Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Попові груші

Попові груші

Олександр Кониський

(Розповіла стара дячиха)

Ні, ні! Ви собі кажіть, що хочете, а я й слухати не хочу!.. А вже й мала дитина тямить, що воно не к добру йде! Хіба коли таке водилося, як тепер? Ось гляньте: таке воно, що й від землі на п’ядь його не видно, а й воно спинається, щоб поверх старих голов ходити!.. Бога люде забули; злодійство розвелося велике; дітвора – й та краде; ніде нічого не вдержиш; прямо хоч в зубах усе носи! Від злодійства недалеко й до душогубства: аби раз знялася рука на чуже, аби вона одважилася розв’язати у чужому мішку зав’язку, здійметься вона й до замка в церкві, й до ножа на шляху, й до сокири… Авжеж так!..

От і в нашому селі, – хвалити бога мені на сьомий десяток береться, а зроду-віку такого не водилося… Не без того, що вряди-годи, було, почуєш, де-не-де прокинеться крадіжка, то вже й знаєш, що то якийсь захожий кацап-щетинник погрів руки; а щоб свій хто… ні, ні, ні во вік! А тепер, кажу ж вам, діти пустилися красти! Воно й не диво! Попа не слухають, а більше кому ж напучувати на добру стежку…

Еге! Ще які напасні: само прокрадеться та й другому наробить шелесту та клопоту на повен міх. Отсе на тім тижні Шпаків Іванець прокрався, попову грушу потрусив: він потрусив, поїв ті груші, а люде мусили видихати їх… Воно не легко чужу глину класти на свою спину, особливо мені: я людина стара, ні в що не втручаюся; знаю свою господу да молитву царю небесному… Отже, хто кислиці поїв, а на кого оскома напала…

Зроду-віку ні в якому суді нога моя не була; знала я попа та благочинного і годі; а воно – отой Іванець – накоїло такого, що мене на старості літ потягли до слідчого… Звісно – не їла душа часнику, не буде й чути, а все ж ніяково… На мене ніхто нічого лихого й на оттілечки, на кінчик нігтика не покаже, цілий вік живу по-божому, по закону, хоч зараз вмерти – душа моя чиста, зараз готова на суд божий. Не без того, щоб в чому не прогрішила, без сього не можна; на те ж в болоті оті з ріжками і кубло собі звили, щоб людей на гріх підводити…

А щоб сказати – якого такого великого гріха, так нема за мною… На що вже наш отець Максим – і господи, який строгий, а хоч би тобі раз за що мене приструнив!.. Не було сього ніколи… Таку вже вдачу мені бог наділив: на собі усе перенесу, а людям лиха не вдію…

Десять літ попує у нас отець Максим; люде на нього… ігі, ще як ремствують: невживчивий, кажуть про нього, а я хоч би тобі один разочок посварилася з ним; коли що – лучче змовчу… Я добре тямлю, що «скверная не в уста, а з уст…» Мені яке діло до других, я себе знаю! А щоб додивлятися до чужих підошов літ., а коли навмисне і помічу, що в отця Максима коломазь до підошви прилипла – я собі байдуже!.. Для мене він чоловік добрий; двічі займав на свому просі мою перісту теличку і нічого за те не взяв; обидва рази так випустив. Бог йому сторицею за те воздасть. Нехай би була до кого іншого вскочила… Ой ой, ще як би приплатилася!.. А отець Максим вдови не обідив…

Отже, люде чого не верзуть про нього… Таки ніде правди діти люде в нашому селі забісовані, взяли та й не злюбили отця Максима… А за що? «Він, кажуть, не обливає, а погружає, не по-нашому хрестить…» Чудно мені, дивно мені! Що ж! Хіба тут його вина – коли він родом з тих сторін, де погружають. Його до нас прислано десь здалека на покуту. Не скажу за що, може, й не на покуту, а люде вже сплели. Він десь з-під Рильського, чи що… Вимова в нього не наша; аби розвів уста, зараз знати, що в постолах ходив!.. Чи розмовляє, чи читає – якось не по-нашому, з протягом, з притиском; людям воно і вражає, а я призвичаїлася, то й байдуже…

«Неохайний», кажуть про нього; се що правда, то правда; не всім же бути такими чистюками, як перед ним був у нас, царство йому небесне, отець Петро! То на всю губу чистюк був… Плещуть знов про отця Максима: «Грошолюб він…» За вінчання, кажуть, не бере, а дере… Може, а може, й ні; сама я не вінчалася у нього, то й не докажу; а знаю, що, як преставився мій небіжчик Кіндрат, так я отцю Максимові три рублі за похорон дала, да десять на сороковуст, та полотна паніматці на три сорочки віднесла. Що ж! За чоловікову душу не жаль…

Та з чого ж би жив і отець Максим? Дурні люде не тямлять сього – і плетуть: «Суворий, невживчивий», а як розжиріють, та се все неправда; він тільки полякати любить, се правда. Так що ж! Інший піп – зараз би покуту яку або де нишком-тишком в захистку за чуприну, а в отця Максима сього нема; він тільки полякає чи пеклом, чи прокльоном… Люде не ймуться, та за се й ремствують, і немов наперекір йому роблять… Спасибі йому, що страху наводить!.. Що б і було без страху? Де страх, там і бог… Тепер і страх є, а злодійство більшає, до чого б же воно дійшло, коли б отець Максим не лякав? Просто усі б злодіями поробилися…

Авжеж! Не слухають люде просьбою, треба щоб слухали грозьбою… Може, котре й покається хоч зі страху, а не покається – бог його покарає й на сьому світі, й на тому… Отсе ж так з Іванцем сталося; не послухав, не спокутував свого гріха, от йому жаба й молока дала… Ось ви послухайте, яке воно завзяте вдалося – отой Іванець, і чого воно накоїло.

На тім тижні в понеділок встала я до череди рано-прерано, ще сонечко святе не сходило; подоїла коровчину, молочко те процідила, поставила в коморі в бодню; вийшла до воріт, дивлюсь та думаю: що б мені робити? Стою, на пліт схилившись; чую, десь вози риплять, копи везуть. Чиї се, думаю, такі ранні? Дивлюся, аж то Шпакові діти жито везуть. Одарка на возі лежить, а Іванець біля возів іде… Еге!..

А з попового садка груші перевисли через загату на дорогу; та такі великі, жовті та краснобокі, аж блищать; так би очима їх їла.

– Дивись, Іване, – озвалася Одарка з воза, – які у попа груші, як золото!

– Та ще ж і рясно як! І листу не видно, самі груші, – мовив Іванець.

– Мабуть, смачні, – каже Одарка, – хоч би одну покуштувати, щоб знати, який в них смак.

Іванець пустив воли, а сам як скочить на загату. Я бачу та мовчу: як трусне він за гілля, так груші і посипалися, може, з десяток чи не було. Іванець за пазуху їх, та до воза…

Тут вже я не змовчала, зло мене взяло! Як таки так, думаю: такого господаря хлопець, такого батька син, таке не скажу вже, молоко на губах не обсохло, а воно вже краде, ні стиду ні сорому йому нема! Закипіло в мене на серці, не втерпіла і кажу до нього:

– А що, Іванчику, смачні груші?

Я ж гадала собі, що воно засоромиться, злякається, впаде в ноги та благатиме, щоб я мовчала, а воно, неприкаяне наче, підходить до мене, дає і мені дві груші: нате, каже, покуштуйте, то й тямитимете, який в них смак! І поїхав собі Взяла я ті груші, дивлюся на них: самі в рот просяться, та шкода, нічим їсти, зубів у мене бігма; а губами, скільки хоч дави – не втнеш. Сховала я їх, доки встала моя Оленка.

Даю їй. Ось на, кажу, покуштуй!

– Се попові? – питається Оленка.

– Еге, не чиї ж!

– Е, коли попові, то смачні…

– Хіба ти куштувала?

– Учора не втерпіла; злізла на загату та дві зірвала, їсть Оленка, смакує та прихвалює. Такі, каже, наче патока: солодкі та розсипчасті; самі в роті так і тануть, і жувати не треба.

Лизнула і я: справді, на пречудо смачні…

Під вечір сиджу на дворі під хатою – чую: шелестить; трусять у попа ту саму грушу; насипалося доволі їх і на сей бік; отець Максим переліз через загату, збирає їх в сакви.

– Добрий вечір вам! – озвалася я до нього.

– Дай боже! – привітав і він.

– Трусите?

– Еге.

– Пора?

– Пора.

– Добре робите, а то обнесуть з листям.

– Хіба?

– От і сьогодні, – кажу, – Шпаків Іванець… – Та и розповіла йому, ще й жалкую що такого дуки, такого поважного батька дитина та така вдалася шкодлива. На тому й годі.

А в середу зовуть мене до волості. Що там таке? Ніяк не вгадаю, нащо мене кличуть, нащо я їм здалася? Приходжу, аж там вже отець Максим і Іванець з батьком. Тоді я зараз догадалася, що це Іванцеві треба видихати попові груші.

– Бачили, дячихо? – питаються у мене.

– Вже, – кажу, – гріха на душу не прийму, не потаюся; що бачила, то бачила.

Іванець і сам не таївся, признався; тільки змагається, що він сім груш струсив, а отець Максим доводить, що не сім, а повну пазуху. Питаються у мене: скільки? Хіба я лічила їх?

Наче воно не все одно – чи сім, чи сім сотень! Все однаковісінько! Гріх, крадіж, чужого не руш…

Отець Максим показав своє добре серце:

– Я, – каже, – не за шкоду, а за гріх… Треба хлопця відучити, щоб не крав; а то що з нього буде, як воно в літа прийде, з огню рватиме! Мені плати не треба, а нехай його поучать березовою кашкою; нехай йому прочуханку дадуть прилюдно, а я за нього в церкві молитимуся цілий рік, щоб господь воздав йому по ділам його.

Стоїть Іванець наче крейда, очима блимає на людей та труситься, наче його пропасниця б’є…

На тому б воно, певно, й скінчилося, коли б був старшина прикусив собі язика; а то, бачте, ні з сього ні з того:

– У нього, – каже, – батько є; нехай в хаті в себе і поучить сина, а прилюдно – шкода!

Отець Максим любенько й каже на те:

– На батька нічого сподіватися, коли досі не напутив на добро, то вже й не напутить, а різочок йому десяточків п’ять засипте, щоб смачніші груші були.

Старшина знов своє: не буде сього! Бачте, наперекір попові: не буде та й не буде.

Отець Максим і на се не розсердився; покликав до себе Іванця, погладив по голівці та й каже:

– Коли ні громада, ні батько не дбають про тебе, не хочуть обмити твого тіла, то ти сам дбай про себе, обмий свою душу. Погадай: що тебе жде на тім світі! – І почав йому числити, скільки то чортів труситимуть його, скільки груш огнених пхатимуть у рот залізними гаками… Господи!

Розійшлись… Шпачиха з Іванцем до мене:

– Дайте раду, як попа ублагати… Похваляється, що клястиме Іванця в церкві. – І давай заводити, а Іванець за нею.

Я й кажу:

– Отець Максим хвалився, що молитиметься…

– То він при людях так: а на самоті і мені, і Іванцеві аж забожився, що клястиме.

– Гм! – кажу я. – Коли похвалявся, то й клястиме.

– За службою?

– Вже ж ніде більш, на проскомідії.

– Ох, мені лихо!.. І то б то господь його вчує?

– На те він піп… Не забули, певне, як у Прокопихи руку звело…

– Хіба то від прокльону?

– Авжеж!

Шпачиха знов до попа: дає йому на молитви п’ять рублів, а він не бере, п’ятдесят править, та ще гірше страхає хлопця пеклом, і тим, і сим, і вже чим тільки не страхав його…

Старий Шпак накинув ще п’ятку, а більше, каже, – хоч трісну, не дам.

Чого вже не робила йому жінка, як його не благала, як не голосила – як затявся, одно твердить:

– Не дам та й не дам!

А Іванець реве!.. Воно таки легкодухе таке було, полохливе, усього страхалося, уночі ні за що без світла у сіни не піде; з-під бовдура, каже було, куций виплигне, та на шию до мене…

Цілу ніченьку дитина не спала: усе їй таке ввижалося, що не при нас, не при вас, не при хаті згадувати. Цур йому!.. Да воскреснеть бог!..

Отсе що зведе Іванець очима, зараз і жахається, і кричить:

– Ой мамо, мамо! Чортяки мене за ребра гаками хочуть тягти!.. Залізні груші мені в рот пхають!..

Або ввижається йому, що увесь він обріс огняними грушами… Прокинеться, верзе нісенітницю!

– Панотченьку! Простіть, не кляніть, не буду!.. Світом трохи заспокоївся, задрімав…

Батько й мати до отця Максима.

– Уважте! Спустіть наполовину, не проклинайте.

Отець Максим – за се люблю його – слова свого не міняє: що сказав, як відрізав.

Вертаються Шпаки від отця Максима, отут їм назустріч Одарка голосить:

– Лишенько! Горенько! Іванця чортяки втопили!

– Де? Як? Коли?

– Прокинувся, – каже, – та прожогом з хати, та на пастовень, та до сажавки, збіг на кладку, та в воду сторч головою, тільки круги розійшлися…

Витягли: на ряднах трусили, на бочці качали, нічого не вдіяли…

Отець Максим як почув, аж заплакав…

– Я – каже, – його по-християнськи поховаю, хоч він і наложив на себе руки…

Тут старшина проти нього:

– Не можна! Нехай виїде лікар, да становий, да слідчий…

Приїхали… Всю громаду розпитували, і мене потягли.

Я нічого не потаїла, одна я правду визнала. Люде кажуть:

– З переполоху Шпаченко втопився. А я одна кажу:

– Неправда! Який там переполох!.. Так вже йому на роду написано.

Звеліли поховати Іванця як слід по-християнськи…

От якого клопоту всьому селу наробив Іванець! Коли б хоч з чого, а то із-за груш – нехай би вони погнили були! А то б пішов, вклонився, попрохав – отець Максим і дав би! Так ні ж! Чортяка підвела: крадене смачніше!..

А все через те, що страху в людях мало, бога забули, злодійство скрізь розвелося…


Примітки

Вперше надруковано в журн.: Зоря. – Львів, 1887. – № 4. – С. 54 – 57, без зазначення дати написання. Підпис – Перебендя.

Під заголовком «То йому за чужі груші» та з досить значними змінами, передусім стилістичного плану, оповідання ввійшло до зібрання творів у чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Т. 3. – С 353 – 364. Дата – 1886. Середівка, Прилуцького повіту.

У тексті чотиритомника змінено імена окремих персонажів, внесено ряд реплік, які прямолінійно підкреслюють богомільність оповідачки, скорочено і досить спрощено передаються певні суттєві моменти оповіді, що, зрештою, призвело до розмивання іронічно-викривального змісту твору.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 218 – 223.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 29

Модифіковано : 16.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.