Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

55. Лист Ол. Кониського до Федьковича

Ой! тай спасибі же Вамъ. Любий и Милий Брате, за Вашъ листъ! Вінъ пахнувъ на мене такимъ тепломъ, ріднимъ тепломъ, якого я білыпъ трохъ роківъ не чувъ на собі, и якого у Львові не мае. Правду кажете, що у Львові тількі горячка, а душевного, животворного тепла нема!.. Зъ одного боку – тутъ наче полимья – пече; а зъ другого холоднимъ ледомъ обдае! За тиждень покину Львівъ! Намъ співакамъ-бідолагамъ тутъ душно и тісно! Намъ треба простіръ безъ краю, де бъ душа справді впивалась красою природи: а ві Львові тількі жидівська смрада, ляхська колотнеча, да німецьке пиво…

Намъ зъ Вами тутъ не ужитця: намъ треба степи, гори, да море…

Холодно и голодно у Львові… Не на те я сподівавсь, ідучи сюди. Я мизковавъ, що у Львові спочине моя душа, ажъ ні! ще гіршь розболілась… За тиждень поіду до Лейпцига, поражусь зъ лікарями за свій недугь очей и голови, а тоді поверну, куди порадять;. здаетця у Ницу, бо тамъ и тепло и море грае.

А я, знаете, дуже люблю море! и вмеръ би, сидячи на березі да слухаючи, якъ воно грае, якъ хвилюе… у его хвиляхъ я привикъ читати нашу сумну старовину. Гарна вона хочъ и сумна… А степи напи!.. Боже! які гарні! бувало

Въ темну нічку одинокий,

Я вихожу въ степъ широкий,

Садовлюся на могилі,

Да ридаю по Вкраїні!

Украіно, Україно!

Краю рідний,

Краю милий

Надъ тобою й підъ тобою

Переміни ніякоі:

Той же місяць, тіі жъ зорі,

Тее жъ море, тиі жъ гори.

Тиіжъ ниви златохвилі,

Тиі жъ діти нещасливі…

Місяць світить, да негріе,

Одъ Півночі вітеръ віє,

Зорі сяють да не грають,

Чайки въ морі не літають…

Родить жито, да не спіє,

Одъ холоду чучверіє:

Живуть люди, да безъ долі,

Стогнуть плачуть одъ неволі.

Ні. не та ти, Украіно,

Якъ була въ старі години:

Стара – вільна Україна,

Спочиває у могилі…

Дрездень 3/15 Грудня.

От – бачте братіку! яка иноді притичина буває. Почавъ оцеі листь у Львові, а кінчаю его у Дрездені! ей же Богу ніколи було! не той, то другий прийде, та й не дасть писати. У Неділю увечері покинувъ я Львівъ! – и тількі у Дрездені почувствовавъ, що я справді у Европі! (Австрія Ваша настояща ще Азія). Третій день оце я оддихаю: гарно тутъ! тількі жалко, що треба поспішать у Лейпцігь, бо очи все більшъ і більшъ болять.

На що оце Ви, братіку! звете мене «паничемъ»? Не бувъ я імъ зъ роду и не буду. Батько мій бувъ урядникъ и чоловікъ убогій. По смерті его я зоставсь малимъ – 7 літъ: мати пришла въ таке убожество, що не мала достатку дать мині добре воспитанье. Учивсь я на мідні гроши; а тамъ осліпъ. видужавши трохи, ставъ урядникомъ, бо нічого було їсти. Тількі не винесла моя натура бюрократичного стану, я кінувъ службу і пішовъ въ адвокати… и тутъ було погано… у 1862 році хтівъ переіхати у Львівъ и працевати у «Слові»; але Дідицький одписавъ мині такъ щи я не знавъ що й діяти… въ Січні 1863 р. мене заслали – безъ суда – у Вологду, a потімъ у Тотьму: тутъ я загубивъ и останнє здоровье, и силу, и енергію: и на старість – одружився… и хвала Богові теперъ не самъ журуся! завжді биля мене вірна дружина и порадниця моя.

Як би я бувъ не женився, я пропавъ би зъ нудьги! Найшлась душа котра щиро мене полюбила и избавила одъ смерті! Теперь мині легче жити: бо я люблю Русь і жінку. Русь мене не любить: бо на Русі ще богато такихъ плевелъ якъ Львівські авторитети (стара Русь). Молодіжъ руська дуже занімечена: але вона колись скіне зъ себе се ярмо. Першъ усего треба повалить авторитети брехні, тоді инче стане жити!

Шкода що нема у Львові чоловіка, котрпй би вівъ молодіжъ, у мене нема для сего сили: а коли бъ була, я не вертався бъ уже въ Россію, бо й тамъ дуже погано… И тамъ:

Округи убогі села

Такі смутниі, не веселі,

Такі заплакані стоять…

Стоять і ждуть свого Месіі, свого избавителя, а коли і відкіль вінъ прийде?… Святий знає! Я віру щиро и глибоко въ будущину Руського наріду! вона прийде и роскинетця широкимъ килимомъ одъ Чорного миря далеко-далеко… прийде наша доля, тількі не одъ Німцівъ намъ ii сподіватись! Ні! Німець уміє тількі душить, німець немає серця, a чоловікъ безъ серця – мертвий трупъ.

Наша доля – прийде тоді якъ сбудутця віщиі слова батька Тараса:

… и о! диво! трупи встали

И очі роскрили.

И братъ зъ братомъ обнялися

И проговорили

Слово тихоі любові

Во віки и віки…

А въ революцію я не віру и не покладаю на еі ні якоі надіі. Я віру тілько въ добро одъ освіти и любові.

Прощавайте братіку. Цілую Васъ. Незабавомъ ще напишу.

Алкд. Кониський.


Примітки

У переписці Ол. Кониського, яка знаходиться в архіві Наук. Тов. ім. Шевченка, нема листів Федьковича до Кониського: забрала їх російська поліція при ревізії у К-ого в [18]60-х рр., отже лежать вони мабуть у Петербурзі. – О. М.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 111 – 114.