4. Марина залишається у хана
Адріан Кащенко
Ранком другого дня Богун купив для Марини найпрудчішого на ввесь Бахчисарай коня. Ця купівля здивувала Хмельницького, і він, пригадуючи, як увесь час Богун сновигав поміж мурзами, стурбувався й почав стежити за ним.
Надійшов вечір. Сонце заграло своїм останнім червоним промінням на золотих шпилях високих мінаретів, палахнуло на півмісяцях, що спогорда красувалися на тих шпилях під блакитним небом, поцілувало востаннє верхи білих скель Бахчисарайського узгір’я й сховалося за горою.
Не чути вже стало на бахчисарайському базарі вигуків, замовкли голоси, й вулицями затихло жалісне скрипіння немазаних татарських гарб, і татари, як сонливі курки, розійшлися по своїх хатах. Ніхто не палив світла, бо весняний день був довгий і час було спати. Життя столиці кримських ханів завмирало, ніч набувала сили, ставала на своє царство й сповивала Бахчисарайське межигір’я все густішою й густішою темрявою.
Прочовгали по спорожнілим горницям ханського палацу м’які панчохи хана, і він, загорнутий у легкий саєтовий халат, перейшов через довгі сіни до гарему і там, стомлений турботами довгого дня, віддався спокійному сну в покоях одної з жінок. Поснули й усі нещасні красуні невольниці, визбирані задля ханської втіхи з усієї землі… Не спала ще тільки одна невольниця… Не спала дівчина Марина, квітка української землі.
Марина знала, що після її розмови з ханом він згодився на спілку з козаками, і серце її, налите радісною надією на визволення з неволі рідної країни, напружено тремтіло й не скорялося владі ночі.
Несподівано тишу її покою порушила Астара, піднявши на дверях килим.
– Одягайся, Газізю! – сказала вона пошепки. – Ми мусимо йти зараз до узгір’я на край міста.
На здивовані розпитування Марини про те, нащо туди йти, Астара одмовлялася несвідомістю й тільки просила дівчину одягатися якнайскоріше і йти якнайтихіше.
– Може, мені там щось лихе заподіють? – злякано запитала Марина.
– Ні, після останньої твоєї розмови з ханом тобі нема чого сподіватися якогось лиха.
Марина вся тремтіла з хвилювання, але якесь невідоме почуття манило її туди, у темряву ночі, на вільне вогке повітря, під срібний промінь блискучих зірок. Вона хутко вбралася, й циганка повела її за руку з покою у сіни, а з сіней до двору.
На дверях стояв старший євнух і подав вартовому гасло, щоб випустити жінок.
Марина вийшла з Астарою у двір. Пахощі квіток і тополь солодким питвом лилися в істоту дівчини, а безліч давно забутих зірок, милуючи, лоскотало її по виду своїм срібним промінням. Надворі, під тополями, була тиша, і тільки краплі води, спадаючи одна по одній з водограїв, ледве чутним плесканням порушали ту тишу.
Біля брами, що виводила на майдан, Марина знову побачила вартового, але він по гаслові євнуха вдав з себе сплячого, і євнух сам випустив жінок за браму.
Мов легкі тіні, бігли мертвими вулицями Марина й Астара, обуті у м’які панчохи. Вони не порушали тиші, так що навіть біля їхніх ніг цвіркуни не залишали своїх пісень. Щодалі вулицею хати рідчішали, а скелі узгір’я підсувалися все ближче й вищали, і за невеликий час жінки були у самому узгір’ї під тінню тополів та скель.
Марина чула, як стукотіло її серце, передчуваючи, що зараз повинно статись щось таємне й страшне. Аж ось якась темна постать людини виникла з-поза скелі.
– Марино! Це я – твій Іван…
Марина впізнала голос свого милого і так скрикнула з несподіванки, що Астара поспішила затулити їй рота.
– Ти? Мій милий тут, у Криму?
– Я по тебе прибув, моя голубонько! – говорив козак, беручи дівчину з рук циганки і пригортаючи її до себе. – Тікаймо на Вкраїну! У мене вже й коні стоять напоготові.
Пекельна мука стиснула серце молодої дівчини. Кільки хвилин вона стояла мовчки, припавши до плеча милого, і тільки стан її, що бився й тріпотів в обіймах козака, виявляв, що вона не вмерла. Нарешті з грудей дівчини вибилося розпачливе ридання, й вона почала відхилятися од козака.
– Не можу я вже бути твоєю, Іване… – над силу вимовляла Марина, – не можу! Я вже зреклася своєї долі.
Немов кригу вкинули ті слова Богунові у серце, і якимсь невідомим йому самому голосом він спитав:
– Ти стала жінкою хана?
– Не стала ще… але подала слово стати, якщо хан поможе вам визволити Україну з-під лядської кормиги.
– Як? Такою ціною заклалася наша спілка? – скрикнув Богун. – Хвала тобі, Мариночко, за любов до своєї неньки України, але бусурман не смів вимагати від тебе такої жертви. Ти вільна порушити умову, бо вона не вільна, а примусова.
– Ні, я сама надумала й заклала ту умову, і хоч як мені тяжко зректися тебе, мій бажаний, але я не зламаю свого слова, і доки хан буде оборонцем і заступником України, я буду йому вірною дружиною. Якщо ж зрадить він козакам…
Марина не доказала і, припавши до козака, почала його милувати и голубити.
– Прощай, мій Іване… Прощай, соколе мій! Спасибі, що одшукав мене, сиротину, але не судилося нам з тобою щастя-долі мати.
– Ні, голубко моя нещасна, я не можу оддати тебе бусурманові на поталу. Не дам загинути такій перлині дорогій. Я примусом візьму тебе і повезу на Вкраїну.
– Ні, я не можу! Я піду! – одповіла Марина вже рішучо і відкинулася од козака.
– А я візьму! – скрикнув Богун і вхопив дівчину на руки.
– Схаменися, божевільний! – почувся з-за скелі голос, і могутня рука Хмельницького вхопила Богуна за плече. – Я чув усе, – казав далі Хмельницький, – бо стежив за тобою. Чи ти ж поміркував про те, що вчинив би хан, коли б його нові спільники украли у нього жінку?
Руки у Богуна рознялися, й Марина стала на землю.
– Замість помочі й спілки хан пішов би на нас війною разом з поляками і поруйнував би Україну дощенту.
– Немає за що помщатись ханові, – одповів Богун. – Я не грабую його добра, а хочу тільки вернути своє добро, свою наречену, що він у мене пограбував.
– Хоч, може, й твоя правда… – сказав Хмельницький, – але обміркуй же те, що я дав ханові у заставу все, що мені лишилося дорогого на світі. Я лишаю у Бахчисараї свого сина, надію свою – Тимоша… Ти хочеш згубити не тільки його й нас усіх, але й те, що я уладнав – спілку мою з ханом. Ти хочеш роздратувати хана і навіки лишити Україну в неволі.
Богун зблід на виду. Бажання щастя разом з надією на нього геть одлинули од козака, і холодний розум взяв перемогу над пориванням серця.
– Боронь, Боже, мене від того! – сказав він. – Перша мета мого життя – це боротьба за волю України. Моя кохана вже поклала своє серце на жертвеник рідної країни, так нехай же й моє розкраяне серце ляже поруч з її серцем. Прощай, Марино. Умремо для себе й для свого щастя, а житимемо тільки для боротьби за волю України та за щастя рідного народу.
– Прощай, соколе мій! – знову припавши до милого, ридала Марина. – Прощай навіки! Краю нашому рідному вклонися низенько, коли будеш біля вільного Бугу! Радій там радістю вільних земляків, коли визволиш їх… І тоді мене згадай!..
Дівчина, не тямлячи себе, цілувала козака в уста, у чоло й очі, аж поки зомліла впала до рук старої циганки.
Через півгодини дві тіні у легких запиналах нечутно наближалися до ханського палацу тими самими вулицями й стежками і попід тими самими тополями, що простяглися до узгір’я. Тільки тепер не радісною таємницею було налито душу Марини… її оповила темна нудьга. Тепер не бігла вона, як тоді, жвава й міцна своєю рішучістю віддати себе за щастя рідної України; тепер її, знесилену, ледве вела під руку вірна подруга її неволі, циганка Астара.
А до другого краю Бахчисарая твердими кроками відходили тіні двох дужих козаків, що поклялися віддати своє життя за щастя та волю України.
Другого дня, вважаючи на горе Марини, Астара почала заспокоювати її й розважати.
– Не тужи, доню… – говорила вона, милуючи дівчину. – Не вдавай твого серденька в розпуку. Долі своєї не переробиш, а якщо хочеш знати, яка вона буде, я тобі поворожу.
Марина байдужо простягла їй руку, і Астара почала уважливо ту руку розглядати. Через небагато часу очі циганки заграли таємним огнем і, наче прозираючи прийдешнє, вона почала:
– Скорботне буде, голубко моя, твоє життя. Ти будеш першою, найбільше улюбленою дружиною хана, і влада твоя над ним буде велика… Всі жінки по всьому Криму будуть заздрити твоєму щастю, але ти не будеш щасливою й прийматимеш серцем муки, бо ніколи не покохаєш хана. Хан помре не своєю смертію… І неначе ти до того будеш причетна…
– Я не лиходійка! – сказала ображена Марина. – Скоріше я собі збавлю віку, аніж комусь іншому.
Щодалі пророкування Астари все дужче зацікавлювало дівчину, і, забувши своє горе, вона вже з напруженням чекала, що циганка говоритиме далі.
– Твоєму милому буде загрожувати на війні велика небезпека, а якщо тільки його не вб’ють, то ти ще його побачиш, і ви навіть поєднаєтесь…
Хоч Марина й не дуже вірила тому, щоб людина мала силу зазирати у будучину, але слова циганки, мимо її волі, запалили у її серці надію на те, що колись може прийти інше, бажане, життя.
– Зроби, Астарочко, так, щоб мого Йвана не брала ні куля, ні шабля, ні інша зброя, – говорила дівчина, припадаючи до циганки. – Адже ти зможеш се зробити. Якщо ти любиш мене, Астарочко, то замов мого Йвана.
– Як його замовити без його волі? Хіба от що: одріж свого волосся. Я те волосся замовлю, як сама знаю, і передам твоєму козакові. Якщо він не забуде тебе й іншої не покохає, то носитиме те волосся на своєму тілові, а поки носитиме на собі – не візьме його ані куля, ані шабля, ані інша ворожа зброя. – Марина відрізала пасму свого волосся, і Астара понесла те волосся з покоїв, щоб ніхто не побачив, як вона буде його замовляти.
Ще через день після того, коли Богун сидів у своїй хаті, сумний та замислений, до нього увійшла Астара.
– Може, ти не пізнав мене, славний козаче?.. Я та сама, що зо мною до тебе виходила твоя наречена. Ось вона передала тобі на спомин про себе своє волосся.
Богун узяв до рук пасму м’якого, пахучого, чорно-золотого волосся любої дівчини. Сльоза набігла на око завзятого козака і, щоб не побачила тої сльози стороння людина, Богун повернувся набік і похапцем почав витягати з чересу червінці. – Спасибі тобі, невідома жінко… – сказав він, опанувавши собою. – Звеселила ти моє серце. Перекажи моїй дівчині, що поки життя мого, носитиму я її волосся на грудях біля серця. Оці червінці ти візьми собі за те, що любиш беззаступну сирітку та вірно їй слугуєш.
Астара, вклонившись, узяла гроші й хотіла йти, але Богун спинив її та, знявши з своєї руки перстень, додав:
– Віддай сього персня моїй нареченій на спомин про мене!
Астара заховала червінці й перстень і, вклонившись Богунові, вийшла з хати.
Через тиждень хан з честю вирядив Хмельницького та його товаришів з Бахчисарая, обділивши їх коштовними подарунками. Вітали козаків на прощання по-братерськи й мурзи татарські, нахваляючись незабаром зійтися й стояти поруч у бойовищах.
Гулко вдарили копитами козацькі коні кам’януватий Бахчисарайський шлях і вихорем понесли козаків від Бахчисарайської брами на північ. Блакитні гори, що стіною піднімалися за Бахчисараєм на півдні, почали присідати і неначе поринали у Землю, а зелені узгір’я все густіше сповивалися млою.
Через невеликий час козаки знову були у степу і, поринаючи глибоко у травах, посувалися по ньому, немов дрібні комашки, але тепер тих комашок було не сім, а шість, бо Тиміш лишився у Бахчисараї.
Справа визволення Вкраїни заклалася і заклалася добре, як і бажалося, але боляче ті закладини відбилися у серці Богуна, бо навіки відлучили його від власного життя.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 290 – 296.