10

Іван Корсак

В Чигирині тим часом Матвія чекали з нетерпінням – загроза залити край «мідяними» знеціненими грішми наростала несхибно, щось потрібно робити, але робити можна лишень із знанням, і донесення із Московщини було б вельми доречним.

– Ми люди прості – хліба скибку, сяку-таку рибку, сала шматочок, солі дрібочок та горілки чарчину, – заморюся, чхну та й знову почну, – полюбляв прибіднюватися інколи Матвій, як Немирич або в відділі чигиринської канцелярії не втримувалися від похвали, коли він з дружиною Василиною видобував вартісні вісті.

Певне, нишпоркою треба вродитися, – подумав Юрій, як випало йому одного разу спостерігати на ринкові за Матвієм та його жінкою. Матвій напрочуд легко сходився з незнайомими людьми, от зачепить якось випадковим словом, жарт, як дрібку тої ж солі докине: дивись, вже й розбалакалися, деколи в шинок ненароком балачка їх заведе, а там язик легко, мов шовковий шнурочок, розв’язується.

І Василину природа схожим таланом наділила. Весела і метушлива молодиця, що вдавала здебільшого циганочку, вона грайливим котеням навколо потрібного чоловіка окручується та вививається; обвішана рясно намистами розмаїтими, видавалося, аж торохтить ними, як і язиком невтомним з предковічними ромськими приповідками та заморочками. А саме гадання, змішане навпіл з циганською звичною балаканиною-ворожінням, чи не найкраще придається, аби каверзне якесь запитання закинути, цілком безневинне на позірний погляд, проте за інших обставин вважалося б воно провокативним.

Несподівано Немирич впіймав себе на думці, що йому приємно спостерігати за Василиною, за гнучкістю її молодого тіла, пластикою і своєрідною мелодійністю жестів, помахів руки чи мимовільного, дещо кокетливого поруху голови, коли поправляла спале на скроні неслухняне вугільно-чорне пасмо волосся. Він не міг відвести погляд, якийсь магнетизм був дужчим його зусиль, – і Немирич соромився того, він боявся, що хтось помітить його надмірну цікавість, а ще гірше – сама Василина… Тож надзусиллям здебільшого відривав-таки очі від хвилюючої стрункої статури і дивився десь поверх голови, аби лиш поглядом не зустрітися.

«Старий кіт, та все ще масло йому смакує, – брався себе висварювати. – Та в тебе ж діти майже віку такого, невже сива борода не робить чоловіка мудрішим?»

Треба вирватися додому, до дружини Ельжбети, до діток, бодай на днину-другу, ще тільки до твоїх життєвих кульбітів любовних пригод для повноти картини бракувало… Не кажучи вже про моральні засади, яким завше надавав, якщо не лукавив тільки сам перед собою, неабиякої ваги: чи ж не ти, Немиричу, ще 1653 року написав і видав у Парижі під псевдонімом Єжи Змицерина збірник протестантських молитов і гімнів? «Опис і виклад духовної зброї християнина або Паноплія» – здається, то твоя найвідоміша праця, про яку навіть опоненти говорили, що автор грунтовно знає давню літературну традицію православної України.

В тебе, Юрію, на все стачає часу, на нишпорок своїх і чужих, на татар, московських дяків і французьких посланників, от тільки рідко трапляється годинку яку побути з донькою Барбарою та сином меншеньким Теодором, а старшого Томаса, царство йому небесне, все рідше згадуєш чомусь тепер… З братом Стефаном, на розсуд твій, найрозважливішим та найспокійнішим в сім’ї, спілкуєшся по службі здебільшого, відколи Стефан приєднався до війська гетьманського і тепер у Виговського всією артилерією управляє. Дивовижний Стефан чоловік, при клопотах своїх військових, на посаді генеральській на ділі, він ще й вірші здатен тихцем писати… Юрію пам’ятаються окремі рядки, вельми про сусіду східного чомусь вкарбувалися – засторога істинна для люду козацького:

{{Гарно вам московський цар спершу був поставив.

Як мідяними грішми зараз був набавив,

Злото, срібло, ваш товар він-бо викупляє,

Вас такою штукою попсувати має,

Щоби швидше вас могти з грунту ізігнати –

У московському ярмі будете ячати.

А ще інколи Юрію на думку спливе покійний брат Володислав… З ним то мирилися, то сварилися, майстром великим був Володислав і з своїми ціпи в’язати, і з сусідами навкруг судову тяжбу затіяти; та найгучнішу славу здобув покійник смертю. В останні свої літа, здружившись з єзуїтами, вирішив брат з аріанства перейти в католицтво. Але Володислав не був би собою, якби й тут не надибав пригод. Чогось напали на нього раптом сумніви у власному спасінні, тож від духівника зажадав письмових гарантій – і той мусив їх викласти на папері. Помер Володислав 11 квітня 1653 року, але кількома днями пізніше, ще тіло його перебувало у люблінському костелі, в руці небіжчика був знайдений аркуш паперу, списаний достовірно почерком покійника. А з вказанням місця перебування датований текст був «16 квітня, долина покаяння» – і доводив істинність тверджень отців-єзуїтів про спасіння…

По всій Польщі тоді протестанти іронічно всміхалися, що католикам задля переходу в життя загробне потребується щонайменше днів п’ять…

Як не бачив Василини Немирич тиждень-другий, то й відходив наче в непам’ять образ її, струнка статура, оті плавні жести хвилюючі, вигин стану й мелодія тиха його… А як зустрітися доводилося по службі чи ненароком, то з останніх зусиль мав надівати на себе, мов рицарський панцир, маску холодності та байдужості.

Та найгірше з того всього, розумів Юрій, як людина у зрілих роках, бувала в бувальцях, що йому кортіло уже бодай краєм ока її побачити, під’юджувало щось у грудях навмисне шукати зустрічі.