17. Поза часом і простором

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, середина вересня 1709 р.

Слабне гетьман. Уже не їсться йому і не спиться. Все глибше поринає він в староденні пори, відшукуючи в минулих реаліях загублені мир і спокій душі.

Запіли треті півні. Ранок.

Задув вівчар в свою дуду.

Яєчня – небожа сніданок,

Шкварчить на пічці у саду.

Уже й зацокали копита –

Комоні йдуть на водопій,

А сон, як чарка недопита,

Стоїть і муляє між вій!

Не спиться гетьману, не спиться –

Всю ніч безсоння, й лиця, лиця!

Пливуть крізь морок чередою,

Мов ряска темною водою,

І в очі зирять. – Що вам треба? –

Шепоче хворий: – Йдіть до неба,

Чи в пащу дідькову – як гоже,

Полиште тільки, Боже… Боже…–

Та знов в очах встають картини

Життя його. Гріхи й провини

Вповзають гадами в уяву,

Й ростуть, ростуть! Кусають мляву,

В груднині чахнучу медузу,

І пам’ять, наче кулю в лузу,

Сторчма кладуть в минулу яву…

…Якесь містечко.., церква.., стрічка

Хаток біленьких… – він тут був? –

Фортечний мур.., блакитна річка…,

– Бердичів! – як же ж він забув!

– Ось замок.., постать на ослоні

У мотузках… – Й мов постріл в скроні:

– Палій! Семен! Герой і страдник,

Душа відчайна, чортом дерта,

Стремлінь його невільний зрадник,

Болюча, вимушена жертва,

Якого він, зламавшись в слові,

Спаливши душу в головешку,

Віддав у ратиці Петрові,

Бо мав вперед єдину стежку.

…То був аншлюс – стрибок в могутнє,

Тоді здавалось так, майбутнє

Його страждальниці Отчизни,

З часів Богданової тризни

В полон узятої – в лещата

Відступством названого брата

На довгі плутані літа.

Його ж народ всі півстоліття

Ламав, як міг, кабальні кліття,

І, мов та миша від кота,

Все біг і біг невтішним колом,

А дві держави купно, сполом

Його моторно рабували,

З обох сторін Дніпра-ріки,

І волелюбні козаки

Шаліли в путах й пропадали.

А він, як міг, шукав їм долі,

Й, мов той борсук у мерзлу глину,

Сторожко, криючись, поволі

Вповзав, вгризався в Україну,

Заїлим ляхом биту, гнуту,

До Риму силою припнуту,

Латав, зшивав роздерте тіло

Отчизни скорбної у ціле.

І кожен раз крадійка-доля

Ламала вщент всі плани й дії,

Змовлялись знову лихосії,

І пріч вертала царська воля

Козацькі доблесні полки.

І кис народ, й текли роки.

А тут сам Бог послав нагоду! –

Злякав царя, знесилив ляха!

І він з полками стрімко, з ходу

«Забив у правий беріг цвяха»!

І тим до цілі колію

Проклав пряму. Без бою й крові!

На скази плюнувши Петрові,

Дав порятунок Палію,

Прикривши військо посполите,

Внівець порубане й побите,

І вгнав у беріг той коріння,

Увівши гетьманське правління.

І по-ча-ла-ся «галамага»!

Одна за одною «бумага»

Летіла царська вслід з гінцями.

В злобу упавши до нестями,

Цар слав і слав йому респонси,

Волав й велів, набравшись страху,

Віддати взяті землі ляху,

Й вернути геть козацькі фронти!

А Палія за ляські збитки –

У ланцюги й в Москву, на спитки.

Сіпнуло в грудях.., – ох! …Семене!

Пробач мій гріх, якщо зумієш.

На мене серце зле, шалене,

Ти не тримай, бо зрозумієш,

Якщо сподобить Бог, що доля

То, – Вкраїни кривдна доля,

Звела нас руба. Й Божа воля

Через сльозу мою солону

Дала ту силу – скласти мапи,

Тебе віддати в царські лапи,

І тим від знищення, від скону,

Єднання те порятувати.

…Я ж підіймав, а ти хитати

Волів ледь-ледь живу будову.

Лупив все те, що я роками

До божевілля, до нестями,

Латав і клеїв – знову й знову!

Й, от-от би звів мого буття

Завітну ціль. Весь сенс життя!

За все, Семене, вибачаюсь..,

Що не вжахнувся й те вчинив…

…Та не хитаюсь я й не каюсь,

Я шлях в прийдешнє боронив!

Ти чи Вкраїна? – так постала

Фатальна квестія. Й настала

Болюча мить – кого спасати,

Кого у жертву – в білі шати.

Й хоч вибрав я тропу кульгаву,

Тебе віддавши, – спас державу!

Твоє ж поняття про майбуть,

Про незалежну власну путь,

В той час було геройським глупством,

А для Вкраїни живолупством!

Бо бунтарів вбачати в лавах

Корон спадкових – у державах

Блискучих, чинних, монархічних

Ніхто б не поривавсь повічно!

Здала б Європа нас й повстання

Було б оте навік останнє!

Одних же нас Москва б вдушила

Як тхір курчат і в бурт зложила!

Цар з люті впав би в шал до сказу

І тьмою війська Україну

Тоді б ще вклав лихій в «торбину»!

Я ж виграв час, згасив заграву,

Царя схиливши до сполуки,

Узяв майбуть у власні руки,

І склав два береги в державу!

…Та бач, як вийшло? Знов ти губиш, –

Підкоп ведеш й вкладаєш міну

Під неньку власну – Україну,

Яку, казав, так щиро любиш…