19. Мертвою буквою

Юрій Дячук

Молдова, с. Варниця, друга половина вересня 1709 р.

Дискусія між гетьманом та генеральним писарем Орликом щодо устрію майбутньої української держави. – Плани, які так і залишились нездійсненими.

Скриплять дубові поставці,

На темній лаві плаче свічка,

Над свитком, з оливом в руці

Схилився гетьман. Вита стрічка

Лягає з рипом на папір:

«А мрійник волі не обряще…», –

Мережить літери, бо краще

Неначеб стало й закортіло

Скінчити врешт почате діло.

… – Зажди, Пилипе, – кинув взір

На опонента на ослоні,

І склав, нервуючись, долоні:

– Я ж розумію, – ти не згодний

З моїм поняттям про державу!

Гадаєш, й паупер, голодний

Від ліні власної, у славу,

Небезпремінно упаде,

І бійки з можним не зведе,

На голос вискубавши право.

І поведе себе ласкаво.

Що простолюд і сіль народу

Знайдуть consensus, ввійдуть в згоду,

Раз право є на вільний голос

У будь-кого. Й державний колос

Від тої гласності наллється…

І Орлик: – Так! Лиш той нап’ється

Гаразду всмак, хто голос має,

І з втіхи тої не тримає

Чингал в халяві! – Що-о-о?! Усмак? –

Всміхнувся гетьман, – гайдамак

Усмак нап’ється! Друже, друже..,

Кому ж у толк кермо недуже?!

Я так гадаю: втратять віжки

І рине брагою із діжки,

Яку винар в теплі тримає,

З людей непотріб й суть овеча:

Тертя зачнеться, колотнеча, –

Не всяк, хто з чубом, клепку ж має?

Гнат схоче в ліс, Панас по дрова,

А Гриць в шинок… І лиш полова

Добуде верх, бо геть не тоне.

І так вкерує, що солоне

Укупі з кислим ласим здасться!

Й ще той зачнеться шат і трясця! –

Посуне з боєм брат на брата,

На батька син. І та загата,

Яку в умах непевних влада

Міцним пригачує заслоном:

Кийком, командою, законом,

Прорветься сповна, бо принада,

При владі скромній вельми надить!

Й спливе все стерво! Вб’є і зрадить!

Спаплюжить душі і оселі!

Ти ж бо читав Макіавеллі ? –

В слабкій державі, наче в діжі,

Скипають пристрасті. Як дріжджі!

– Читав, читав, – і опонент

Завівся враз, – як «Отче наш»!

Та й ти забув один момент! –

Канчук народові не страж!

Хіба ж придушиш ти жадання?!

Лиш вріжеш волі і повстання

Зметуть «міцну» твою державу,

Як стриж проворний муху-гаву!

Що смолоскипи стануть люди,

Бо «правда сили» жару в груди

По горла їм наллє! Й в забаву

Потурить власть твою народ,

Від тих насильств і загород

Стрілою збившись в злу ораву!

Рятівлю ж матимеш єдину –

В кровицю вбрати Україну,

Щоб потрощити їм боки

І знову взяти до руки.

Й так без кінця, …в злих грунтах, пане,

Вовіки згода не настане!

Відсіль мораль: там буде згода,

Де вільне слово у народа,

А з словом – змога без повстання

Гасити тягу до знущання.

Твої ж порядки, добрий пане,

В ярмо невільницьке погане

Вкують його до п’ят! Я ж знаю

Оті думки твої – мурахи

Землянам нашим є зразок,

Бо спільно «тягнуть мотузок»,

І в бік один! Тому і в «шахи»

Приємно й зручно ними грати,

І правувати, і карати.

Але людина не мураха!

І так розмашно втулить «шаха»

Твоїй, мосьпане, старшині,

Яка народ цей, цю «мураху»

Припне в твоїй державі з маху,

Що біс завиє у млині!

В моїй ж, – всміхнувсь, – в моїй державі,

Якщо ті дріжджі переграють,

Буття розділять в згоді й славі

Всі верстви. Всі! Бо слово мають!

І приклад є, – аж пирснув, – дріжджі

Не марно ж так нуртують в діжі?!

Чим дужче вурдиться та сита,

Тим краща вийде оковита!

І засміялись разом тихо,

На мить забувши власне лихо.

А лихо чуло все – не спало,

І всі їх мрії м’яло й рвало.

Бо ті, за кого говорили,

Украй залякані сатрапом,

Свою державність тихим сапом

Самі штовхали до могили.