8

Іван Корсак

Посол ходив злий, мов щойно його покусали оси, а підлеглі, ледве посла забачивши, мишами сполоханими навсібіч розбігалися. В Зюзіна було таке відчуття при перемовинах з Виговським та Немиричем, що він не здатен чимось особливим їх здивувати, якимось несподіваним рішенням государя чи бояр, самому зробити непередбачуваний для гетьманської столиці хід, – в Чигирині про все, видавалося йому, вже наперед здогадувалися. І від цього безсилля Зюзін ставав все більш дратівливим, інколи безпричинно навіть міг на зовсім невинного з мокрим мішком напуститися. А тут ще й свої допікають інколи гірше сирої редьки… Пьотр Тьомкін, завше чемний такий і виконавець справний, сьогодні зранку розізлив Зюзіна так, що вже не лаявся він, а швидше шипів, як википілий чайник, в якому хіба ще лишилося кілька крапель на денці.

– Розведіть нас у справах з Григорієм Кішкіним, не можу я більше з ним, – бурмотів чомусь малослухняним язиком Тьомкін, кланяючись раз по разу.

– А то що за вибрики? – звів подивовано брови Зюзін на свого підлеглого. – Ви ж такими друзяками були, що не розлити водою…

– Не можу, не хочу, не буду, – бурмотів далі Тьомкін задерев’янілим і опухлим язиком.

– От що, волоцюги… Напилися вчора, напевне, а мені тепер з вами бабратися, – брови Зюзіна нараз опустилися і нахмурилися загрозливо. – Ви на службі государевій, а не на млинцях у гостині. То що таке трапилося, чорти вам обом у печінку, а матір вашу через коліно?..

І Тьомкін став слухняно оповідати, як повечеряв він разом із Кішкіним добряче в знайомого купця Матвія та його вельми вправної господині Василини. А коли на постій свій ішли, то докумекали несподівано, що дещицю за комір таки недобрали, отож в корчмі діло поправити порішили. І нівроку вони додали, бо як нарешті під досвіток додому пленталися, то Кішкін, підгикнувши, вельми допитуватися став, тицяючи пальцем крайнеба:

– Чи то сонце схо-о-дить, чи вже захо-о-дить?

– Не знаю, відчепися, спитай місцевого, – злився Тьомкін, якого менш розморило і який тепер мусив попідруки волочити товариша. – Ходи вже, горе моє тамбовське…

– А ти баран о-о-брізаний, – підгикуючи, відсварювався Кішкін.

– Ступа, шашелем сточена.

– Дупа обдристана.

– Дишло необстругане.

– Хробак ти запліснявий.

– Кілка тобі у горлянку, і отого, найтовщого.

– Клав пес твоїй матері купу велику.

Врешті обоє таки доклигали додому. Ще, як на те, двері чомусь відчинялись погано – що не поставить Кішкіна менш п’яний Тьомкін, далі за клямку візьметься, та доки відчинить, то падає все товариш; що не візьметься, то знову не встигне…

– Та не ставте його більше на голову… – вискочив із сусідньої кімнати розбуджений гуркотом стривожений служка.

Вночі Кішкін прокинувся було по малій потребі, та, вельми трудами зморений, в темноті двері переплутав з шафою платяною, забрався туди і повнісінькі чоботи Тьомкіну надзюдзюрив.

Пьотр виявив те лише вранці, коли став узуватися, і та взувка хлюпала чомусь, мов дірявий човен.

– Що ж ти, хряк боборикінський, мені наробив? – засумував було Тьомкін…

– Далі що?! – не стерпів посол тягомотини.

– А він, шпуньки ще навіть не вмивши, як розвернеться, як змаже мені по цідилкові так, що я мало собі язика не відкусив, – викладав чистосердно жалі свої чоловік, а тоді задля більшої переконливості висунув було розчервонілого та напухлого язика і тицьнув у нього пальцем урочисто.

З природної чемності, а ще бережучи від зайвого хвилювання і так роздратоване начальство, Тьомкін забув сказати, що він теж у боргу не побажав залишитися: з другого чобота, що не встиг узути, вихлюпнув рештки сечі просто на голову Кішкіну. Той завив було від задоволення такого і, опустивши низько голову, биком роздратованим кинувся на кривдника, аби буцнути добряче неіснуючими рогами; Тьомкін відскочити встиг, тож Кішкін з розгону гупнувся в добре знайому ще з ночі шафу: затріщали дверцята, а з шафи йому на голову впав кований, для сховки найважливіших документів, привезений ще коли сундучок. Якийсь час Кішкін лежав, навіть не поворухнувшись, а кореш його не став чекати, допоки він сповна відпочине, драпонув чимдуж і найперш настрочив прошеніє…

Збілілий від тих теревенів Зюзін сердито вихопив писане з рук Тьомкіна і, рвучко вмочивши перо у чорнило, вивів навскіс:

«В прошении отказать! Кишкину надлежит внушение, а Темкин пусть теперь его сапогами наслаждается!»

– З очей моїх! – аж вереснув насамкінець Зюзін на вельми чемного свого служивого.