Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Брати Чепіги

Брати Чепіги

Олександр Кониський

На спомин Титу Реваковичу

В північно-західному кутку Полтавщини, трохи не на самій межі з Чернігівщиною, стоїть маленький хуторець – всього шість хат. Офіціальна назва його: «хутор Чепіжин», а народ зове його «Злодійським хутором». Завівся сей хутор щонедавно, вже по моїй пам’яті. Першими осадчими його були два брати, Венедикт та Іван Чепіги. Венедикт вже помер, а Іван і досі здравствує.

Жили Чепіги в селі недалеко від мого хутора. Тоді, як я вперше спізнав їх, вони були люде молоді, хоча й жонаті; небагато ще вони на світі прожили, а великої собі «слави» зажили: кожен добрий чоловік і двір їх обходив, і ніхто інакше і не звав їх, як злодіями. Та, мабуть, така «слава» про Чепіг або була даремна, з наговору, або ж вони дуже мудро вміли кінці ховати, бо ніхто ніколи їх в крадежі не злапав, ніхто ніколи не доказав в суді, що Чепіги злодії.

Раз ото приходять до мене на хутір обидва Чепіженки:

– Здорові були, пане!

– Здорові були, люде добрі! Що скажете? – питаю.

– Все добре, пане! Прийшли до вас за порадою.

– Якої вам від мене поради?

– Громада нападає на нас. Та так нападає, так нападає, просто поїдом з’їсти хоче…

– За що так?

– Отак як бачите – з доброго дива; притьмом пристала: виселяйтесь з нашого села, куди знаєте, та й виселяйтесь, а не виселитесь… от вам півроку даємо, – тоді задамо вас обох з жінками з усім кодлом на Сибір… От воно до чого дійшло!

– Та за що ж на вас так громада? Невже ж таки без причини? – питаюся, а сам добре розумію, що воно і до чого.

– Жодної причини нема за нами… А що люде верзуть про нас, ніби ми живемо чужим добром, так нехай спершу докажуть, що ми вкрали, хто нас ловив? Ні вовік сього не було за нами – одна напасть, попущення боже!

– Ой, чи так воно?

– Бий нас сила небесна, коли не по правді кажемо!.. Ми ж таки не собаки, а люде, як і всі, і душі християнські маємо.

– Гаразд; та якої ж від мене поради вам треба?

– Ви людина письменна, видюща, а ми сліпці, от і скажи нам: чи є за громадою таке право, щоб нас на Сибір?

– Сама не може; а може зробити приговор такий, що як ви люде небезпечні і ще там що інше, дак щоб уряд заслав вас на Сибір.

– І то б то послухає уряд такого приговору? – питає Іван Чепіга, міряючи мене очима.

– Мусить послухати…

– Значить: се так в законі прописано?

– В законі…

– І той закон від царя?

– Авжеж!

– От як погано…

Чепіги замовкли. Я бачив, що в них щось на думці, та не придумав, з чого б його почати. Я й собі мовчав.

– Погано, погано… – промовив згодя Венедикт.

– Погано! – відповів йому Іван.

– Кажи, Іване, дальше, чого ми прийшли.

– Говори ти, ти старший, ти виразній умієш.

– Коли говорити, то й говорити. Дак ми отсе, пане, – не во гнів вам, – прийшли ще просити вас ось об чім: коли вже громада за теє… дак чи не заступились би ви за нас?

– Себто як? – питаюся.

– Бачте, коли б ваша ласка, та списали нам жалобу на громаду.

– До кого?

– Се вже ваше діло, до кого знаєте, хоч до самого царя, ми й до царя доступимось… Скрізь підемо, аби нам жалобу списали. Ми таки так без жадної нашої вини або провинності, та така напасть… Се просто хоч не живи на світі. «Або виселяйтесь, або в Сибір!» – легко то сказати: в Сибір – нехай він там провалиться!.. Заступіться, пане!

– Заступіться за нас, безталанних, а ми вас віддячимо: вовіки за вас бо бога молитимемо! – кланявся Чепіженко.

Я зразу сказав, що тут нічого не вдію: жалоби не писатиму на громаду і не раджу їм жалуватись.

– Нічого з того не буде, – кажу їм, – а вже ліпше перепросіть громаду, а може, вона змилується…

Чепіги махнули руками та й промовили:

– Даремна річ, пане! Заздалегідь знаємо, що даремна. Ми вже і просили і молили – ніщо не помагає: затялася громада як один чоловік: виселяйтесь, а ні, «в Сибір підете!» Господи, і за що воно так?.

– Моя рада, – кажу їм, – ублаготворіть громаду.

– Шкода, пане, нічого з сим і заходитися.

– Дак треба покоритися громадській волі.

– Як же його коритися так? Нехай би ми справді були злодії, ну тоді і суди нас! А то ніхто не злапав, ніхто не доказав, а так пустили гуторку, саму брехню, та й на тобі! – зітхнув Іван.

– Хіба людям дорого збрехать, – промовив далі Венедикт, хитаючи головою, і, помовчавши трохи, знов за своє. – Коли б ваша ласка та жалобу нам… теє… Може б, ми в судах одкупилися, останні злидні спродали б та однесли б в суд…

Довго ще балакали Чепіженки, домагаючись на всі боки, щоб я «списав їм жалобу», але завірившись, що даремно «воду товчуть», пішли геть. А діло було якось восени.

Минула зима. На теплого Олексія Іван Чепіга знов прийшов до мене й каже:

– Скрізь пане, ходили, в самій Полтаві були, нічого не здобули, тільки кишені витрусили, нічого не здобулись!.. Треба коритись громаді; мабуть, так вже від бога.

– Я ж вам і тоді казав.

– А ми, дурні, не послухали вас. Думка така була, що, може, в Полтаві за гроші перевернуть діло… Гроші побрали та тоді кажуть, що «вам нізащо на громаду жалітися». От яка правда на світі! «Нізащо!..» Громада загрозилась Сибіром, а вони кажуть «нізащо!» Дак ми передумали: чим іти на Сибір, заведемо ліпше свій хутір…

– Час добрий! Поможи вам, боже!

– Спасибі, пане! Так ми знов до вас.

– Кажіть якою?

– Та, бачте, ми обібрали під нове сельце оту нашу земельку, Що межа в межу з вашим лісом – там думка осісти…

– Дак що?

– Дак чи не буде од вас якої перепони?

– Не може бути: земля ваша власна, предківська, вільно вам орудувати нею по уподобі, нікого не питаючи.

– Так-то так, але ж – хто питає, той не блудить… Так благословіть, пане, на сусідство!

– Боже благослови!.. Ну, тільки прохатиму і я вас: коли станете моїми сусідами, то й живіть по-сусідськи.

– Се все про що, пане?

– Сам знаєш про що?

– Про ліс би то?

– Еге!..

– Та крий нас мати божа! Та нехай нам руки повсихають, коли ми з лихою думкою хоч пучкою доторкнемося до вашого добра; самі його оберігатимемо й доглядатимемо. А обживемося на новому кишлі, так вам і лісника не треба буде; нащо він? Хіба ми не доглядимо ваших гаїв?..

– Пам’ятай же, Іване, отсі свої слова! Чуєш?

– І вмру, не забуду.

– Гаразд.

За лісника в мене коло того гаю, що був у головах Чепіжиної піщуги, служив Онисько Вертихвіст; чоловік – просто золота голова, коли б не такий внадливий до скляного бога, а то, було, як забереться до Лейби, так днів три без просипу крумсає. Мені з того шкода не геть велика, але задля Ониськової сім’ї Лейбина хата вельми шкодила: заслуженина переходила в Лейбину кишеню, і коли п’яний Онисько прийде до господи, так вже без великого бешкету не обійдеться: усі шибки у вікнах поб’є; горшки, миски, глечики – усе череп’я потрощить, часом і піч розверзе; а жінка дивиться та мовчки сльози ковтає, нарешті не втерпить і почне ганити чоловіка, Онисько – неначе того тільки й ждав!..

Підніметься така колотнеча, що сусіди мусять розборонити й зв’язати Ониська. Приведуть зв’язаного до мене, я його в комору, доки не вийде з нього хміль. Почну, було, тверезого вже усовіщувати; плаче чоловік, присягається, що не питиме, довіку й чарки в руки не візьме. Місяць, другий справді не п’є, а потім як вчистить, так ще гірше! Добре було, коли іншим разом Онисьчиха заздалегідь спостереже, що «на Ониська находить», вона, скоро Онисько до Лейби, прибіжить до мене, а я людей у шинок, вони Ониська на віз та в комору: перенудиться він день, другий, а на третій і байдуже! Вже не заманеться йому горівка.

А вже що за вірний лісник був з нього, так і не сказати; наче свого ока: хоч би хто однолітка-дубця зрубав на занозу, він і те помітить, не потаїть – прийде й скаже: «Поруб’є». Тим-то я й держав Ониська, не вважаючи, що він запиває.

Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу – приходить до мене такий охмарений, суворий: погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий, і кажу:

– Що, Ониську, покрали ліс? – питаю.

– Доки що – бог милував, – відповів він суворо, – а хто його зна, що далі буде: люде від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк – як Чепіженки – …позволить селиться під самим лісом!

– Се ти про мене, Ониську?

– А вже ж не про кого більш… Ось побачите, якого ви лиха собі наживете; залізуть оті Чепіженки до вас у печінки… Наче ви не знаєте, що вони колесники?

– Дак що?

– Дак то, що в гаю не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.

– Ти ж стерегтимеш?

– Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать, було, їх під лісом сусідити; на послухали моєї поради, самі тепер – як знаєте.

Став я доводити Ониськові, що, чи згодився б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні, – їм про те байдуже, бо нема за мною права втручатися до них у справи; земля їх власна, і ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:

– Без вашої волі вони б не посміли; у них є інша земля на тім боці села, – нехай би там заводили хутір.

– А коли їм тут подобається?

– Бо тут зручніше красти: просто з хати полюй на спиці і на маточини. Мудрі голови у дияволових злодіїв! Тямлять – де вибрати місце на злодійське кишло: з двох боків болото, з третього – піщуга по коліно, ні приступу до них; сидітимуть безпечно, наче у фортеці.

Минуло років зо два: Чепіженки окукобились під моїм лісом, жили собі, майстрували над колесами, мого лісу, спаси-біг їм! не займали. Де вони добували собі потрібного дерева – не скажу. Онисько каже було, що їздять в чужі гаї, верстов за десять від села. Може, й так; може, й крали, а може, й куповали. Мені до того діла не було!

Аж ось на третю зиму почалося справджуватися колишнє Ониськове віщування: щотижня коли не два, так три двойники, таких, що саме на обіддя, і нема! Та й сліду нема, хто їх спилив!

– Се вони – оті кляті Чепіженки! – говорить Онисько, – я казав, що воно так буде.

– З чого ти знаєш, що то Чепіги?

– Більш нікому.

– Ти ж не підстеріг!

Онисько аж зубами заскреготів.

– Коли б я їх підстеріг – ігі! Я б йому, знав би він мене! – Онисько заскреготав зубами.

– А ти б навідався до них на хутір. Деревина не голка; у коморі не сховаєш; се таке діло, що по свіжому сліду можна знайти.

– Нехай їх огонь візьме! Не можна й до воріт до них підступити; завели цілу зграю такої лютої собачні, що й кишки виметає.

– Рушницю бери.

– Я й то без рушниці і не ступлю, та що вона поможе? Заким я прицілюся в одну собаку – дак ззаду десять других мене на шматки рознесуть…

Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Став я радитися з громадянами, питати: на кого вони думають? Усі в одно слово:

– Ніхто більше як Чепіженки.

– Що ж, потрусить би їх! – радив мене старшина.

– Потрусить, – думаю собі, – не штука, а що як не витрусимо? Ославить людей недобре, та потім і самому ніяково, соромно буде. Підождемо, що далі буде.

Покликав я Івана Чепігу:

– Чув, Іване, шкода у мене в лісі?..

– Чув та ще й шкода велика! І яка отсе анахтемська душа! От коли злапать: просто – налигач на шию та на суху осику!

– А ти, Іване, про своє слово не забув?

– Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! Я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.

– Гляди, Іване, щоб часом…

– Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я… Землі готов з’їсти, жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.

Балакаємо собі любенько, аж зирк – Онисько з двома чоловіками ведуть зв’язаного Венедикта Чепігу.

Іван мій так і пополотнів, так і обомлів.

Уночі хтось зрубав два граби на обіддя. Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей та на хутір до Чепіг саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої граби.

– Що скажеш тепер, Іване? – спитав я.

Іван німо дивився та трусився. Я до Венедикта:

– Отак ти своє слово шануєш?

– Я ніякої обіцянки, пане, не давав вам, – відповів Венедикт.

– Мовчи, дияволе! – гукнув на нього Іван, підскочивши до нього. – Винись, винись перед паном!

Венедикт упав навколішки.

– Що ж його діяти? – кажу собі на думці. – Позивати – тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого, а вже не піду я ціновати грунту або хати – на се в мене духу не стане… Що ж тут пригадати?

Глянув я на Ониська: очі у нього горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.

– Простіть, пане, на цей раз, більш не будемо, – просяться Чепіги.

– Як-то можна прощати, – озвався замість мене старшина, – не можна прощать.

– А може, вони справді покаються, – кажу я.

– Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.

– Покаємось і закаємось, простіть, – просяться Чепіги.

– Я не прощу! – озвірився старшина. – На те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.

– Ми піввідра могорича поставимо, – мовив Іван.

– Не хочемо ми злодійського могорича! – відповів старшина, а за ним і всі останні люде.

– Як же ви їх покараєте? – питаю старшини.

– Ми своїм громадським звичаєм, як водиться…

– Виб’єте?

– Не без того… нічого їм в зуби дивитися…

– Нехай вже його, – озвався Іван, указуючи на брата, – а мене ж за що? Я не крав.

– У вас все одно! Одним миром мазані: разом крадете, разом і переводите… Як ви, пане, цінуєте шкоду?

– Та я… Біг з ними, коли каються, то прощаю!

– Се ваше діло – ми нічого і не присудимо вам, а за крадіж простити не можна… вони у нас явні злодії… Ведіть їх, хлопці, до волості, – приказав старшина.

Чепіг повели.

Я став усовіщовати старшину, щоб їх не били. Старшина довго не здавався, а далі і каже:

– Добре! бити не будемо!..

На другий день чую, щось гукає на улиці:

– По дрова! По обіддя! По грабину!

Бачу: обидва Чепіженки з скрученими назад руками, у кожного на шиї теліпається по грудях чимале поліно грабини; два десятники ведуть Чепіг на налигачах, передує їм Онисько, і всі троє, що сили є, гукають:

– По дерево! По обіддя! По грабину!

За Чепігами трохи не все село: глузованню, реготу, лайці – і кінця нема.

– Чи бачили, пане, яка сверблячка напала Чепіг від злодійства? – спитав у мене Онисько, зупинившись з усією процесією проти моїх воріт; – ось гляньте, подивіться!

Онисько розгорнув пазуху у Івана Чепіженка; я глянув і жахнувся! Повнісінька пазуха була кропиви-джигушки; уся грудина у чоловіка і боки знялися пузирями!

– Та що се ви: з глузду з’їхали чи що? – скрикнув я на Ониська.

– Паночку, голубоньку! ослобоніть! Аж пече, так жарить кропива! – просилися Чепіженки.

– Так вам і треба, вражим дітям, щоб не крали! – промовив якийсь старий чоловік.

– Годі вам! Не можна так знущатися з людей, – промовив я.

– Які вони люде? – одповів мені десятник.

– Зараз розв’яжіть їм руки й викиньте з-за пазухи кропиву! Чуєш, Ониську?

– Не можна!.. Не сміємо! Старшина звелів! – одмагався десятник.

Я сам розв’язав Чепіженкам руки. Чепіженки прийнялися витрушувати кропиву з-за пазухи; народ так і покотився з реготу.

Не минуло й місяця, як Онисько знов привів обох Чепіженків: то на злодійстві піймався Іван. Венедикт прийшов виручати брата «з напасті».

– Може, й на сей раз простите? – підсміювався Онисько. – Прощайте: ваше добро не моє, та тільки я більш не слуга вам; шукайте іншого, такого, щоб покривав злодіїв.

Став я їх усовіщувати, став радити, що краще б вони прийшли до мене, я або на віру продав би, або, може, й подаровав яку деревину; бо мене не так шкодить ота крадькома зрубана береза, як те, що вони, крадучи, псують велику силу молоднику.

Прощати Іванові я не покладав собі на умі: не тим, що б хотів його карати, а тим, що боявся: коли пущу його не покаравши, дак щоб часом знов не вступився старшина, а вступиться, то певно вийде недобре задля Чепіженка. Треба якусь кару видумати самому.

– Ну, Іване! – кажу я. – Як бачу, ти настояще ледащо: нема в тебе ні совісті ні стиду; бога не боїшся, людей не стидаєшся, моєї ради не слухаєш, не шануєш! Отже тобі моя умова і знай, що остання вже, а як ще раз прокрадешся – тоді в суд… чуєш?

– Чую, пане, але… – Іван мулився щось сказати, та якось не важився чи що.

– І мене з ним замкніть у комору! – промовив до мене Венедикт.

– Тебе нізащо, ти не крав…

– Вже ж – воля ваша, – мовив Іван, – а сам я не піду; що хочте робіть зі мною: у суд, в тюрму, під хлосту, на Сибір, – а в комору не піду.

Я з дивовижею глянув на нього і не розумів, що воно і до чого.

– Він, пане, – обізвався Венедикт, – страх як боїться пацюків…

– Я помру зі страху, повішуся! – промовив Іван.

– Так не в комору його, а в льох, там ні на чому повіситися, стіни муровані; там ні гвіздків, ні сволоків нема, ні за що й петлю почепити, – вмішався Онисько.

– Ні вже, сього не буде, – мовив Іван крізь стиснуті зуби; очі йому налилися кров’ю, посатаніли; їх погляд, вираз лиця говорили мені, що Іван зарядився незвичайною відвагою, і, справді, коли силою його повести в комору, оборонятиметься! «Цур йому, – подумав я, – ще наживеш якої пригоди».

– Ну, дак я тебе до мирового, в суд; то вже тоді не жалкуй на мене.

Чепіженки стали божитися, заприсягати, що ніколи не крастимуть. Я добре знав, що вони зломлять слово і почав наставляти їх, усовіщувати.

– От вам ще що скажу: коли два місяці не вчините шкоди в моєму лісу, дак подарую вам пару обіддя; коли ще другі місяці не крастимете – стан обіддя і маточин; а як ще два місяці мине без шкоди – от вам дерева на два стани коліс… Согласні?

– І господи, паночку, вічно за вас молитимем бога!

Хто його знає, що б воно вийшло з тієї обіцянки: чи одкупився б я від Чепіженків, чи, може б, вони й не видержали, прокрались; але випало так, що я не дочекався і першого терміну. Небавом після нашої умови цілком несподівано продав я свій хутір і зараз же перебрав геть-геть далеко жити… Видима річ, що я й забув про Чепіженків.

Як ось літ через десять довелось мені позаторік простовата через «Злодійський хутір».

Се було надвечір у середу після клечаної неділі. Сонечко вже сховалося за гай, але скрізь лісову гущину пробивалося ще жовто-золоте м’яке його проміння. В повітрі стояли ті гаєві свіжі, вогковаті пахощі, котрі так чудово самі просяться в груди! Дишеш ними, втягуєш в себе і не надишешся; бо сам так і чуєш, ніби молодієш, ніби оживаєш…

Як же гарно-любо перемінився «Злодійський хутір»! В дворах, скрізь на горожі, на будівлях, на хатках, скрізь видна господарська огрядна рука і догляд! Давніх нечепурних, непобілених хат; колишнього злиденного убожества й сліду нема! Скрізь видко селянські достатки. Он біля хати пасеться три корівчини, та які рослі, ситі, вим’я трохи не до землі; біля двору величезний табун гусей. Під хатою на призьбі сидить сивобородий дід і лагодить улій.

Хто б се такий? Лице у нього худе, жовте-жовте, наче шафран… Придивляюсь!.. Ба, та се ж Іван Чепіженко!.. Зупиняю коней; підходжу до нього.

– Здоров був, Іване, пізнаєш?

– Де ви взялися, паночку? От не сподівався на вас! Зайдіть же до двору та підночуєте у нас.

До міста було ще далеко, коні підбилися, а попереду лежали піски; їхати потомленими кіньми проти ночі було незручно. Справді – лучче буде підночувати; коні спочинуть, напасуться з росою, а на зорі ми рушимо й холодком дістанемося до міста ще доки сонце не пектиме. Заночував. Слово по слову розговорився з Іваном.

– А де ж Венедикт? – питаю його.

Іван розпачливо махнув рукою й відповів:

– Пропав!

– Помер?

– Біг його святий знає: може, й помер, а може, ще й живий – нам невідомо. Небавом після вас, як погнали його на Сибір, так з того часу про нього ні вісті, ні слуху.

Я вже не розпитував, за що Венедикт пішов на Сибір.

– А ти, Іване, як перебуваєш? Бач, як посивів, а ще і не старий чоловік!..

– Ат, живемо, нічого жалковати!.. Спасибі вам, покинув злодійство… Не крадемо і живемо як добрі люде – добре живемо. Я пасічником… Здоров’я тілько позбувся!..

– Нездужав?

– Не те, щоб вельми й нездужав, а правду сказати – просто за злодійство пішло моє здоров’я…

– Як се так?

– Ат, бодай його не казати!.. Коли є охота слухати, дак ось так: чи пам’ятаєте, яка у нас з вами остання умова? Отож, як минули ті два місяці, що ви нам положили, ми пішли до того пана, що ваш хутір купив; кажемо йому: так і так, отака й така умова була у нас з старим паном. Він слухав, слухав, та як гримне на нас: «Геть! Вон звідсіля, злодії! Он у мене на стіні дубельтівка висить, так вона умовлятиметься з вами…» Пішли ми, облизня піймавши. Сидимо дома та вас згадуємо. Не буде в нас, кажу я, вже такого пана!..

– Авжеж, – одповідає братуха, – що не буде.

– Знаєш що, Венедикте! – кажу я братові. – Покиньмо красти: пан, себто ви, – поздоров боже вас, – правду казав, що дешевше купить, ніж украсти.

А Венедикт як визвіриться на мене:

– Кидай, хай тебе об землю кине! А що їстимемо? Що їстимуть жінки, діти?

Подумав я – наче й правду Венедикт каже: з чого справді житимемо? Заробить ніде; землі у нас – самі знаєте – і на одну сім’ю нам омаль, а батько, немов навмисне, на лихо нам, навчив нас стельмахувати. Коли б яке інше у нас ремесло, а то – роби колеса, а з чого робить? Не укравши – ні з чого… А на крадіжку на ту, – кажу вам, як перед богом, – часу йшло у нас більш, ніж на саму роботу.

Отсе поїдемо, було, полювати на обіддя, чи на спиці, чи на маточини, беремо з собою й двох синів, підлітків вже, щоб чатували, заким ми пиляємо деревину. Отак і зведемо учотирьох день і ніч; а трапиться де поблизу поживитися – часу на крадіжку хоч і менше піде, зате кілька день треба переховувати крадене: зразу в роботу не можна його пускати, боязко, щоб не набіг трус. Як став ото я собі рахувати та мізкувати – бачу: ні, правда не за Венедиктом, і дійшов своєю головою до того, що й ви радили: дешевше, мовляв, купити, ніж украсти…

На лихо, й ціни на колеса упали; зробимо стан, продамо баришникові – тільки на хліб; а тут і хліб дорогий став; з’їжа у нас велика: що заробимо – те проїмо, ніяк не зіб’ємось на заводини. Бідкалися ми тяжко. Тим часом новий пан отсей колишній ваш гайок продав попові. «Ну, – думали ми, – з попом, може, швидше уладнаємось». Пішли до попа, просимо у нього лісу на віру: колеса спродамо, заплатимо.

– Се не моє діло, – каже нам батюшка, – ліс не мій; я купив його синові, єднайтесь з ним, а моя хата скраю.

Ми до поповича. Молоде воно хлоп’я тоді було, чи було йому й двадцять. Просимо його:

– Згляньтесь, паночку, на наші злидні, продайте нам дерева на віру.

А він і слухати не хотів. «Коли, – каже, – за готівку – продам; а на віру в мене нема ні задля кого, а тим паче таким злодіям, як ви».

Тяжко нам, а тут як прип’яли нас навесні за подушне!.. Просто – хоч умирай! Знаємо, що платити треба, а платила ніде взяти… Останню конячку продати, Дак сядемо тоді гірш, ніж без рук! Думали, думали, а тут от-от строк за подушне кінчиться: не заплатимо, коня оцінують, тоді хоч в старці! Горенько наше! «Ну вже ж, – каже Венедикт, що буде, то буде, а сю ніч до попа в гай; на стан коліс треба роздобути дерева, або поживимось, або ні! Збирайся!»

Ніч темна – думка така, що під свято і попович, і Онисько будуть в церкві на всеношній… От як стемніло вже зовсім, ми в гай. Вибрали березу на маточини; добра береза, станів на три хватило б. Взялися до неї; тихесенько пилкою звалили її, обчухрали; звісно, нам цівку треба, а не гілля, порізали березу на шматки так, щоб учотирьох однести до воріт; тоді нарізали дубків на обіддя й предали хлопця додому по коня. Молодицям ми заздалегідь наказали, щоб вони причепурили в клуні в засторонку добрячу схованку: там була у нас така потайна яма, куди ми ховали дерево; яму, звісно, притрушували, щоб не знати було її.

Ну, ото привезли хлопці воза й стали саме проти того місця, де зложили ми нарубане дерево. Утрьох взялися ми зносити дерево на віз, а четвертий – мій синаша Михайло – лишився біля коня. Перенесли один цурупалок – нічого, гаразд; перенесли й другий – нікого не чутно; ледве взялися за останній – аж тут де не взявся Онисько з поповичем і з наймитом. Венедикт з сином, скоро уздріли їх, березину геть на землю, а самі навтікача!.. Колода як дасть мені по ногам, я так і присів. Попович з наймитом до мене, а Онисько за Венедиктом; може б, і догнав був, але, плигаючи через рів, спіткнувся та головою в рів – добре таки побився!

– Ну, що нам з тобою робить?

Я мовчу та трушуся, а попович до Ониська:

– Розпряжи спершу коня та припни на приколень, нехай пасеться, а ти – до наймита, – знайди шматок лати так щоб в косовий сажень завдовжки.

Коня прип’яли, пасеться він, а я стою, дрижаки їм, боюся; не знаю, що вони мені робитимуть. Принесли латину.

– Бери, – каже до нього попович, – лату, сокиру й віжки, а ти, Онисько, злодія та йдіть за мною.

Ідемо; я мовчки молюся – думка: отсе моя смерть прийшла: або повісять, або зацуркують мене! Господи! Хоч би було попрощатися з жінкою та з дітьми.

Привели мене до болота.

«Еге! – думаю. – Утоплять мене».

– Ну, злодію, – озвався до мене попович, – роздягайся.

У мене в душі похололо, думаю: отсе вони мене втоплять у болоті. Я в ноги поповичу, прошуся, цілую йому ноги… а він регочеться й каже:

– Не бійся, дурню, ми не будемо тебе топити, кому охота за тебе йти на Сибір… Роздягайся.

Роздягся.

– Лягай тепер на землю! – приказує попович.

Я знов йому в ноги, а він мені закаблуком в груди; я повалився.

Підложили вони тоді під руку оту латину, розп’яли мої руки й поприв’язували до неї, а ноги скрутили налигачем; не можна мені ні перевернутися, ні поворухнутися.

– Давай тепер лози! – каже попович. Метнувся Онисько, приніс добру горстку лози.

Перевернули мене спиною догори… Попович і каже до Ониська та до наймита, даючи їм лозу:

– Тепер, хлопці, по-московськи – в дві руки, та не хватайтеся, повагом, слухайте моєї команди.

Поставили Ониська з наймитом по бокам, а попович у головах у мене. Отсе ж він і виводить: «Подай, господи!» – виведе, а Онисько мене лозиною! Виведе попович вдруге: «Подай, господи!» – а наймит з другого боку мене! Я спершу кричав, що духа було, а далі вже і не тямлю як замовк, духу не стало.

– Годі, – каже попович, – буде з нього, нехай собі на здоров’я ночує! – Та й пішли.

Гаспидська мошка та комарі, почувши людську кров, так густою хмарою і вкрили мене!.. Боже ж мій, батьку!.. Паночку-голубоньку мій, що я тоді притерпів, Паночку-голубонько, і в пеклі так не мучаться, як я мучився!… Нехай би вони були вдесятеро більше били мене, та не знущалися так, не кидали на поталу комарам!.. Ой, паночку! Як помучився, аж тепер страшно нагадати! Лежу мов неживий… а клята мошка та комарі так і п’ють, і п’ють мене…

Ох-ох – жахливо й тепер! Не тямлю вже, що далі було, як я виліз з болота, не тямлю!.. Як прийшов у себе – дивлюсь, руки у мене розв’язані, лозини нема; а на тіло аж страшно глянути – усе тіло моє пухирем взялося. Ой, паночку мій, як боляче було, як боляче було мені!.. Глянув, одежа моя біля мене: одягся з превеликою силою та рачки доліз додому. Приліз. Як побачили мене жінка, діти, небожата – так очам своїм не йняли віри… Живого міста не було у мене на тілі! Положили в клуні! Людям свято, Маковія, а я на соломі ледві дишу. Уночі думав – дійду. Насилу дожидаю світа, швидше за попом, щоб запричастив. Приїхав, спасибі йому, не одмовив.

– Що се ти, Іване? – спитав батюшка.

Я йому усе дочиста на духу розповів; ні з чим не потаївся. Він як глянув на моє тіло, так аж заплакав. Запричастив він і каже до мене:

– Молись богові!.. А одужаєш, приходь до мене, я тобі запоможу, та тілько покинь красти і прости мого сина.

Я заприсягнув, що коли видужаю, і рука моя до чужого не доторкнеться; і дітям, і внукам закажу красти.

– Нездужаю ото я, – говорив далі Іван Чепіга, – гнилою колодою валяюся по засторонку; тим часом чую – припікають Венедикта: плати! – а платити нічим. Ходив до поповича, щоб коня вернув – де вам! Ні приступу! Єще ж брата мого вивів, от його і засудили на Сибір… Став я од сього часу потрохи поправлятися, видно, що господь за мої муки відвернув від мене смерть! А вже ж натерпівся!!

Видужав я, пішов до попа; довго він мене наставляв та поучав, потім дає мені десять карбованців і каже:

– Візьми отсе, з моєї легкої руки на завод тобі! Та схаменись, не кради більш!.. Буде з чого – вернеш, а ні – бог з тобою!

Що ж би ви думали? Справді з легкої руки пішло мені на добро; видко, що чоловік від доброго серця давав! За ті десять карбованців купив я дерева та й прийнявся з хлопцями за роботу. Діло просто горить у нас! Звісно, дерево не крадене, робимо сміло, не ховаючись, не озираючись, бо певні, що ніхто трусити нас не прийде. За тиждень утрьох п’ять станів коліс учистили; зараз їх до міста; вже до баришника не повезли, а сміло розторгувалися на базарі. Продали добре, купили хліба, солі і, знов на готівку – дерева. Та отак щонеділі: за тиждень зробимо п’ять станів, а в неділю продамо… Діло наше йде добре.

Минув рік.

Ми самі собі дивуємось та дякуємо богу, яку то він нам благодать послав; ні голоду, ні холоду не знаємо; не бідкаємося і про одежину; порошинки чужої не вкрали і з попом поквитовались!..

На друге літо упала нам з неба нова божа ласка: їхав нашим хутором якийсь молодий панок; колесо візьми та й розсипся йому у возі; усі спиці повилітали, цілий день мусив він просидіти у нас на хуторі, доки ми йому нове колесо зробили; у нього, бачте, бричка була, дак колеса не наші, мужицькі, а панські. От він і розговорився зі мною, потім з дітьми, з небожатами; давай нас напутувати, щоб ми не ділилися, а гуртом вкупі жили і робили.

Добре розповідав, наче по писаному. Як тепер я так думаю, що то не пан був, а певно янгол божий прийняв вид пана. Кажу ж вам: не видано, не чувано, щоб хто так розумно поставив чоловіка. А з себе ще молодий він був. Послухали ми його і пішло у нас все гуртово. От, приміром, хата отсе моя і що в хаті, те моє; а то все, що є в дворі, в хуторі – яка там птиця, скотина, знаряд, вози – то все у нас гуртове, неділене. Навіть і землі прикупили за гуртові заробітки, гуртом її пашемо, жнемо, косимо – усе гуртом. От як бачте: шість хат у нас, а наче одна сім’я…

Хвалити бога, добре, навіки добре живемо: і перед богом нам тепер не страшно, і перед людьми не соромно, і люде вже не цураються нас; Одно недобре: здоров’я нема… позбувся його…

Що ж! Кляті комарі випили його. Ex! Коли б не вони!.. Ох! ох! ох! А з чого все так? З отих десять рублів, що піп зарадив мене… Що, паночку, коли б оті гроші були у мене раніш? Що, коли б той пан, що купив ваш хутір, або той попович, дали були мені дерева на віру?.. Господи! Боже мій! І Венедикт би не пішов на Сибір, і я не протерпів отих мук, і комари б мого здоров’я не випили!.. Ох, гроші, гроші! Недобрий чоловік видумав, все лихо з вас повстає, а й без них не обійдемося…

– Без розуму, Іване, і з грішми ради не даси, – кажу я.

– Вірне ваше слово, паночку! Розум усьому голова: от коли б не напутив нас на гуртове життя, чи вже б ми отак до ладу жили і так добре заробляли? Ні вовік. В самих у нас на те розуму не було, а він, спасибі йому, навів нас на розум…

1887 р. У Переходовці


Примітки

Вперше під заголовком «Брати Чепіги (фотографія з народного життя)» надруковано в журн.: Зоря. – Львів, 1887. – № 15-16. – С. 246 – 251, без зазначення дати написання. Підпис – О. Я. Кониський.

Для зібрання творів в 4-х томах (1900) О. Кониський зробив нову редакцію цього оповідання.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 223 – 237, 594 – 608.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 73

Модифіковано : 22.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.