Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

23. Богун розмовляє з Мариною

Адріан Кащенко

За невеликий час Україна знову стала вільною у найбільших своїх межах, разом з Покуттям, Галичиною й Забужжям. Сталося це через спілку Хмельницького з королем свейським та королем семиградським. Спільники обступили Польщу з трьох боків, і козаки разом з спільниками опанували Львовом, Краковом і Варшавою, сам король польський мусив утекти під захист австрійського цісаря у Відень.

Польща майже не існувала, і, завдяки тому, напівзруйнована Україна, нарешті, хоч тепер мала надію скільки років одпочити.

Богун прибув з походу до Умані. На ганку будинку полковника Глуха його радо привітала чарівної вроди молодиця, вбрата у коштовне, сріблом гаптоване, українське вбрання, з червоними коралами та перловим намистом на білій шиї.

Та молодиця була Богунова наречена, Марина, а все її вбрання складалося з його подарунків, що полковник вислав їй з походу, – з Перемишля й зі Львова.

Богун тут же, на ганку, взяв Марину у свої міцні обійми і з щирим серцем почав цілувати, але вона, вся засоромлена, випручалася з його рук, а щоб не образити його тим, скоріше почала запрошувати до горниць.

Тепер, ставши вільною, Марина почула серцем, що не має права важити на Івана як на свого нареченого.

«Іван був моїм нареченим, – міркувала Марина ще задовго до його приїзду, – це правда, але те було ще тоді, коли я була дівчиною. З того минуло сім років… Та яких довгих років… Скільки за ті роки я перебула, перестраждала… Я не дівчина тепер, а вдова, що була бусурманкою… Нарешті, я злочинниця… Чи годиться ж після всього того мені важити на славного українського ватажка?»

Через такі міркування Марина тепер здавила своє серце і, поки вони увійшли у покій, примусила себе поводитись з своїм нареченим тільки як з стародавнім приятелем.

Богун зразу помітив і зрозумів, які думки сповили Маринине чоло і яке почуття обхопило її душу. Він угадав, що молода жінка тільки примушує себе бути такою, бо знав про її до себе кохання, й щоб враз підняти свою наречену з непевного становища, взяв її по-друзяцькому за руку і почав говорити навпрямки:

– Тепер, Мариночко, коли Україна вільна від ворогів, здається ми маємо право подбати про свою власну долю. Ми так довго сподівалися її, що тепер маємо право й не відкладати надалі свого щастя. Чи не пішли б ми завтра ж до церкви шлюб узяти, якщо тільки ти не важиш мене за дуже старого для себе? Що ти мені на це скажеш?

Марина зблідла на виду. їй доводилося говорити не те, чого бажало її серце й до чого линули думки, і вона не мала сили дивитися в очі тому, кого кохала, бо знала, що тоді вона не буде владна над собою.

– Ні, Іване, – журливо одповіла Марина, – спасибі тобі за твоє щире серце, але те, що ти був колись моїм нареченим, не накладає на тебе обов’язку брати зо мною шлюб після всього того, що було.

– Що ти говориш, Марино? – пригніченим голосом спитав Богун. – Який тут обов’язок? Неначе ти не знаєш, що я кохав тебе ввесь час, що я нудився без тебе і тільки у бойовищах знаходив собі розвагу? Як сонечка ясного, сподівався я сього бажаного часу, коли ми з тобою поєднаємося, щоб більше не розлучатися довіку!

– Ти не будеш зо мною, Іване, щасливий, бо я не можу дати тобі тієї чистоти першого кохання й дівоцтва, що їх повинна принести своєму молодому всяка дівчина. Я вдова бусурмана.

– Не згадуй, Мариночко, того, що було. Воно минулося й не вернеться. Все, що ти робила, було з моєї згоди і заради щастя України. Душа ж твоя лишилася чистішою за сльозину. Вона, твоя душа, мені потрібна, щоб з’єднати її з моєю.

– Душа, ти кажеш, чиста?.. Ти ще не відаєш… Душа моя чорна, як паща пекла. Я душогубка. Я отруїла Іслама-Гірея за його зраду Україні.

Марина говорила це пригнічено, жахливо; Богунові ж відразу стало чогось дуже весело.

– Невже правда, Мариночко? Ну, й завзята ж ти!.. Але мене цим не налякаєш. – Він обняв її за стан і, пригортаючи до себе, казав далі жартовливо: – Я не боюся отрути, Мариночко!.. Мені ти не даси її, бо ти мене кохаєш. Ну, глянь же на мене, моє сонечко… Усміхнись скоріше… Куди ховаєш од мене свої очиці ясні?..

Він горнув молоду жінку до себе й зазирав їй в очі. Тепло його тіла діходило Марині до серця, й сили кидали її…

– А все-таки, Іване, обміркуй… – почала вона нерішуче.

– Мовчи, мовчи!.. – затулив він їй рота. – Я здобув тебе мечем у бойовищі з Хамамбетом-мурзою. Ти моя бранка і повинна коритися моїй волі. А воля моя у тому, щоб ти була моєю дружиною.

Сили більше не було… Марина схилилася на могучі груди свого милого:

– Скоряюся, мій любий… мій бажаний!..


Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 373 – 375.