9
Іван Корсак
Полковник Пушкар у супроводі кількох найближчих сотників полюбляв неспішно пройтися полтавським ярмарком. Дзвенів, гомонів та вишумовував той ярмарок, творилося істинно празникове дійство, мало того, на якусь мить, видавалося інколи, все життя було таким же святочним; геть відійшли, не існували жодні горесті, біди і чорні загрози, не було ні війн, ні іншого лихоліття, тільки буяла одна ця всеосяжна ярмаркова, різнолика і різноголоса круговерть. А ще полковник любив і вмів таки дослухатися до людської мови, істинну, несфальшовану думку вчути й розгледіти з-поміж оберемків награного чиношанування, пустослів’я чи улесливих балачок.
Цього разу Пушкар не міг пройти, не посміхнувшись, мимо циганської кибитки, бувалої в бувальцях халабуди на возові: молодий циган показував якісь фокуси, від яких зачудовано охкали та ойкали ярмаркові, вельми ж смішила їх жвава мавпочка, яка то крутила на собі дерев’яного обруча, то підскакувала до люду і, скривившись жалісно та кумедно, випрошувала нагороди. Полковник і собі кинув дрібнішу монету, яку мавпа схопила з неймовірною вправністю та вдячно взялася підвискувати і стрибати. Молода і вродлива циганка смикнула Пушкаря за полу:
– Мій батечку милий, мій пане ясненький, давай погадаю… Всю правду скажу, всю будучину, як на долоні, відкрию…
В Пушкаря було велике бажання кишнути на причепу, але щось стримало його нараз, ймовірно, мимовільний погляд на миловидне лице циганочки, дівчини вроди юної, ще не зжухлої, не потоптаної літами.
– Ет, кому молодшому погадай…
– Мій паночку ясний, тільки не поскупися, – вона прудко схопила руку полковника і стала, аж мружачись, вдивлятися у химерно посновані лінії на долоні.
– Там вже багато писано-переписано, вже й місця замало лишилося, – на власний подив, полковник навіть не розсердився на нахабу і не вихопив руку. – Однаково не знаєш, що мене жде і що я ниньки чекаю…
– Щастя велике припливе до тебе, мій паночку, припливе через чотири літа, – заторохтіла по хвилі циганка. – А чекаєш ти вісточку добру для себе, щодень виглядаєш…
– За вісточку – не збрехала, – засміявся на те полковник. – А про щастя, якому пливти ще чотири літа, – то стільки не конче прожити суджено… Моє щастя таке, як у курки, що качата водить.
І він, кинувши гадалці поважну монету, пішов собі з товариством поміж рядів, що гомоніли й гуділи невтомним весняним вуликом.
А під вечір циганка вмилася і знову стала Василиною, Матвій ще раніше перевдягнувся в звичайного полтавського парубка, встиг навіть поміж рядів потинятися та з торговим людом собі набалакатися. Він готував чергове донесення в Чигирин, обговорюючи перед тим з Василиною полтавські настрої, чутки і суди-пересуди.
– Мабуть, таки правда, що Пушкар поза гетьманом писав у Москву, – все почуте Матвій мав стиснути і в короткого вкласти листа, висловивши також власні припущення.
Коли Матвій з Василиною по мученій своїй мандрівці врешті тоді добрався до Чигирина, то випадком зустрівся, на превелику втіху, тут із Немиричем. Немирич і скерував його в розвідку. Матвієві знадобився вишкіл в Києво-Могилянській колегії, мови татарська й турецька час від часу в нагоді ставали, які вивчив в полоні, а найкращий вишкіл дало життя – з усіма пригодами, пов’язаними з підготовкою до втечі з татарського полону, і терниста дорога у Чигирин.
Далеко не все міг знати Матвій, як інші чигиринські нишпорки співпрацюють з шведськими, трансільванськими чи польськими, сілезькими, чеськими, моравськими або австрійськими розвідками – вироблялася ціла наука на власному грунті. Йому просто самому потребувалося насамперед пильно вдивлятися і уважно вслухатися, а ще добре думати. Так, як це робили сотні українських перевдягнених і засланих кобзарів, мандрівників, купців, співців, жебраків, – до цих сотень відчайдух волею випадку чи вигадки долі тепер долучився і Матвій з Василиною.
Найважче давалося донести вісті живі, не перекручені чи підлаштовані під чийсь смак чи вподобання, навіть якщо вони не до шмиги комусь з чигиринських зверхників. Як то непросто, Матвій на собі було впевнився, коли доповідав Немиричу про відвідини власні полтавського полку. Коли до кінця добігала мова, він таки зважився, набравши повітря на повні груди, мов зібрався пірнати:
– Мушу й таке сказати… Серед черні невдоволення вами багато. Нужда мовчати не вміє, ремствує чернь, що посілостей маєте цілий ключ, сімдесят одних сіл ще й за десяток міст. І ще вас, мовляв, гетьман винагороджує…
– Не зазираю я в руки нікому за нагороду, – всміхнувся криво по хвилі Немирич. – Хоч би давнє родинне мені повернули, яке відібрали несправедливо… В іншому, певне, біда, що голоти й бідноти, черні бездомної в нас уже вщерть. Котрий рік палає наша земля, а то ж палає кожного разу чиясь кривавиця… І багатство не завше гріх, от тільки на що воно тратиться…
Ще Немирич згадав, як коштом власним водив немалу коругву під Смоленськ на поміч королевичу Володиславу, як викуповував із полону не одного свого земляка, та й зараз той ключ посілостей у нагоді:
– Ніхто не питає, чиїм коштом сьогодні утримується затяжне наше військо, наймана немала таки рать…
Різне Матвію траплялося на тому шляху, і різного хліба судилося перепробувати – від жебрака до лірника, – доки не постав зараз отут, у московській столиці на Лобному місці.
– Щось каламутне в Московії з грішми твориться, – наказували Матвієві перед неблизькою дорогою. – Подивіться своїми очима, послухайте, що народ тамтешній про те думає і балакає.
І ось він стоїть на Красній площі серед розбурханого і гамірного натовпу, де нетерплячий люд штовхається немилосердно і кожен вперед силиться жилавим в’юном прослизнути-протиснутися, аби до видовища стати чим ближче: мали скарати якогось фальшивомонетчика.
– …Бити на козлі батогами нещадно… А потому велено відрубати сперш ліву руку, а потім ще й праву ногу, – з-поміж галасу долинали викрики оповісника.
Улюлюкання й свист, гул одобрення вириваються одночасно з тисяч горлянок; тільки поряд з Матвієм якийсь чоловік не свистав і не горлопанив, хіба блиснув з-під лоба розкосими вузькими очима.
Матвій напросився за плату до нього заночувати.
– Що кричати, чого душу намарне рвати, – вертався за вечерею до жаского денного дійства господар. – Якогось коваля судили, тому ковалеві, що дві жмені монет для голодних дитячих ротів намайстрував, відрубують руку та ногу, а бояри на тому ще й як розживаються… Та й це ще не все: навіть служилий люд появився, який називали «прибильщики» – вони вигадували, якою податтю новою обкласти люд. От і маєм податки на лазні, на труни дубові, на сірі очі… І він оповів, як придумав боярин Ртищев доволі хитре для трону діло: чеканити мідні монети такої ж форми та величини, як і срібні, і таку ж «срібну» ціну за царським велінням звичайнісінькій міді надалі установити.
– В нас від московських ратників, які плату отримують міддю, люди таких грошей не беруть, – докинув було Матвій.
– Братимуть згодом, куди дінуться, – потішив господар. – А нам вже подітися зараз нікуди. Через цю мідь, що наказано сріблом вважати, тільки за нинішню зиму вдвоє хліб подорожчав. У десяток з лишком разів гроші втратили у ціні, але от дотепна яка заковика: жалування нам мідними видають, а податок государю плати срібними. Вже голодні бунти ідуть… Тільки бояри на цьому жиріють, кажуть, – притишив голос було господар, – царський тесть Ілля Милославський та інший ще царський родич Іван Матюшкін ті гроші собі возами возять…
Ледве було заснули, як господар, скрадливо причинивши двері, кудись зник, а під ранок з грюкотом в дім ввірвались стрільці. В одну хвилю заломили руки за спину Матвієві, що не встиг навіть прочуматися і відділити межу щойно баченого сну і того, що наяву зараз діялося, тільки зв’язаний по руках господар, мов сповитий вірьовками по грудях, до стрільців докинув:
– Цей чоловік ні до чого… Він випадково, переночував…
– Ти підробні гроші чеканив, а то, напевне, твій помічник, – буркнув старший поміж стрільців. – Помічнику теж на лівій руці два пальці відрубають і на воротах монетних дворів потім приб’ють.
«Ну й везучий же ти чоловік, – повільно доходив тями Матвій. – То в халепу в корчмі колись вскочив, а тепер знов шелесть щастя у кашу». І він мимоволі поворушив тими похолоділими пальцями, що мав відрубати кат…