7

Іван Корсак

Буває перед грозою, що в якусь мить настає цілковита, всеохоплююча, істинно всесвітня тиша, але тільки на якусь мить; натомість ту тишу несподівано розірве оглушливий грім, від якого млосно защемить у грудях і забряжчать перелякані шибки, з виляском у нутрощах завислої над головою чорнізної хмари метатимуться божевільні блискавиці, а тоді раптово лине нестримна злива, і з прорваної небесної греблі проллється суцільний і безперервний водяний вал.

У Юрія Немирича чимось схоже було відчуття відразу по відходові в кращий світ Богдана Хмельницького. Смерть гетьмана близилася невмолимо в раптово насталій тиші, потому ж впала нестримна злива, справжнісінький вал невідкладних клопотів, від яких чимало таки важило у житті.

Досі трималося все у залізних пальцях отої зморхлої і зжовтілої, порепаної від хвороб і років гетьманової руки. Зараз же, наче спросоння, забагато інших рук потяглося до булави, що не встигла навіть схолонути від Богданових шорстких долонь. Посли іноземних держав і собі насторожено зиркали, чим тут скінчиться, та поспіхом перешіптувалися, потайки здебільшого, із старшиною в надії на більш приязного кожній державі обранця.

В Немирича навіть крихти найменшої вагань не було: по Хмельницькому стати повинен Виговський – з його освіченістю, поміркованістю, яка не шкодить рішучості, зв’язками при багатьох монарших дворах. Щоправда, чимало недоброзичливців носом крутить, Запорізька Січ, як не прикро й не гірко, ним не вдоволена, у Москву від вельми до гетьманства охочих побрехеньки про генерального писаря час від часу ідуть… Пробував було за дорученням Івана Остаповича Виговського поговорити Немирич з послами царськими, Зюзіним, зосібно, та тільки душу собі роз’ятрив. Дивний якийсь чоловік той Зюзін: він боїться навіть крок ступити убік від наказаного йому, пошукати спільно компроміс, бо ж погодити кожне слово з царем одномоментно за тисячу верст немислимо. А ще переляк в очах того посла мов навік застиг: хіба від тих часів, коли, як оповідали з Московщини надійні люди, зле йому цар вчинив.

– На обеде у государя Зюзин местничался с Лобановым-Ростовским, за что был бит батогами за переградою и у стола с окольничим с князем Иваном Лобановым был…

Та нехай собі високопоставлені бояри «местничаются», хай сперечаються собі про місце тлустіше при царськім дворі, чудувався Немирич, але рабське приниження батогами отак біля столу…

Зрештою, то їхні справи, куди важливіші он перед ним, – лежать на столі кілька аркушів дешевенького і зашмуляного вже паперу з хитромудрими закарлючками-тайнописом. Ті закарлюки писані лікарем Лук’яном Григоровичем, його також Литвином інколи звуть, засланим у Московію гетьманом ще коли на ризикове в найвищій мірі та смертельно небезпечне діло, і якого «за вірну службу» до московського Посольського Приказу цар приписав… Тільки Виговський, Немирич та ще двоє людей на всенькому білому світі знали істинні інтереси й діла московського ескулапа.

Пише їх найпотаємніший і найвправніший розвідник, що цар Олексій заклопотаний вельми, наказує невідкладно кордон закрити, аби не тільки людина, а навіть дух бунтівний з українських степів по той бік не проникнув. А ще цар військо у прикордоння збирає, потихесеньку так, без галасу й шуму, зайвого брязкоту… Доконче треба виграти час, мізкував Немирич, допоки в Україні устоїться влада, всіма дипломатичними вигадками проволокитити…

– Ваша ясновельможносте, – Немирич негайно пішов до Виговського, що на перших порах лиш виконував гетьманські обов’язки, був, як ухвалили на першій раді, «гетьманом на той час», – треба наказати усім полковникам у прикордонних з московськими землями наших полках, аби пропускали безперешкодно до нас московських гінців. Звісно, стежили найпильніше за ними, але вже на шляху назад під різними зачіпками притримували та в Чигирин сюди відправляли…

– Про покійного гетьмана європейські посланники поговорювали, що він вдавався до сили лише тоді, як вже хитрість нездатна… І нам перейняти те зовсім не зайве, – притомлено всміхнувся Іван Остапович. – Маєте рацію, а ще маєте посилити розвідку – як ніколи…

Гетьман вдавався до сили, як вже хитрість була нездатна… Якось за вечерею, коли вдвох тільки були, Виговський оповідав Немиричу, як роками вдавав із себе вельми великого московського сповідника. Нараяв те сам Хмельницький, ще й підношення від московита брати зобов’язав:

– Бери їхні соболі, добрі чи міллю побиті, не цурайся нічого, аби давали. Тільки так повірять тобі, що їм нелукаво служиш, бо без шкірної вигоди московит не йме віри, нема в нього іншої тями. А передати царю московському неважливі грамоти від кримського хана чи султана турецького, сілістрійського паші чи коронного гетьмана я сам тобі відберу… Дурні ж сумніви, Іване Остаповичу, вимети з голови, натомість розвідку більше пильнуй.

Немирич, звісно, обізнаний був, що розвідку при Хмельницькому на плечах своїх в останні літа тримав Виговський, тямився незле у цій справі, розбудовував її так, як добрий муляр, що, перш ніж покласти в стіну цеглину, не раз її в руках обкрутить та обдивиться вельми прискіпливо, аби вляглася вона надійно, на роки – і справді, покладене Виговським в ту стіну невидиму служитиме ще десятиліття. Зараз Немирич знайомився із наробками Івана Остаповича, а ще безпекового очільника Лавріна Капусти, неперевершеного в розвідувальних та дипломатичних вигадках…

То справа, в яку люд юрбою не набереш, ситце відсіювати потрібних та вдатних має бути надійне, але все ж потрішки поповнювалася вона новими обличчями. Вчора землячок прибився, з містечка Черняхова його рідного, виходець з шляхти дрібної, але роду, пам’ятається добре, достойного… Рекомендував земляка Матвія у розвідку, ще й із жінкою, – та з козацького роду, але зрозумів по мові, що освічена і також тямковита доволі.

В Немирича було відчуття, що по отій тимчасовій підозрілій тиші в похоронні дні знову ось-ось настане гроза, знову від оглушливого грому аж забряжчать шибки, метатимуться божевільні блискавиці, – і те неминуче, невідворотне. По той бік межі східної його землі підростає щось дике і незрозуміле, що таїть лихо всьому європейському співтовариству: він ще зовсім зеленим юнцем те відчув, коли писав у Сорбонні «Роздуми про війну з московитами». Недавно шмат призабутої праці своєї Юрій перечитав і аж запишався було подумки сам собою, власним провидчим даром, доки сам себе за це ж у душі не висварив:

«Некерований законами священний характер цієї країни так зміцнює владу, що сповнені забобонної шаноби мешканці ні свободи не прагнуть, ні неволі (даної, на їхню думку, Богом і царем) не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям і найбільшою порівняно до інших могутністю. Зміцнює царську владу однакове становище усіх і розподіл посад, з яких навіть найменша (при дворі чи у церкві) надається за згоди царя, якому рідко загрожує небезпека з боку йому підлеглих.

І достеменно відомо, що, як ми вже говорили, сто десять військових провідників з представників вищого нобілітету було призначено з урахуванням самого лише страху перед заколотом. Останні на оплату воїнів просять грошей із державної скарбниці не з власної примхи чи у зв’язку з обставинами, але за розпорядженням і наполегливою вимогою царя. Як лишень вони опиняться під підозрою, ті з них, що обіймають більш високе становище, легко усуваються від військової служби царем, дуже добре обізнаним з найбільш промовистими і проникливими порадами Тарквінія щодо методи усунення небажаних представників вельможного панства.

Що стосується молоді, то вона не прагне до вільних студій, навчена одного лише славослів’я та плазування перед царями, протягом всього життя призвичаюється до рабства. Адже цар і підтверджує їхні права на спадщину, і відправляє часто на заслання навіть могутні і впливові при дворі сім’ї, які ні в чому не провинилися»…

Все може трапитися з таким сусідою, міркував Немирич, з народом, чиїх посланників найгоноровіших запросто прасують батогами біля столів, тут же, біля питва і наїдків, на очах собі подібних і рівних, принаймні, за звичаєвим правом, найдостойніших… Пихатий і ненаситний володар пожене свій голодний і принижений люд будь-коли, пожене навчених лише плазувати: у сусіда хата біла, у сусіда вщерть комора виповнена, а він, жадібнюга й негідник, не хоче з нами ділитися… По цей же бік кордону Всевишній чомусь дещо іншу душу люду тутешньому викреслив, тож невідворотнє, неминуче і закономірне зіткнення: і не до першої краплі крові, а доки останню не вихаркають, до сутінків завершального дня армагедонного…

Ти маєш своє бачення спасіння краю, «де мати родила», того порятунку, який, на гадку власну, єдино можливий: замість топтати сусідам взаємно поля, мозолями кривавими виплекані, замість взаємно глумити й губити люд в набігах та війнах, Польща, Литва і Русь-Україна можуть створити триєдину і рівноправну для всіх державу. Якби зладилось так, то й Московії до спулки такої має бути дорога відкрита – то би спокій запанувати міг на велетенських обширах, толочити лани перестали б у війнах сходу із заходом, що безкінечно чубляться…

Та думка зродилася не сьогодні, вирізьблювалася вона поступово, як на світанні контур крайнеба, утвердилася ще тоді, як слухав лекції в університетах від Лейдена і Оксфорда до Амстердама й Парижа. І ця потайна думка на терезах душевних вагань достатньо була також ваговитою, коли обмізковував запрошення Богдана Хмельницького.

Але зараз найперш інше хвилює, Немириче, маєш замислитися над тривожними рядками Лук’яна Литвина. Пише наприкінці він, що в останній час «Приказ тайных дел», головне гніздо нишпорок сусідських, той самий Приказ, що досі силився щомоці вести себе якнайнепомітніше, раптом заворушився: надто багато люду, навіть не криючись, сновигає туди й сюди, – щось трапилося значуще, підозрює Литвин, ніякої тут випадковості, але йому не вдалося досі дізнатись більш детально; сповістить негайно, як тільки настане змога.

«Що ж стряслося за глухими дверима Приказу таємних справ?» – взялася точити Немирича невідступна думка, точити, мов дерево шашіль, не змовкаючи і не стомлюючись, викликаючи хіба тривогу та роздратування.

Примітки

безпекового очільника Лавріна Капусти, неперевершеного в розвідувальних та дипломатичних вигадках – документально підтверджено, що Л. Капуста епізодично виконував дипломатичні доручення. Ніякої контррозвідки ніже державної безпеки в часи Б. Хмельницького не існувало, але сучасні автори все міряють на сучасну опер-чекістську мірку. В опер-чекісти Л. Капусту призначив Натан Рибак у своєму романі «Переяславська рада», і після нього українські письменники змагаються у возвеличенні стукачівських та палачівських заслуг Л. Капусти. А якби він був такий моторний, як Микола Іванович Єжов чи хоча б як Лаврентій Павлович Берія – безперечно, історія Хмельниччини пішла б інакше. – М. Ж., 6 червня 2024 р.