22. Полтавська січа

Юрій Дячук

Україна, околиця села Яківці, 27 червня (8 липня) 1709 р.

Стрілки небесного хронометра застигли на двох годинах ночі. Ще мить і вони зірвуться у скажений галоп, відраховуючи останні хвилини існування шансу України на незалежне майбуття та могуті непереможної донині Швеції.

Українська утішна, ласкава

Мріє ніч з солов’ями в садах.

Спить, росою умита, отава,

Сплять центаврії в стиглих хлібах.

По над яром широким дрімає

Оповитий туманами гай,

Лиш не спить – вічну пісню співає,

Заблукаши у травах, ручай.

Й, мов підкова пришпилена цвяхом,

Срібний місяць не спить між зірок –

Поглядає, як курявим шляхом

Грізні лави прискорюють крок.

То, не взявши й форштадту Полтави,

З того злий, мов роздрочений троль,

Йде до бою, шукаючи слави,

Карл XII – воїн-король.

Гвалтом тягне коханку Фортуну

У дерзку, ризиковану січ,

На московську нахраписту шхуну

Галіон свій веде через ніч.

На носилках, кусаючи губи,

Прикру кулю піймавши в п’яту,

Мов заклятий, волочить до згуби

Гарячкову, запеклу мету:

На онучі подерти, на пір’я!

Недозрілу московську броню,

І навік в європейське подвір’я

Вхід закрити царю-парвеню.

Славнозвісна, незборена шпага

Наставляє сміливцеві путь,

Та нестримна, шалена відвага

Нагортає на глузд каламуть.

Мов у п’яну занурений воду,

З того впившись, упавши у раж,

Не вагаючись, кинув з походу

Всі наявні полки врукопаш!

Й тридцять тисяч зухвалих варягів –

Сім’я Одина, пінячи шал,

Покотились, з полотнами стягів,

На ощирений дулами вал!

Взявши в бій лиш чотири гармати

І запал вояка-короля,

Так удало взялись герувати,

Що скавчала з відчаю земля!

Та й московські, одначе, не з глини!

І вони славно гострять штики!

І прикривши кіннотою спини,

Стали груддю піхотні полки!

Й очманіле від смраду селітри,

Це громаддя озброєних рук,

Стало лити паркі гектолітри

На останки столочених лук.

Рукопаш – це не захист окопу,

Не мурахи в прицілах фузей,

Це фонтани шпаркого окропу

З залізяччям пробитих грудей!

І з пожадою грузнуть у груди

Гостра піка й двогострий палаш –

В смерть карають себе грішні люди

За пиху, ненаситність, міраж!

Навдалу б’ються кляті дружини,

В ніч, лускою з очей, сиплять лють,

Мов потужні, сталеві пружини

Нагромаджують в лавах могуть.

Грім гармат, посвист куль, рев піхоти,

Дзвін багнетів, шабель, тріск фузей

Вибивають відпущені квоти

Літ недовгих з служивих грудей.

Сатаніють розпечені коні,

Ловлять крупами огняний шрот,

За компанію гинуть в полоні

Одурілих від крові істот.

Реншильд, сірий від сумнівів й страху,

Бо ж фельдмаршал, стратег, бригадир,

Ледь не плаче, бо бачить – дав маху,

Впавши в безум, король-командир.

Й все кидається верхи наметом,

Крізь шрапнель, до приречених лав,

Сміло ваблячи пишним кашкетом

Смертоносний розпечений сплав.

В центрі «пекла» і чільна фігура –

Карл Роос, бойовий генерал,

Мов звичайний вояка-піхтура,

Йде з відчаю з полками на вал.

Але вдвічі московські порядки!

Й вдвадцять майже мортир і гармат!

І здригнулись варяги і задки

Покотились невпинно назад.

А московські розпалені роти,

Пікінерам надерши боки,

Вбили клин й відсікли від піхоти

Кірасирські кіннотні полки.

Тут драгуни вплелись у роботу,

Й по-хазяйськи, мов в піч коровай,

Понесли допікатись піхоту

На шаблюках в Будищенський гай.

Мов ведмедя загнавши в барлогу,

Вкрили дулами пагорб-укіс

Й стали дячити Господу Богу,

Поливаючи ядрами ліс.

Так за мить січа та стала фарсом,

Вщент, дотла переписана роль! –

Схибив! Схибив, цілований Марсом

Й ним же зраджений, воїн-король!

В муках корчиться жупел Європи,

Проклинаючи зрадливий пай –

Славно, влучно московські холопи

Шведську шляхту ладнують у рай!

…– Ну, чому не схотів завернути

Полк, чи два?! Сформувати резерв?! –

Й на щоці від страшної спокути,

Наче джміль на воді, б’ється нерв.

А його ненависник шалений,

Мов біблейський тиран Валтасар,

Погляд свій божевільно-скажений

Розпаливши до блиску Стожар,

Шкірить зуби у посмішці лютій

Від врага незборимого мук,

Від нової своєї могуті,

Що сама припливає до рук.

…На верхів’ї гори, край долини,

У якій закипів той курйоз,

З запорожцями білий, мов глина,

Вождь козацький «вартує» обоз.

Не втручаючись згідно умови

В цей останній, розпачливий бій,

Смалить військо люльки, супить брови

І гуде, мов розсерджений рій.

І коли у палаюче горно

Ввергнув Карл всі полки нанівець,

– Бісів сину! – залаялись чорно,

Неминучий відчувши кінець.

Корчать й гетьмана грижі спокути,

Думи скорбні гризуть, мов хорти, –

Тяжко бачити, як на редути

Укладають кумпанів брати.

Й як кумпани, шаліючи з люті,

Що не йде перемога до рук,

Ріжуть кревників, топчуть в розпутті,

Перемоклих з кривавиці лук.

– Хто провидів, – шепоче, – Пречиста,

В яві днів чи в омані ночей,

Що душа білосніжна і чиста

Потрапляє до Божих очей?

То брехня, я гадаю, відверта!

Сховок правди за муром запон. –

Як преставилась – краяна й дерта,

Мусить, бідна, минати кордон!

Хто ж відмиє зчорнілу від люті,

Знавіснілу, затяту, лиху,

Не відкаяну в щирій спокуті

Душу грішну – сліпу і глуху?

Й потягнулись, вдалось козакові,

Душі грішні до вишніх воріт:

В чорних плямах, страшні, безголові,

Кров’ю й жовчю встеляючи слід…

…Встало сонце. З гори, мов з амвону,

Освятило промінням поля,

Та багнюку лизнувши солону,

Схоронилось в дубове гілля.

Серед лісу, мов збиті лелеки,

Стогнуть шведи в блакить-акварель, –

Не рятує їх Бог, наче глеки,

Трощить голови буйні шрапнель!

Впав в безвихідь стратег полуночний,

Син безстрашних північних вовчиць,

Та вже щириться викрут порочний

В збожеволілих краплях зіниць.

– Всі вперед! – загарчав: – У атаку! –

Наче впала на ум пелена.

Роос вскочив в сідло, й з переляку

Не попавши в вузькі стремена,

Вирлооким підсмаленим чортом

Полетів до вцілілих батав,

Генеральським високим ботфортом

Оббиваючи маківки трав.

А за ним через спалені ниви,

Миттю в сідла влетівши з колін,

Слід-у-слід крізь шрапнельні розриви,

Вскач рвонув кірасирів загін.

І чотири, всього лиш чотири

Драні тисячі – залишки лав,

Що пішли на московські мортири

Голіруч й залягли межи трав,

Яро, з лютості кришачи зуби,

З криком, схожим на дике виття,

У п’янкому чаду самозгуби

Віддаючи за безцінь життя,

На тьму-тьменну, готову до бою,

Свіжу лаву рубак-вояків

Навалились, й накрили собою

Гострі жала московських штиків!

А за мить, крізь жалючі тумани,

На куделю рвучи бур’яни,

Прилетіли, забувши про рани,

Й стали поряд всі «діти війни»!

Й наче Молох, проснувшись від сплячки,

Зголоднівши за дні небуття,

Впав в киплячий казан навкарачки,

Й, захлинаючись, сьорбав життя!

Та замало героїв, замало!

Притомився від рубки варяг,

Вигибає, піднявши забрало,

Ледь тримає шматований стяг!

Мов в партері, сидять на редутах

Край двобою московські війська –

Поглядають, як корчиться в путах

Пікінерів шеренга вузька.

Б’є по центру «з коліна» піхота,

Сам «свєтлєйший» гризе лівий фланг,

Справа Боур справляє роботу –

Генеральський підтверджує ранг.

Й наче сам сатана у лівреї,

Розсипаючи іскри з очей,

Смалить в шведа з важкої фузеї

І керує вогнем батарей

Цар московський, вже майже «великий», –

Героїчну відігрує роль.

А всього за версту – блідоликий

З гніву й розпачу шведський король,

Закусивши щосили зубами

У підпалинах чорних манжет,

Поливає від люті сльозами

Безпорадний гарматний лафет.

– Промах! Промах! – шепоче від болю,

Й зрить безсило як гинуть полки,

Як драгуни, женцями по полю,

Шведське військо складають в валки.

Тут резерв свій – калмицьку ораву

Кинув цар у шалений кагал,

І почав вирішальну виставу

Кочовий войовник-каракал! –

Наче хвиля розтовченим степом

Покотилась на шведа орда

І, кінчастим уражена цепом,

Затріщала варязька гарда!

– Треба діяти щось – не сидіти! –

Стугонить в голові короля.

– В бій несіть мене, бісові діти! –

Закричав до драбантів здаля,

Миттю впавши в похідні носилки,

Мов корсар в абордажний ковчег,

Ті й помчали в вогонь, щоб помилки

Переправив дочиста стратег!

Тут рвонуло ядро і снопами

Повалились в стерню молодці.

Впав і Карл, та прийшовши до тями,

Затиснувши щосили в руці

Гостре лезво солдатської шпаги,

Що вхопила рука навмання,

Мов хильнувши хмільної малаги,

Покульгав крізь імлу до коня.

Та дошкульна, розпечена рана,

Сипонувши у очі зірок,

Вклала спати вельможного пана

Головою в холодний струмок.

– Ох, і важко вам жити, каліки! –

Бивсь підранком в заплаві король,

Й застогнав через сльози, – На піки! –

Дограючи накреслену роль.

І звели смільчака, мов знамено,

Древка списів зложивши у хрест,

І скричав ратоборець шалено,

Озирнувшись, як яструб, окрест.

Гостру шпагу здійнявши угору,

Влив наснаги в пригаслі серця,

І прогнулась від злого напору,

Й покотилась, мов крапля з лиця,

До редутів московська дружина,

Того жару хапнувши по пруг,

А сталева варязька пружина

Розгорнулась й сікла все навкруг!

Та розлючена шльондра-Фортуна

Вдруге підло ударила в бік, –

Підхопивши таланливі руна,

Утекла від щасливця навік!

Й на останок, щоб вкрай доконати,

Швиргонула під ноги ядро,

Що уклав власноруч до гармати

Черговий фаворит – цар Петро!

Й гримнув вибух, і кинула трясця

В перетлілу стерню короля,

І загублене воїнське щастя

Проковтнула полтавська земля!

Вмить для жаху відкрились ворота!

– Пав король!!! – заволали ряди.

Затряслась передсмертно піхота

І пі-шла-а-а-а-а, піддаючи ходи!

Заметались важкі пікінери,

Повалили в пролам, мов у лаз,

А за ними услід – кавалери –

Кірасири в залізах кірас.

Покотилась в поля недобита,

Звана військом гурба напролом,

Й гострі лезва, штики та копита

Довели до провалу розгром!

Гинуть шведини, зрошують кров’ю

Рештки жита з посічених ший,

Що леліяв з снагою й любов’ю

Ще не вкутий в ярмо гречкосій.

А московський огром сходить криком,

Ошалілим, безтямним, без слів,

Рве хребти тікачам, з воєм, риком,

Сіє в спаш оберемки голів!

Те побачивши, гетьман щосили

Уперіщив нагаєм коня,

Сторчголов пролітаючи схили,

Крізь колючі терни, навмання

Покотився скаженим наметом,

Вгнавши шпори у кінські боки.

Й вслід йому кольоровим букетом

Сипонули з гори козаки!

– Все! Кінець! – люто гупало в скроні, –

Запорожжю! Державі! Мені!

Ляснув дідько нечистий в долоні,

Й розмастив, як клопів по стіні!

Нащо ж, Господи, в руку шалену

Ти уклав переможні мечі,

Й тим народ мій увергнув в геєну,

Україну підклав під бичі?

Боже! Боже! Де ж правда на світі?!

Де твоя справедливість свята?!

Хто, Всевидцю наш, буде в одвіті

За жорстокі прийдешні літа,

Що увергнуть козацьку державу

У розгром?! У ніщо?! У розпил?!

І наругу вмурують в забаву

У каміння козацьких могил?!

– Будь ти проклята, доля погана! –

Крикнув світові й, зривши рілля,

Огир виніс вже тінь мосцепана

До забитого в грунт короля.

– Слава Богу, живий! …Слава Богу!

Й цілий наче, ні крові, ні ран…

Оковитої влийте в дорогу! –

Крикнув варті – й несіть у ридван!

Тут уперше ударило в груди!

Світ змінився в очах, став здаля,

Тріпнувсь гетьман й з «усмішкою Будди»

Впав без сил біля пліч короля,

І гидотний ковтаючи трунок

Розпашілої з крові ріллі,

Спив останній в житті поцілунок

Вже навіки чужої землі.

Мить, – й зомлілих шляхетних зборонців,

Двох владик, що згубили талан,

Гурт чумних, ледь живих охоронців

Попід руки поніс у ридван.

Тут і Реншильд з’явивсь. З переляку,

Що убито на смерть короля,

Розпоровши чоло об гілляку,

Весь в кривавих патьоках, здаля

Гнав коня і горлав до загону:

– Ви в цім винні! – вищав, пінив крик,

І спітнілу мармизу червону

Гнів викривлював в лев’ячий лик

Й вкрай зрадів, взнавши правду: – Д-д-додому! –

Сполотнівши шепнув – за Д-д-д-ніпро! –

Й вилив з штофу весь залишок рому

У тремтяче з розпуки нутро.

Хлиснув фурмана в плечі рукою,

Стер з обличчя гарячу ропу

І, мотнувши невтішно главою,

Скам’янів, мов могила в степу.