,

Того, що вкрай йому негоже!

А я пішов – боюсь застуди –

Й плечами мерзло двинув: – Жах!

Оглянув білий світ окрест,

Зірвав рядно в рудому клоччі

І вклався сам на смертний хрест,

У сіре небо звівши очі.

…І вив народ, хитавсь від млості,

Кривив у розпачі роти,

Коли трощили дужі кості,

В долоні плюнувши, кати.

А він лежав й мовчав, як брила,

Замкнувши волею вуста,

Лиш застогнав, коли вломила

Сталева палиця хребта.

…Й пішла-поїхала вистава, –

Петра улюблена забава,

Під плач людей, під «три-чотири»,

Під мокре цьвохкання сокири…