Протестант

Олександр Кониський

Дмитра Книша не бачив я двадцять років, час життя цілого покоління! І хоча б він на макове зерно перемінився: і вид, і постать, і вдача, і душа ті самі; ні потовщав, ні похудів, ні посивів, ніже постарів… Сатурн не зайняв його. Хіба вже дуже пильно придивишся до його, дак спостережеш, що очі у його не такі ясні, як були замолоду і огню в них поменшало.

Вперше я спізнав Дмитра, коли він ще парубковав: високий, кремезний, широкоплечий, русявий, кучерявий; хода повагом, трошки перехлябисто; раз у раз з чогось незадоволений, завжди невеселий, охмарений, понурий, неговіркий. Такий він і через 20 років. Замолоду продражнили його «протестантом»; так і тепер його зовуть.

І не дурно таке ймення приложили йому люде: нічим його не можна задовольнити; на все він нарікає, проти усього протестує; усе у його не до ладу, усе не по його, не так би то, як треба!

Він з кріпаків, з дворових, сирота-покритченко. На дванадцятім році його взято до панського двору; спершу гусей пас, а потім сказали йому лакейчуковати. Годовали його, як і всіх людей, одягали добре, не били і робота ніяка там була: прийми та подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий посуду, навощи долівку, нагодуй щенят: от і все! Не трудна робота… Так ні ж! Не така вдача у Дмитра була, не задовольнила його панська прихожа! Спершу почав він огризатися проти старшого лакея, а то – загризеться з економкою, з кухарчуками або забуде про щенят, заб’ється в кутку в сінях та що-небудь майструє, трісок розведе наче на дровітні Раз якось майстровав він чи клітку, чи пастку та так перейнявся своєю роботою, що й забув про щенят; щенята аж скиглять не ївши, а Дмитрові байдуже. Пан за се поскуб його за чуба, а він обвісив губи та насупився наче хом’як та до пана:

– Відпустіть мене, пане, на село!

– Що! На село? Чого?

– З людьми хочу жити.

– А тут ти – не з людьми чи що?

– Тут з панами та з лакеями; невгодно мені.

– Ах ти, хамове кодло! – гукнув пан: – Ще й воно сміє витребенькувати! Бач: «невгодно» А зась! Я тебе як відпущу на стайню та скажу спустити тобі штани, так знатимеш тоді «невгодно».

– Воля ваша, а невгодно…

– Мовчи!

Дмитро замовк, але не вгамовався. Яке мале тоді було, підліток, а пустилося на хитрощі. Почав він панську посуду бити: отсе було несе в пекарню чи з пекарні посуду, набере її повно та навмисне або споткнеться або підковзнеться. Посуда лулусь об землю! Тільки черепки забриньчали… Ведуть Дмитра на конюшню, черепки йому під голову і полосують на дві руки… Періщать, а воно ні пари з уст, наче не по йому б’ють… мовчить, наче йому заціпило! От раз, вдруге, втретє! Б’ють Книша, а Книш посуду товче… Панові остогидло. «На його, – каже, – і різок не вистачиш»: велів він його завдати на винницю. А тоді якраз будувалася нова винниця: німець якийсь будовав.

– Що вмієш робити? – спитав німець Книша.

– Німецькі клітки вмію.

Німець йому ляща і знов питає:

– Що хочеш робити?

Дмитро ні слова… Німець подививсь на його, подививсь і казав в столярню його приставити.

І тут Книшеві не до вподоби. Став він просторікувати; його з столярні геть; сказали корів пасти дійних… Робота зовсім не мудра. Вижене він скотину, сяде під вербою, очі скине на небо, а про корів і байдуже; розпустить їх, а вони в жита, шкоди нароблять… Скотар до пана:

– Не треба його бити, – каже пан, – чи не ліпше його голодом напутити.

І звелів цілий тиждень не давати Дмитрові страви, опріч шматка хліба нічого, та й то не до схочу, а в обріз. Не йметься Дмитро, не просить їсти. Воловик і давай його сочити: чим він живе, чи не краде де страви, – та й пристеріг, що Дмитро і в снідання, і в обід, і під вечір уплітає молоко. Візьме оце вибере корову, у якої повніше вим’я, заведе її в жито та й ссе, немов теля те… Стали його люде ганьбити, а він їм:

– Не моя вина, що я їсти хочу, а ви мені не даєте.

– Ти повинився б, просив.

– Ні в чому мені винитися. Скиньте мене з пастуха; мені се діло не вгодне…

І тут не вподобалось йому: подумав він, погадав він, та ноги на плечі і пішов у довгі лози. Коли ж так як через місяць, чи що, ведуть Дмитра: ноги заковані у путо, а руки зв’язані. Провели прямо в винницю; отаман приніс шеляги, положили Дмитра, а німець-механік присів на барильце, запалив люлечку і велів «міряти» Дмитра шелягою і вдовж, і впоперек… Знов його на стайню, а тоді свинопасом його зробили.

Дмитрові минав тоді вісімнадцятий рік. Перебув він зиму, коло свиней зимою порався добре: попривчав свиней так, що вони його голосу слухалися. Навесні знов: «Не вгодно мені коло свиней…»

– А куди ж би тобі «вгодно» було? – питається у його пан, передражнюючи його.

– На село, до людей; на волю…

– Підрости трохи, – каже пан, – так тоді і пошлю тебе «на волю» – в москалі…

Недовго пас Дмитро свиней: весна потягла його знов «в довгі лози».

Та вже на сей раз щось довго його не було; щось років зо два; і чутки про його не було; думали: пропав десь. Коли ж ось саме в Спасівку приводять його; половина голови йому виголена, ноги в ланцюгах… Вже не били його, а посадили на «бика», себто одним кінцем залізного ланцюга підперезали підперезали Дмитра і примкнули ланцюг на замок, а другим кінцем примкнули ланцюг до пудової гирі і казали йому драти пір’я. На «бику» просидів Книш два тижні; а далі зроблено йому полегкість: зняли його з «бика» та одну ногу забили в порплицю і послали його на топчак волів поганяти. Отак до Покрови… порплиця протерла йому ногу аж до кісток… тоді збили порплицю: «Тепер, – кажуть, – нехай тікає…».

– Тепер нехай тікає! – сказав пан і велів іти Дмитрові до печі у винницю.

Приставили Дмитра знов у винницю за кочегара. Вергає він собі дрова у піч мовчки, ні до кого й слова не промовить, наче онімів чоловік. Раз якось навідався пан у винницю, подивився на Дмитрову роботу, похвалив його і обіцяв прислать якоїсь мазі, щоб швидше нога загоїлась. На Дмитра наче хто приском кинув: неначе з панської похвали руки у його не ті стали… Пхне він поліно у піч та й дивиться на нього і жде, покіль не гукнуть на нього:

– Ану, волоцюго, чого стоїш?.. Пхай дрова! Втомився чи знов на «бика» захотів?

Вхопив Дмитро колоду та так вергоне її у піч, що аж піч затріщить.

– Помалу ти, кривоногий! Піч хочеш розвалить, чи що?

Хто його знає, що б воно було далі. За три дні перед Пилиповим пущенням прийшов у винницю отаман, приставив до печі другого кочегара, а Дмитрові дав нові чоботи і каже:

– Обувайсь, та ходім до церкви.

– Се ще чого?

– Там бачитимеш… швидше… піп жде…

– Я ж не говію і вмирати не збираюся…

– Молода жде.

– Яка молода? – питає Дмитро, вирячивши очі.

– Пріська, здається.

– От тобі й на! Не було печалі, так чорти накачали!.. Та що се ви, дядьку, шуткуєте, я й не думав ніколи женитися.

– Так люде за тебе думали; та й коли тобі було за мандрівками думати!

– Так хто ж старостував за мене?

– Пан.

– Бач, який добрий!.. Кого ж і висватав ще! Пріську!.. Що за дівка!.. Швачка! І от-от розсиплеться…

– А ти все знаєш? – гримнув отаман.

– Чув, люде базікають… а що, дядьку, буде, як я не піду в церкву? – спитав Дмитро, обувши чоботи.

– Поведемо… можна перед вінцем і в бані сполоснуть…

– Так ведіть же, а я з доброї волі не піду.

Отаман стусонув його межи плечі, вхопив за комір і повів.

Панотець з причтом і молода з дружками і світилками були вже в церкві. Повінчали.

– Тепер знов у винницю? – спитав Дмитро у отамана, вийшовши з церкви.

– Тепереньки додому йди з жінкою, та й людей проси на весілля; дурний, звичаїв хіба не знаєш?

– Моя ж домівка у винниці!

– То-то у винниці!.. Була у винниці, а тепер буде на селі у своїй хаті, поміж людей!

– Себто як?

– Побачиш як, йди за мною.

Пан велів одвести Дмитрові хату на селі, наділив молодих городом, телицею, порісною свинею; казав дати на весілля відро горілки, хліба і ще там що подобає і грошей карбованця… Були й музики. Люде пили, веселилися, а Дмитро сидів, мовчав та сумно усміхався, до чарки й губ не приложив…

От і жонатий Дмитро! На кутю бог благословив його дочкою…

Живе Дмитро, хазяйнує: пан на цілий рік визволив його з панщини.

На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її коли й штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб він її й вилаяв. У себе в хаті і в господі він не те що наче чужий, але не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, сопе, та й годі… Видно, що чоловік чимсь недоволен, – а чим він недоволен, не вгадаєш.

Прогула гутірка про волю! Люде зраділи, а Дмитро – ніби для нього те кріпацтво й байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люде раділи, святкували, а Книш ні слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. «Що мені, – каже, – з сієї волі, коли їсти нічого! Я дворовий… Землі мені не дадуть», – але не вгадав… Пан зглянувся над ним, казав наділити його землею. От же й тут Книш не задовольнився.

– Що там тієї землі!.. десятина!.. Та ще ж чи не земля! Самий пісок, а платити за його треба…

Небавом – по знесенню кріпацтва – люде вибрали Дмитра Книша старостою. Він не змагався, але зараз почав крутити, щоб усе повернуть та ще зразу, одним заходом – на свій лад.. Зараз заходився підбивати громаду проти шинку, проти жида, щоб ні шинку, ні жида в селі не було. Громада не слухається, каже:

– Без шинку не можна!

– Чому? – соромить Дмитро. – Горілка лихо.

– Добре, що ти не вживаєш, а хто звик до неї, тому як?

Дмитро нестерпна людина: таки хоч наполовину свого дійшов: жида вигнали з села, а шинок оддали якомусь лопацону.

Дмитро й тут не задовольнився. «Шинкар, – каже, – все одно, чи він жид, чи москаль, чи наш брат; коли вже він шинкар, так і кровопійця».

Далі Дмитро став до збирщика приставати.

– Не так, – каже, – податки збираєш, не в свій час; квитків людям не даєш.

А збирщик йому правду каже:

– Як я даватиму квитки, коли я неписьменний?

А Дмитро йому каже:

– Навчись!

– Де ж таки старій людині учиться… Та й школи у нас нема…

Нарешті не минув він і попаді: нащо вона їздить по селу льновати.

– Вже, – каже до неї, – коли так, так йшли б, паніматко, прямо з довгою-рукою.

Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини.

Думав Дмитро, думав довго та давай спродуваться! Усе спродав, тільки кобилу лишив собі та віз, наділ і хату передав громаді, а навесні взяв жінку й дочку і подався в дорогу. Нікому на селі у себе не сказав, куди це він ченчикує. Заїхав до мене в хутір попрощаться.

– Куди се ти, Дмитро? – питаю його. Махнув рукою та й каже:

– Не питайте!.. і сам добре не знаю… Гадаю у Таврію або на Кубань! Тоді наші люде на Амур та на киргизькі степи ще не ходили..

– Тісно, – каже, – мені тут; землі мало, земля недобра, родить мало, а платня велика.

– Та і в Таврії не з медом; те ж святе.

– Може! Та дармо вже! Хоч гірше, аби інше; вже замірився, так назад не вернусь… і люде тут не по мені.

– Ну, поможи тобі, боже!

– Ну, поможи боже!

Подався Дмитро у Таврію; не було про нього ніякої чутки цілих два роки, наче в воду чоловік впав. Аж ось з місяць назад сусіль Дмитро до мене в хату:

– Що се ти, Дмитре, вернувся?

– Отак, як бачите… самотою…

– А жінка, дочка де?

– В Криму… пропасниця з’їла… нехай вже царствують.

– Що ж тепер діятимеш?

– Якось житиму – доживатиму, свою постать дожинатиму…

– Не треба було зриватися…

– Говоріть же… А все з дурного розуму… Забув, що там добре, де нас нема… Покарав господь за те, що свій рідний край покинув… Правду сказано: батька покинеш, так і сам загинеш.

І живе Дмитро, доживає, і все він той самий: смутний, невеселий; все не по його, усім він недоволен! одно слово: як був, так і є «протестант»

Примітки

Це – друга редакція раннього оповідання «Дмитро Книш» (1873 р.). Вона надрукована: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Одеса, 1900. – Т. 3. – С. 300 – 310.

Включаючи оповідання до зібрання творів у чотирьох томах, О. Кониський значно доопрацював його. Змін зазнав текст усього твору. Цілком очевидний і характер їх: письменник знімав або переробляв ті місця, які могли видатися неприйнятними для цензури. Особливо це помітно в тій частині, де йдеться про стосунки селян з церквою. Негативну оцінку попа вилучено повністю, а характеристику попаді значно пом’якшено. Зазнав помітного переосмислення і сам образ центрального персонажа твору, Дмитра Книша. У новому варіанті його «протестантство» розкривається уже тільки як риса характеру.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 42 – 47, 556 – 564.