6
Іван Корсак
Звісно, то не поспіх був, і не слово-друге, яке горобцем якось ненароком випурхнуло, тим паче сказане зовсім не з переляку від погрози твоїй сім’ї та маєтності небожем Самуїла Лаща:
– Я даю згоду, ясновельможний гетьмане, – тоді мовив Хмельницькому ти виношене і визріле.
– В шведа ви в генералах ходили… В нас полковником, пане Немирич, сперш побудьте, – відказав гетьман так, мовби здатен був наперед відгадати твої думки.
Гіркий присмак справді лишало розчарування, що не сповна шведський король обіцяного дотримався перед одновірцями твоїми. Ще більш гірчило, що землю твою, де світ білий вперше побачив, товкли зусібіч, копали і топтали, – не витерпіло того ще до тебе чималенько шляхти, якій народитись судилося серед цих розлогих полів українських та перелісків.
Он Іван Виговський, що в кварцяному війську Потоцького затято так бився супроти козацтва під Жовтими Водами, в полон було втрапив татарський, тричі втікав, доки до гармати не прикували… Викупив його гетьман за якогось коня, на службу узяв – і дійшов, нівроку, Іван Остапович аж до генерального писаря, по гетьману став другим за чином. А чи легко йому ведеться із Хмельницьким, те тільки він хіба знає…
Його ясновельможність здатна спалахнути раптом, як стерня в жнивну спеку від необачної іскри, було ж, що арештовував писаря і скованого у залізо лицем до землі цілісінький день тримав. Навіть стратити одного разу було хотів, та не довгим був гетьманський гнів. Як потому вельми потішені російські посли Фомін та Матвєєв спитали про долю Виговського, то враз скисли їхні обличчя з почутого:
«Писарь де Иван Выговский у гетмана по-прежнему и дел никаких у него, писаря, не отнял».
Не певен, йшло на думку Немиричу, чи вдасться те словом йому передати, що тримало в козацьких рядах тисячі донедавна цілком безтурботної і безпечної шляхти, а тепер підставлятися змушувало добровільно під кулю та голови під шаблі нести…
Станіслав Кричевський, улюбленець гетьмана Конецпольського, родом із берестейської руської шляхти, – під Жовтими Водами на бік повсталих невипадково було перейшов; скуштував потім смак пекельний всіх битв аж до смертної рани під Лоєвим, коли спинити зумів Радзивілову армаду, на Київ вже безборонний націлену.
Станіслав Мрозовицький, вихованець Падуанського і Ягеллонського університетів, стане тим легендарним Морозенком, про якого народ і через століття пісні співатиме. А ще відразу чотири брати Виговських, а ще з київської і брацлавської шляхти Самійло Богданович-Зарудний, Антон Жданович, Михайло Зеленський, Силуян Мужиловський, Григорій Сахнович-Лісницький, Ярема Петрановський і многая з ними, многая… Є щось на світі невидиме, непізнане і невимовлене, що лучить душу людську з краєм, де мати на світ привела.
Ніхто не здатен таки вибрати матір для себе і батька, землю обрати, в якій народитися, і віри, що на світ цей благословлятиме… Але дивовижним чином, шляхами несповідимими, здебільшого чомусь людина приходить до віри свого народу. І не треба вельми довго блукати за прикладом: глянь лиш на себе, Немиричу, подивися пильненько у виглядку. Тато твій, Стефан, відданий аріанин, соцініанин, бере шлюб з Єлизаветою Слупицькою, донькою люблінського каштеляна, такою ж відданою аріанкою. В Раківській академії Малопольщі, твоєму першому навчальному закладові, тобі дали першопочатки духовного світобачення…
Зараз, Юрію, коли ти прийняв православ’я, дорікають тобі зрадою віри, зрадою аріанства, гілочки протестантської, хоча діди-прадіди православними вік вікували. І не цікавий нікому шлях твоєї душі…
Зрада? Коли протестантам-нововірцям в польській державі стало непереливки, коли сеймовою постановою ліквідували Раківську академію і її змушені були перенести в Киселин на Волині, ти не покинув найпершу свою альма-матір, в поміч став невідкладно, коштами підтримав всіляко. І не зламався, коли перед одновірцями вибір постав: або перейти до якогось дозволеного владою обряду, або ж чекатиме сувора кара аж до конфіскації маєтків і вигнання зі своєї землі. На тому ж сеймі 30 квітня 1638 року не ховаєш перелякано голову в плечі, навпаки, налагоджуєш спротив неправедній постанові, – протест підтримують не лише аріани, а й православні, серед них вельми впливовий князь Четвертинський, навіть дехто з католиків те вважав несправедливістю.
Ти не зрікся тоді аріанства, не злякався вигнання, не побоявся конфіскацій маєтності: мало того, опісля постанови сумнозвісної висунув свою парсуну кандидатом на уряд підкоморія київського. Вельми обурювався коронний канцлер Юрій Осолінський, відповідав репротестацією: «єретик» Немирич не має права класти підпис під постановами сейму. В поміч ставав, та й то не завжди, король Владислав IV, з яким воювати судилося проти Московського царства: своїм коштом наймав ти військо, Немиричу, і йшов під Смоленськ разом воювати загрозу, як думав ще з літ молодих, болячку незгойну для всього товариства європейського.
Нестерпне життя кинуло було в обійми шведського короля, та опісля провалу Нової ліги, видавалося, саме життя повернуло тебе до козацтва і до віри козацької. Творець один, до чого тут зрада, просто в різного люду і на різних мовах звертаються до Всевишнього на інше ім’я…
…Між тим, нові клопоти посипалися на Немирича, мов горох із розв’язаного мішка.
– Конче треба надійну людину на місце рейментаря затяжних військ, бо з найманими вояками не кожен управитись здатен. Доведеться вам з ними справу мати. …Хоча не уникнути найважливішого у зносинах з іншими державами, потрібного в розвідці, – говорив генеральний писар Виговський Немиричу, якого подавно добре знав, ще й сусідами по маєтках були. – А я візьму те, що досі гетьман, до хвороби своєї тяжкої, винятково під власним оком тримав. Найперш з’ясувати вам слід, де зараз особистий представник лорда-протектора Англії Олівера Кромвеля: його послали у Бранденбург, а звідти має він сюди в Чигирин з важливим візитом прибути. Королева Польщі до нас приязна, вартує їй невідкладно листа написати, ще не раз вона в помочі стане. На під’їзді посольство Швеції – чи поведуться на наші умови, чи й далі жадібність в них не вивітрилася з ума?…
Прийом посла Швеції для Немирича став немов першим іспитом: видавалося Юрію, що всі очі бувалих полковників тільки його пасли; як же, недавно-бо шведам служив. Ще й посол повівся аж геть гордовито, викликаючи ледь помітні з-під вус підсмішки старшин надмірною, навіть манірною, як видавалося, церемоніальністю.
– Вся Річ Посполита має стати під скіпетр його величності короля Швеції Карла Х Густава, – гість дивився поверх голів старшини, викладаючи доручене так, як ретельно завчене напередодні школярик, що боїться збитися і щось раптом забути чи переплутати. – Львів належить також нам передати, вивести невідкладно звідти козацьке військо.
Загуло, загомоніло товариство старшинське враз.
– Говори до вовка, але й за вовка треба сказати: так не піде, пане посол…
– Еге, та в цього шведського мішка дно діряве, його не наповниш.
– Добридень на Великдень, будьте здорові з Новим роком…
Шведський тлумач, що вловити суть за гомоном тим ледве встигав, тарабанив переклад швиденько впівголоса на вухо послу – і хмурніло обличчя в того, мовби тінь достоту густа набігала; тепер не випадало послові поверх голів старшинських звертатися до стіни, поспіхом переводив погляд з одного лиця на інше, шукаючи бодай у когось розуміння, доки очима не зустрівся з Немиричем; хай не підтримки він надіявся, хоч дискусії та розмови більш розлогої сподівався, бо йшлося далебі про речі аж ніяк не прості.
Немирич спокійно той погляд колеги недавнього витримав, не каламутило йому в душі і сумління не нило:
– Смію нагадати послові поважному гетьманські слова, сказані ще позаторік під Львовом: він господар всея Русі і нікому ніяким чином, жодним ліктем її не поступиться; скрізь, де грецька віра споконвік існувала і мова наша досі живе…
Як зачинилися двері за посланником, то обережний Виговський докинув було до старшин:
– А чи не пересолили ми, панове? Нам ниньки той швед, як ніколи, потрібен…
Ні слуху ні духу від шведа довгенько не чулося. Поміж старшин вже й балачка серед іншого йшла:
«Якось лагідніше слід було з тим послом, поторгуватися сперш належало, хоч і пишався він, як індик переяславський… Немиричу, бач, закортіло себе показати, тимчасом слини не підхопиш, а слова назад не вернеш».
Слово назад вернулося аж серед літа, як набирало сили колосся ячменів та пшениць, і слово те було листом шведського короля. Хмельницький наказав Немиричу невідкладно відповідь готувати, ще й попередив, що вислухає обов’язково написане.
Наступного дня біля гетьманської постелі Юрій, аби найменше втомити хворого, читав упівголоса заготовлене:
– Найясніший королю Швеції, наш вельмишановний пане і друже! Хоч особлива доброзичливість вашої королівської величності засяяла і стала відома нам задовго до цього, однак коли після незначного проміжку часу припинилися відомості про неї з обох сторін, визнаємо, що нас огорнула немала досада, коли ми передумували різні причини такого довгого мовчання. Але як тільки виявилася нам надійність становища вашої королівської величності, ми зустріли це з піднесенням, бо звикли жити і кріпитися успіхами друзів…
– Годиться, – мугикнув вдоволено гетьман. – А що далі?..
– Привітний лист вашої королівської величності, – читав підохочений Немирич, – ми прийняли до рук, як вісника постійної і тривалої прихильності до нас, привітали його і сприйняли його зміст вдячним і радісним серцем. Лист вашої королівської величності дав свідоцтво непорушного довір’я і особливої дбайливості; але ми думаємо, що лист не може охопити всіх таємних справ, що торкаються обох сторін і які ми широко розкрили, – і ми будемо сповіщати про все через окремих посланців. Нам загрожує тяжка небезпека від татар і інших, неприязних до нас, і, щоб протидіяти їхнім ворожим замірам, ми зібрали військо в похід…
– Не баритися, – аж пересмикнуло в постелі Хмельницького, – п’ятниця вдруге не трапиться. Посланців невідкладно підготувати, може, найкраще їхати грекові, отцю Даниїлові, Олівебергові…
Немиричу зрозумілою була нетерплячість старого гетьмана. Хмари чорні наповзали зі сходу, непокоїли його сиву голову, вельми ж по Віленських перемовинах та лукавій угоді, коли московити обдурили його і зламали Переяславську угоду, а козацьку депутацію навіть до участі не допустили.
Вперше такого Хмельницького бачило товариство. Коли загинув його син Тиміш, гетьман, зціпивши зуби, перехрестився і лиш вимовив: «На все воля Божа». А як вернулись старшини з Вільно і про бачене оповіли, то заридав гірко обдурений гетьман; потім кричав і плакав, а врешті, прийшовши в себе, пообіцяв:
– Не журіться, діти… З шведом чи турком звоюємо лихо, а москаль на нас таки не возитиме воду…
Юрій немов ішов за думками Хмельницького, розумів тривоги людини, якій і без шведських листів вельми непереливки, тож не сердився навіть на дріб’язкове, на позірний погляд, присікування:
– А як титул короля йменували? – не вгавав Хмельницький.
– Найяснішому Карлу Густаву, Божою милістю королю шведів, готів і вандалів, великому герцогові Фінляндії, герцогові Естонії, Карелії, Бреми, Верди, Штеттіну, Померанії, Кашубії і Вандалії, князеві Ругії, панові Унгрії і Вісмарії, а також маркграфові Рейну, Баварії, Клінії і герцогу Гір і ін., нашому вельмишановному панові і другові…
«Щоб ти здоровий був, пане гетьмане, – сварився подумки Немирич, – тут і залізний біля тебе втомиться та склякнути може…»
Новий шведський посол Густав Лілієнкроне, давній знайомий Юрія, не забарився. Змінив він Велінга, що так нещасливо завершив останню поїздку, – на банкеті випив фляшку вина, а тоді зубами кубок скляний розгриз; від того й помер.
Такого пишного прийому в Чигирині на пам’яті давно не було: за дві милі назустріч три сотні козацтва виїхало, при підході піхота огня з мушкетів дала, коли ж на майдан гості вступили, то гримнули всі гармати; а ще на те споглядали подивований французький посланник і скривлений російський посол Бутурлін. Ввечері 22 червня помираючий гетьман наказав занести його у помешкання Івана Виговського, щоб переговорити з послом про найпотаємніше в найвужчому колі.
Той вечірній гетьманів наказ викликав подив і оторопіння в Немирича, що вже подавно забув дивуватися: хай йому грець, подумалося тоді, гетьман ще поспішає кудись, хоч вже напевне на смертній дорозі, тінь одна залишилася від людини, он чутно навіть від нього сирою землею, що покличе з години, мабуть, на годину. Охляле, виціджене і напівмертве тіло на очах краплина за краплею втрачає життя, але й ті останні краплини цей чоловік скупердяцьки не хоче марно згубити і для справи силиться вжити. Юрій впівголоса перекладав послові Лілієнкроне те, що шелестіло листям сухим з вуст Хмельницького, але й у самого Немирича вуста чомусь змерзли і ледве слухалися.
Густав Лілієнкроне прийняв всі українські умови, коаліція Швеції і України ширитись мала від Балтійського і до Чорного моря, – писав у донесенні в Москву роздратований, аж перо підстрибувало і чорнилом зі злістю бризкало вусібіч, посол Бутурлін.
Примітки
парсуну – парсуна – це портрет, жодною мірою не персона. – М. Ж., 6 червня 2024 р.
Львів належить також нам передати, вивести невідкладно звідти козацьке військо – ніякою мірою цього не можна було зробити, бо козацького війська у Львові ніколи не бувало. – М. Ж., 6 червня 2024 р.