26. Горобина ніч

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, 21 вересня, 1709 р. 22 година вечора.

Не стало славного гетьмана. Пішов він у небуття зрадженим, оббреханим, знеславленим. Та правда завжди пробиває шляхи до людей. Тому буде колись змушена і історична наука дати справедливу оцінку трагічній постаті Івана Степановича Мазепи-Колединського в історії України, і назавжди стерти з його чола образливу російську імперську тамгу зрадника українського народу, яким він ніколи не був.

Ревів борвій і скирти в полі

Котив, мов морем кораблі.

Стогнали жалібно тополі,

Гнучись лозою до землі.

А наповзаючий оркан

Усе зростав й, мов той таран,

Зловісно виючи, з надривом,

Крушив нещадним, злим поривом,

Жагу втішаючи лиху,

Усе, що бачив на шляху,

І шмаття те волік без щаду,

Скрутивши жужма, за леваду.

Й під грому люту канонаду,

Мертвенні зблиски громовиці,

Мов лезом кованої криці,

Рубав гілля старого саду,

Й жбурляв з розмаху в небо чорне –

Лихе, загрозливе, потворне,

В якому мла, мов баба-смерть,

Вихрила люту коловерть!

Немов раділи темні сили,

Що разом з паном до могили

Йде на віки його держава,

І гордий дух, й козацька слава…

І враз вируюча, бурлива,

На спраглу землю впала злива!

І в мить одну бурунні лави

Залляли майже по халяви

Юрму пригнічених людей,

Що притиснувши до грудей

Від рік-патьоків змерзлі руки,

З очима повними розпуки,

Чекали мовчки злої вісті,

І в глині в’язнучи, мов в тісті,

У Бога в скорбну цю годину

Просили чуда – пуповину

З життям керманичу-герою

Не рвати згубною порою!

А вітер рвав жупани, свитки,

Стогнав і плакав у криниці,

В’язав в вузли жінкам спідниці,

Плахтини, зрошені до нитки.

Й зненацька, мов в воланні жертви,

Завив, забився в пропасниці,

Стосилим пострілом з рушниці

Збив, наче бриль, з старої церкви

Зчорнілий дах з хрестом погнутим,

Й одним поривом ярим, лютим,

Піднявши в небо, кинув в плавні!

І захрестились православні:

– Недобрий знак сей! Ой, недобрий! –

І боязливий, і хоробрий

Шептав й хрестивсь несамовито:

– Не спито горе! Ой, не спито!

Вкує Господь нам, грішним, п’яти!

…Шарпнулись двері, й Орлик з хати,

Ступнув у світ лихий, ревучий.

Метнув у небо взір пекучий,

Немов шукав щось в висях горніх,

В огортках мли, в півкружжях чорних,

Двома жаринами-очами,

Зчавив бугор чола рукою,

І вже вертаючись до тями,

Сіпнув, мов хворий, головою.

Й поніс, зігнувшись, вість погану

В народ – назустріч урагану.

І в мить, коли його зіниці

Уперлись в погляди людей,

Досада й розпач – дві сестриці –

Рвонулись стогоном з грудей.

В судомі збочилась щелепа

Й заплакав мужній кавалер:

– Іван Степанович Мазепа,

Великий гетьман наш …помер…

І хльоснув плач! Скипів, мов піна,

Прорвав опони загород,

І в грязь укинув на коліна

Козацький скривджений народ.

Узвар з ненависті й любові

Скипів в серцях і на віки

Ошпарив голови бідові,

Горлянки, мізки, кулаки!

Підбіски ошуку проворно

Знялись, прискорюючи рух,

Догнали гетьмана і чорно

Вдягнули, впившись в чистий дух.

А сурмачі протерли очі,

Й на зло вікам, байкам, царю,

У всі легені парубочі,

Заграли вслід йому «зорю»!